Це почалося не відразу. Чи…? Чи стала та зустріч в гуртожитку доленосною?
Він був звичайним викладачем в академії, який віддавав усі свої сили, щоб бути корисним і захопливим для своїх учнів. Напружена праця над створенням його образу та прихованням деяких таємниць здавалася виправданою та приносила свої плоди. Популярність серед студентів і ідеальний імідж, який він створив, майже повністю заповнювали пустоти всередині нього. Тільки чогось одного таки не вистачало. Але чого?
Все розпочалося з тієї самої зустрічі, з хвилювання, присвяченого виключно їй. Така засмучена та розгублена, яку так хотілося втішити. І навіть, коли вчительський обовʼязок змушував діяти згідно з правилами, душа бажала плекати та допомагати тільки їй одній.
Марія, юна, красива та щира, в якомусь сенсі така ж, як і колись сам Лев, стала центром його уваги. Час йшов, навчання тривало, але почуття залишалися незмінними, стаючи до огиди солодкими, але й непереборними. На превеликий жаль чоловіка, вони тільки зростали. Таке тепле, раніше не знайоме почуття, яке з часом, неначе пекельне полум’я, почало обпікати його душу та випалювати зсередини. Хто вона для нього? Просто учениця? Ні, це було щось більше, що виходило за межі звичайних правил. З кожним її поглядом, невинною посмішкою, адресованою лише йому, з кожним промовленим в його сторону словом, ці почуття тільки зростали, доводячи чоловіка до безумства. Заворожений красою своєї учениці, він відчував величезну відповідальність та страх перед своїми темними бажаннями й можливими через них наслідками. Кожна їхня зустріч ставала для нього випробуванням в мистецтві тримати відстань між професійним та особистим світом. Ці почуття викликали гірке, терпке відчуття огиди до самого себе, але й відкинути їх від себе Лев також не міг.
Внутрішній бурі в його серці не було кінця.Норми моралі перебивалися з невгамовним бажанням заволодіти нею. Повністю й абсолютно. Думки, які здавалося, породжувала сама темрява, посилювалися з кожним днем, кожною хвилиною й секундою. Що ж це? Незрозумілий та заборонений потяг до своєї учениці, чи просто плутанка в почуттях? Через зовнішню привітність він приховував свою божевільну манію до Марії, намагаючись зберегти це таємницею. Бажання володіти нею перепліталися з хвилюванням, що лише збільшувало його муку. Кожна її присутність підсилювала безумство, викликаючи бажання взяти її тут і зараз, виявити свою владу над нею. Це було не просто бажання – це стало безумством, що розпалювало душу і серце. Палюче відчуття всередині, яке спалювало в пристрасному бажанні до тла душу й серце, катуючи хтивими маревами, які затуманювали свідомість, від яких ледь-ледь вдавалося втекти. З кожним її поглядом, кожним словом, промовленим в сторону викладача, збільшувалося й це жахливе бажання. Взяти її просто тут, в кабінеті, на робочому місці. Схопити та привʼязати до себе без можливості втекти. Це було справжнє божевілля.
Лев й не очікував взаємності. Ці думки були лячними, без сумнівів, тому чоловік обрав скувати їх міцними ланцюгами глибоко всередині своєї душі та не жадати більшого. Це був найкращий варіант, який він як викладач міг обрати. Ця жертва була необхідна, адже тільки так Марія залишиться поряд. Але…
Це був звичайний день, як і всі інші. Прямуючи до свого кабінету, чоловік побачив перед собою її. Марія виглядала прекрасно, як і завжди, але знову ж, чоловік помітив, що щось в ній змінилося. Це відбувалося понад місяць. Дівчина, здавалося, почала віддалятися від викладача, втрачаючи інтерес до його факультативу, чи може… Може в неї зʼявився хтось?
Від останньої думки в Лева закипіла кров в жилах. Ревнощі? Так, саме вони.
— Але хіба я маю право їх відчувати? – ледь чутно зірвалися з уст чоловіка слова.
Звісно, це не правильно, так не повинно бути й він чудово це розумів. Тому зібравшись, він підійшов до своєї учениці.
— Вітаю, Маріє. — промовив з ласкавою усмішкою чоловік. Так, все правильно, маска «привітного викладача» виглядала ідеально.
— Добрий день, Леве Костянтиновичу. — привітавшись, на щоках Марії заграв румʼянець, а погляд відвівся в сторону, ніби соромлячись. Одна її відповідь змусила викладача почувати себе щасливим.
— Прямуєш на факультатив? – слова прозвучали грайливо та не вимушено, саме те, що було потрібно.
— Т-так! — здавалося, її очі сяяли, що змусило Лева відкинути всі безпідставні ревнощі та просто насолодитися моментом та приємною компанією.
