Пропаща буденність

Пропаща буденність нічим не вабила. Можливо цікавила, але не була привабливою. Вона давала все, щоб спростувати ці безкінечні дні. Помітити це було важко, а використати тим паче. Ніколи і ніщо не було настільки очевидним і одночасно заплутаним як людські почуття у полоні цих самих «безкінечних днів». Незалежно від пори року чи доби, людина залишається залежною від цих факторів, а вони від людей ніколи. Впродовж усього життя нам неодноразово доводиться звикатися, пристосуватися, йти на компроміси, в надії на краще життя.

З малих літ доводилось пристосовуватись до цього світу. Який був замучений людським стражданням, який не сприймав його, не залишав у спокої. Людина здатна винищити все і мить, як і створити щось особливе. Не зосталось поганого чи хорошого. Минатимуть ще тисячі подібних днів. При відсутності будь-якого порятунку залишається або чекати того істинного дня серед тисячі подібних, або триматися гідно до кінця матиме це значення чи ні.

Згадується один такий день, не схожий на інші весняні дні. Коли сонце намагається вдарити всім своїм теплом, проте виявляється занадто слабким, Квітневі хмари ховають ці промені. Володимир ухиляється від променів, що квапливо полонили писеменний столик. Дописує останні рядки у свій щоденник на сьогодні. Дивується як так швидко і до нього завітала весна. Здавалось, що увесь світ залежав від весняного сонця. Все живе чекало на своє відродження, цвітіння, запаморочення, все те на що людська душа ніколи не може вплинути. Ця недосконалість та недоторканність всього що нас оточує здавалася йому фантастичним, ніби вигаданим.

Клопотання, дрібні хатні справи, ранкова пошта ­ – усе це було не від’ємною частиною життя пана Винниченка. Здавалося він живе як і більшість людей у Києві. Маючи середній дохід та не погану квартиру. Але ці справи складали лише частину його ранкового ритуалу. Згодом починалося те, що ніяк не пов’язувало Володимира з банкіром, продавцем чи підприємцем. Так все ж таки політик чи літератор? Ви можете називати Винниченка «лікарем людських душ» або навпаки гостро засуджувати кожен крок. Для нього це не мало жодного значення, принаймні на цей час. Можливо він подумає про це, запише про це до щоденника. Життя і справді минало у своєму звичному темпі. Рушійні сили життя, то послаблялися, то наростали як от навесні.

Опісля статний чоловік у чорному пальто покидає стіни квартири. Прямуючи на чергові наради, безтурботно іде по київськими вуличками. На зустріч також ідуть багато людей, але вони стають менш помітними коли вдаєшся у власні роздуми. Коли концентруєшся на одному, але різко згадуєш про інше. Проте такі роздуми зовсім не ріжуть свідомість, а навпаки.

На партійних зборах не було нічого особливого. Сьогодні декламували виступи декілька напищенних дурнів, сперечатися з ними одна втома. Одразу згадувалися дні коли Симон вперше завітав до нас ще тоді мене зачіпила його чіткість думок. Чи то від власної дурості чи від заздрості скоріш за все од заздрощів. Хотілося знати його якнайдовше, слухати якомога голосніше, змусити послухати і мене.  Було зрозуміло що ми виступали на рівних у міжособистісних суперечка за не рівні між собою ідеї. Часто ця неприязнь розтягувалася на години якщо не більше. Нехай це не найкращі спогади, але принаймні тоді не хотілося позіхати кожні п’ять хвилин. Відчуття, що ми ніяк не зберемося до купи, ніяк не досягнемо єдинства. Можливо то мої роздуми були занадто однобічні. Ну от чого корисного може зробити інтелігенція без стійкого єдинства. Тож я вирішив не розпалювати неприязнь до деяких осіб на зборах, промовчав, послухав. Хотілося скоріше піти звідси.

До останнього моменту чекаю коли всі вийдуть з зали. Не маючи жодного бажання змішуватись з хвилею стурбованих людей. Я маю настрій, щоб писати до пізньої ночі, я мав можливість. Але прагнув зовсім іншого. Потихеньку збираюсь, перевіряю чи не загубив особисті речі у карманах. Дурна звичка, а скільки тривоги і безглуздих думок, ніби дійсно сталось те, що я щось втратив. І ще раз попрощався з колегами і прямую до виходу. Вечір чудовий, не було настільки пізно, у повітрі зберігалось тепло вигріте сонечком вдень. Було приємно ступати по кам’яними вуличками. Тому ідея прогулянки здавалася найкращою. Скільки багато цікавого можна помітити під час неспішної прогулянки, ці бульвари, крамниці, а думки, які гострі думки в цій вуличній самоті.