— Тоді ти не проти, якщо я складу тобі компанію? – слова лунали легко й не вимушено.
Разом вони направилися до кабінету викладача, в якому вже зібралися учні.
Розпочалася пара. Все протікало як завжди – звичайна лекція, традиційна тема і, звісно ж, такий звичний погляд Марії. Сьогодні обговорювалася історія створення академії Сирин, що, як не дивно, була однією з улюблених тем молодого викладача історії.
А ще приємнішим було спостерігати за студентами, які розділяли це захоплення разом з вчителем. Але. Випадково в увагу кинулося обличчя Марії, по щоці якого стікала сльоза, а сльози були наповнені неймовірним смутком. В голові раптом все поблякло, залишилося тільки німі питання. Що? Чому вона плаче? Що трапилося? Її хтось образив? Але швидко вони змінилися на подив. Що? Витерши сльозу, учениця зловила на собі його погляд і…відвернулася?
— Чому? Я зробив щось не так? Вона взнала моє справжнє «Я»? — безліч думок вирувало всередині, а тіло ніби опустили в холодну воду. Йому було страшно?
Але, не було часу для емоцій, адже вони були в класі не одні. Довелося продовжувати лекцію, хоч і бажання вже ніякого не було. Хотілося швидше все завершити й розпитати ученицю. Але, та втекла одразу, як тільки пролунав дзвінок. Це була абсолютно не притаманна їй поведінка і це лякало.
Думки вирували всередині, наче океан під час шторму.
— Чому? Що я зробив не так? — прокручувалася знову і знову в голові Лева, але відповіді на це питання так і не було. Залишившись сам на сам, чоловік ніяк не міг зрозуміти. День встиг змінитися на ніч, а ці кляті думки так і не змогли дати спокою, навіть навпаки, вони душили. Здавалося, тільки прогулянка може допомогти заспокоїтися.
Думки вирували всередині, наче океан під час шторму.
— Чому? Що я зробив не так?” – прокручувалася знову й знову в голові Лева, але на це питання так і не було відповіді. Залишившись сам на сам, чоловік ніяк не міг цього зрозуміти. День встиг змінитися на ніч, а ці кляті думки так і не змогли дати спокою, навіть, навпаки, вони душили. Здавалося, тільки прогулянка може допомогти знайти спокій.
На годиннику було пів на дванадцяту ночі, академію огорнула густа завіса туману, яка додавала нічній атмосфері особливої таємничості. Надзвичайно гарно, саме так можна було описати побачену картину. Вийшовши з головних дверей хорсівського гуртожитку, перед очима викладача відкрилася неймовірна картина. Подвір’я академії огорталося густим туманом, який освічувався срібним світлом місячного неба. На хвилину навіть здалося, ніби краса цього моменту змогла затьмарити собою всі туги, які таїлися всередині. Це тимчасове захоплення моментом окриляло, заповнюючи кожну щемлячу частинку серця й душі, змушуючи забутися. Але холодне нічне повітря, що ласкаво торкалося шкіри чоловіка, нагадувало йому про те, що він все ще знаходиться в реальності, не даючи забутися в чарівному сні.
Милування перервав чийсь силует, який повільно прямував до воріт академії. Очі Лева широко розплющилися від здивування, впізнавши в тому силуеті винуватицю своїх переживань. Звісно о такій годині було небезпечно просто пересуватися академією, не говорячи вже про те, щоб виходити за її ворота. Як викладач, він мав зупинити її та провести назад до своєї кімнати, але як чоловік, він хотів прослідкувати за Марією.
— Куди вона прямує? Може на зустріч з кимось. Але з ким? З хлопцем? Це через нього вона так поводиться останнім часом?
Хоч Левові кроки відрізнялися тихістю, проте серце калатало мов навіжене від хвилювань, ревнощів та невпевненості у своїх діях. Ситуація миттєво перетворилася з тихого спокою в напружену драму одного актора. Продовжуючи своє приховане спостереження, чоловік помітив, що дівчина прямувала до їхнього таємного місця. Без сумнівів, вона йшла саме туди. Невже, там вона зустрінеться з кимось?! Злість охопила чоловіка, свідомість темніла під натиском жахливих очікувань, наповнюючи груди гнівом та киплячи кров в жилах. Хотілося зупинити її на півдорозі, схопити та не дозволити з ним зустрітися. Але чи мав чоловік на це право? Звісно ж ні. Бездіяльність душила, змушуючи ланцюги глибоко зачинених бажань тріскати, ламатися під хвилями ревнощів, які наче цунамі, змивали кордони розумного, залишаючи тільки жахливі бажання, які не несли в собі нічого хорошого.
Але, прийшовши на вказане місце, крім них там не було нікого. В голові різко все затихло і настала непохитна гладь. Чоловік очікував.
Марія сиділа на лавці непохитно. Лев також не наважувався зробити й кроку. Мертву тишу раптом перервав тихий дівочий стогін.
— Ні, тільки не знову… – почувся тихий шепіт юного голосу, який ніс в собі стільки суму.
— Марія? – ласкаво зірвалося з уст чоловіка. Та на це не послідувало ніякої відповіді.
— Маріє, що ти тут робиш? Зараз тут небезпечно знаходитися, тим паче самій. – ці слова звучали вже більш грізно, але причиною цього був ніяк не гнів, в радше хвилювання. В голові крутилося все більше питань.
Голова дівчини повільно повернулася, а червоні заплакані очі широко розплющилися, виражаючи абсолютне здивування. Вона явно не очікувала побачити свого куратора тут.
— Ти плачеш? – сльози на її очах шокували та змусили серце Лева краятися. Всі думки покинули голову, хотілося тільки одного, втішити її.
— Що трапилося, тебе хтось образив? – швидко підійшовши до дівчини та присівши навшпиньки, чоловік очікував отримати відповідь на хоч якесь питання. Але здавалося, його хвилювання тільки погіршували стан дівчини.
— Маріє, щось трапилося? Щось засмутило тебе? – намагання достукатись до учениці здавалися марними, але чоловік мусив продовжувати.
— Ти завжди можеш поговорити зі мною та покластися на мене. – в цей момент чоловіку здавалося, що ще мить, й дівчина назавжди віддалиться від нього.
— Маріє…
— Ні, Леве Костянтиновичу, все в порядку. – слова йшли в абсолютному контрасті з ситуацією.
— Все в порядку, я просто трішки змучилася, от і дала волю емоціям.
Слова, які промовляла дівчина, звучали надто фальшиво. Її ж виснажений зовнішній вигляд говорив про зовсім інше. Навіть натягнута посмішка не могла покращити цю ситуацію.
— Маріє. – знову почулося від Лева.
— Леве Костянтиновичу, не потрібно. – холодним тоном промовила хорсівка. Її обличчя набуло вигляду відчаю та розпачу. Здавалося, їй була противна компанія чоловіка, адже всім своїм виглядом вона показувала абсолютне небажання перебувати в його компанії. Намагаючись швидко встати та втекти геть, дівчина не втримала рівновагу та мало не впала на холодну землю. Але в останній момент відчула, як її схопили сильні руки чоловіка.
Неспроможний відвести погляду від її очей, Лев відчував себе надзвичайно розгубленим. Думки лякали, насилаючи темні, жахливі марення майбутнього, в якому він зостанеться зовсім один. Здавалося, як тільки він її відпустить, дівчина від нього втече і більше не повернеться.
— Маріє, я якось образив тебе? – чоловік поставив дівчину перед питанням, на яке насправді не хотів чути відповіді. Страх пожирав, не залишаючи й шансу на надію в краще. Він відчував себе маленьким кораблем в дикому штормі, який от-от розіб’ється об хвилі тривог та відчаю.
Цей сум читався в янтарних очах чоловіка, які здавалося, поступово згасали, втрачаючи свій блиск назавжди.
Марія це бачила і їй не також приносило біль. Вона прекрасно розуміла, що чоловік ні в чому не винен, винна тільки вона, що дозволила всередині себе зародитися почуттям, які нізащо не мали народжуватися. Це була повністю її вина. І дівчина більше не могла тримати це в собі.
— Ні, Леве Костянтиновичу, ви ні в чому не винні. – тихо відповіла учениця, відвівши свій погляд від обличчя свого викладача. — В цьому винна тільки я.
Слова дівчини ввели чоловіка в справжній глухий кут. Що? Що це в біса означає? В голові вирувало безліч думок, але ні одна з них не могла пояснити те, що відбувається.
— Про що ти говориш, Маріє? – Лев справді не міг зрозуміти цю ситуацію. Всередині нього навіть встиг спалахнути маленький вогник надії.
— Леве Костянтиновичу, вибачте, але я так більше не можу. Я більше не маю сил тримати це в собі – було видно, що дівчина намагалася говорити впевнено, але голос видавав її хвилювання.
— Я більше не можу дивитися на вас й відноситися, як до звичайного викладача… – очі дівчини знову наповнилися сльозами.
— Маріє, що ти маєш на увазі? – здивуванню чоловіка не було меж. Вогонь надії розпалювався зі страшенною силою, очікування зводило з розуму, змушуючи докладати неймовірних сил для того, щоб контролювати себе.