Прямую стихлими вуличками до Симона. На сьогоднішній нараді його не було. Тому я врахував, що ж доречним ввести його в курс справи. Нагадуючи в мільйонний раз ці робочі аспекти наших відносин, я пам’ятаю, що все забуду. Можливо почну безглуздо мовчати, вибачатися і все повториться знов. Можливо захочу нагадувати минуще і знов ні слова про завтра.

Якась дивна сила проникає у кожну частинку мене, перед тим як я зайду до квартири. Стукаю, стою чекаю. За цей час вдивляюсь у стіни будинка, відчувається вологість стін неприємна, сира, але ці дрібниці є важливі для картинки моменту яка зостанеться у пам’яті стільки скільки потрібно.

Нарешті Симон відчинив мені двері, не тримашви на порозі з дурними діалогами. Квартира досить проста, знаходиться неподалік від центру. Або ще по його словам це тимчасове житло, оскільки на це є свої причини. Я не здатен впливати на це тому не став допитуватись. Загалом було затишно, стіл для писання, шафи, диван, ще декілька невеличких кімнат. Симон запропонував пройти сісти на диван, а також запропонував чай, і щось типу того. Я знав, що відмовлюсь, але декілька хвилин зробив вигляд, що думаю. За цю мить озираюсь довкола, в кімнаті було дуже світло, просторо. Я збрешу якщо скажу, що не знав ці апартаменти як свої п’ять пальців. І збрешу вдруге сказавши, що нічого не відчуваю. Вікно було трохи відчинене. Симон повернувся на деякий час за стіл. Мабуть я прийшов коли він був чимось зайнятий. Цікаво насправді чим. Допалюючи цигарку він кидає її у попільничку, продовжуючи робити свої справи. Можливо це знов редакції до газети або ще щось, якось ми розмовляли про щось подібне. Хоча не виглядає таким серйозним як звичайно. Навпаки спокійним та стомленим. На ньому була типова сорочка та щось накштал штанів. Достатньо простенько, притаманне йому. Не відчуваю дискомфорт за перші фрази з яких розпочати діалог. За стільки років чомусь звикаю що це дійсно виходить само по собі, от і не додаю зайвих зусиль щоб без потреби розважати нас.

— Як справи? Що нового? – питає Володимир відклавши папери від себе.

—Все як і завжди… – гортаючи папери з місця на місце розповідає він. —Ти напевне прийшов за своїми рукописами? – перебиває Володимира.- Вони залишилися з позавчора, не доводилось бачитись тому думаю ти сам згадав.

—Дійсно? Зовсім пам’ять підвела, добре, але…

— З портфеля випало декілька листків, я звичайно не прихильник твоєї літературної справи, проте маю визнати, що це в тебе виходить блискуче.

Це змушує Володимира витримати паузу, після чого навіть цієї не миті було недостатньо.

—Як шкода, що твоя публіцистика ніколи такою не буде, – насмішкувато прозвучало ехо фрази по кімнаті.

—Якщо ми не будемо судити так споріднено наші праці і особисто людину, то іноді спілкуватися буде простіше, – закурює біля відчиненого вікна Симон. – не перетягуй на себе мішок амбіцій.

—Всі твої аргументи можуть бути використані проти тебе.

—Це про те, що ми однаково різні?

—Можливо, – не змовчує Володимир і слідом говорить. – Приніс деякі постанови з наради, можливо тобі важливо, до речі, чого тебе сьогодні не було?                                —Дякую, я пізніше подивлюсь, думаю завтра все буде добре і я прийду на останні дні нарад, і там вже роз’яснемо. – спокійно каже він.

— Як ти? – змовчую ігноруючи його питання, оскільки розумію що мене не цікавить розповідати одне і те саме. Фактично нудна буденність. Задовольняючись тим, що є: уважно слухаю його, насолоджуюсь спокоєм. Відчуваю себе нестерпно коли наростає тиша, це змушує мої спогади у його присутності оживати. Капати на старі рани, боліти. Моментами це огидно, хочеться вічно вибачатися, хочеться забутись, хочеться все в нічого. Минулі образи з мого боку не просочились крізь решето років. Відчувається моя дурість та молода кров. Я бажаю себе так відчувати. Але поки що ми мовчимо.                                                                     —Все добре, я вирішив попрацювати над деякою писаниною, якщо тобі цікаво ти можеш подивитись, або принаймні зробити вигляд, що цікаво, – спокійно оповідає Симон.