— Леве Костянтиновичу, я закохана в вас.
Освідчення Марії шокували. В повітрі повисло німе мовчання. Чоловік не знав, як йому поводитися далі. Ця ситуація виглядала неправильною. Вона надто юна й абсолютно не розуміє, про що говорить. До того ж дівчина була його ученицею. Ні про які стосунки не було і мови. Це абсолютно не правильно. Як і почуття Лева, які він сховав всередині себе. Це все було не правильно.
— Ходімо, я проведу тебе до гуртожитку – ласкавим голосом промовив молодий вчитель. Здавалося, ніби він не почув, або просто проігнорував останні слова Марії. Але це було не так. Всередині чоловіка вівся запеклий бій між мораллю та бажанням, які сховалися за маскою посмішки.
Мовчки вони направилися до академії. Кожен крок давався з неймовірною складністю. Всередині палала запекла боротьба між праведним та грішним, обпалюючи легені, стискаючи горло та розриваючи душу. Здавалося, біль був цілком реальний. Постать, яка йшла поряд з ним навіть не здогадувалася про ту темну сторону, про той запеклий біль і страждання. Вона й не повинна була знати. Це мало залишитися таємницею.
Пройшовши весь шлях та підійшовши до воріт гуртожитку, настав час прощатися. Здавалося, нарешті здоровий глузд переміг. Вже майже прийнялося рішення, що потрібно просто перетерпіти, трохи почекати, і все мине.
— Маріє, я боюся, що не зможу відповісти тобі взаємністю. – раптом розрізаючи тишу, почулися слова. — Ти молода і юна студентка. Тобі варто звернути увагу на однолітків. Ти не зможеш бути щасливою з таким чоловіком, як я – остання фраза зрадницьки видала справжні емоції чоловіка, пролунавши так, ніби вона увібрала в собі весь присутній сум. Та було вже байдуже, бо рішення прийняте.
— Це не так! – раптом пролунав дзвінкий дівочий голос, який на відміну від чоловічого був повністю протилежним. Він був впевнений. — Звідки вам знати, чого мені насправді потрібно? – слова дівчини виривалися з надією, що зможуть достукатися до чоловіка. — Я сама прекрасно можу обрати того, хто мені подобається! – з кожною сказаною фразою голос дівчини ставав усе дедалі голоснішим. — І ця людина ви.
Остання фраза прозвучала ледь чутно, але все ж була почута. Дурне! Дурне дівча, яке навіть не розуміє, про що просить! Від потоку думок зривало голову. Прийняте декілька хвилин тому рішення розбилося на дрібні уламки, які врізалися в плоть, доводячи до сказу. Потрібен був час розібратися в цих словах, скласти план дій і просто обдумати все ще раз, але його не було. Всім своїм видом дівчина показувала, що їй потрібна відповідь тут і зараз.
— Маріє, ти впевнена в цьому? Ти розумієш наслідки своїх слів? – Лев сподівався, що дівчина прийде до себе та одумається. Він хотів цими словами чи то налякати її, чи обмежити себе.
— Так.
Ледь промовивши свою відповідь, дівчина, здавалося, намагалася втекти, залишивши свого куратора сам на сам з цією інформацією. Та все було не так просто, тож сильна рука чоловіка її випередила. Сказане коротке «так» розірвало залишки стримуючих темного марива кайданів. Схопивши дівчину за талію й притиснувши її тіло до себе міцними обіймами, Лев перепитав ще раз.
— Ти впевнена, що хочеш цього?
— Так.
За питаннями чоловіка слідували впевнені відповіді. З кожною відповіддю темні бажання ставали сильнішими. Він більше не міг пручатися.
— Ти впевнена, що впораєшся з наслідками, які на тебе чекають?
Питання чоловіка збивали дівчину з пантелику, але вона була впевнена у своїх почуттях, тому знову промовила:
— Та…
Не встигла Марія відповісти, як її вуста вкрилися ніжним поцілунком. Нарешті марева стали реальністю. Тут і зараз вона належала тільки йому.
Місячне сяйво лагідно освітлювало постаті закоханих, наповнюючи момент возз’єднання яскравими барвами та насолодою, від якої несила відірватися. Торкаючись її мʼякого волосся, вдихаючи солодкий аромат її шкіри, відчуваючи у своїх обіймах тепло її тіла, Лев відчував, як час уповільнював свій хід, дозволяючи запам’ятати кожен момент та закарбувати його глибоко у своєму серці. Все це здавалося чарівним сном, з якого так не хотілося прокидатися. Але це все було реальністю, якої вони так сильно жадали. Бажання пари спліталися воєдино, даруючи початок для історії їхнього кохання.
Додати до улюблених