Такі коментарі не стали для мене дивними, новими. Навпаки було очікувано. В останнє ми сперечались позавчора, про літературу, про сприйняття цього феномену людської діяльності. Література залишається дзеркально чистою і прохолодною як тоє море зранку. Я не вбачаю к цій гармонії якісь статті, рецензії. Це звичайні коментарі, оцінка події, факти та реальність. Дурь якась.

Кожен раз як вперше дивує його спокійність, розуміння, повага навіть моєї край гострої думки. Загалом я багато балакаю про те, про се. Ніколи ще за своє життя не доводилось настільки переосмислювати сказане.

—Тебе дійсно цікавить робити буденну писанину? – бездумно питається  чоловік.

—Це повинен хтось робити, світ не втримається виключно на тому, що ти пишеш романи, слід доступно впливати на людську свідомість, – серйозно заявляє Симон, знаючи – такі питання від Винниченка це вже традиція. Ніби його він боїться забути очевидну відповідь саме від нього. – Вибач, я сьогодні не в настрої  мірятися гостротою розуму на рахунок літератури, ще маю роботу.

Володимир полишив плащ біля дивана та підійшов до вікна. Вулиці вже готувалися до глибокої ночі. Десь горіли вуличні ліхтарі та поодинокі віконця усіяні по місту. Миттєво відвернувшись від вікна і ставши біля писемнного стола за яким сидів Симон. Куди не піди – тиша, а самому піти не хотілось.

—Знаєш, Симоне, інколи думаю про те, що  поряд із тобою я творю свої найкращі твори із найкращими помислами всього живого на цій землі, – витримавши паузу продовжив. – Ба більше, навіть ті рукописи які опинилися в тебе то нариси які я нотував на швидку руку коли був тут. Але це не позбавляє мене морального права сперечатися з тобою, ненавидіти тебе, а потім ненавидіти себе. За щ…

—Гадаю творцям це властиво, не переживай так, – перебив Симон.

—Тобі навіть не цікаво дослухати чому так?

—Хай і цікаво, проте  знаю чим закінчиться твоя думка. І так щоразу. Ти думав колись як це дивно? – кинувши писати працю, він відвинув стула аби подивитися з усім занепокоєнням в очі Володимиру.

—якщо й так, ти міг вигнати мене і ще раніше, і тоді і з самого початку. Ти міг, але не зробив.

—ти робиш мене безпринципним, гадаєш мені воно потрібно? В мене дружина, дочка, праця, зараз розберемося із партією і… – чоловік почав плутатися у думках, бігло одивлятися кімнату ніби бачить її вперше, по-новому.

—Не впевнений, що сім’ї заводять лише заради функції бути принципіальним та щасливим. А якщо і так то де воно все зараз, що ти думаєш насправді?

—Ми вже розмовляли про це, той так,  мабуть це робить людей щасливими. Просто всьому треба свій час. Зараз я сам, у Києві, але це не символізує невиліковний душевний біль, – Симон протирає очі від втоми, старається сфокусувати погляд виключно на чоловікові навпроти.

—Якщо у людини і є щось невиліковне то це її природа, інші обставини пластичні, як гаряче скло, – хитро та метафорично відповідає Володимир. – То як ти вважаєш насправді? Заперечуєш всі слова? Не пам’ятаєш забутого?

—я врахую це ніби і не чув цього всього, – не витримавши напруження Симон вкотре закурив. Поглядуючи з кута в кут кімнати намагався повернутися до роботи, намагався повернути тишу, як і у їх відносини так і дану ситуацію.

—То ти злишся на мене?

—Ніколи, – швидко відповів чоловік струшуючи попіл з цигарки.

—Точно? Навіть тоді коли я обіцяв прийти к сьомій і так і не прийшов, почалася  злива і ти потім застудився? І тоді коли придумую дивакуваті прізвиська? Так і тоді коли через мене ти ледве не вплав з моста? І навіть…

—Та годі тобі вже, – махає рукою на Володимира. – як би впав тоді то мене б не мучила моя совість

—То в тебе була совість? І за що вона тебе мучить, коли то через мене ми не обійшли каміння, – здивовано дивиться Володимир.

—Ти моя совість.

ці слова віддалися ехом у кімнаті. Я подумав, що багато на себе беру тому промовчав. Звісно не мало взявши і до цього і не змовчав. Стараючись не покладати на себе багато людської емоційності виходило. Можливо було прорахувати безліч варіантів, проте чи каже він правду. Правду свою чи для мене чи для нас? Часто доводилося чути про власний егоїзм  та безсовісність. Стати совістю для когось, то означало взяти вдвічі більше людських обов’язків. Наскільки буде важка та ноша із моєї безчесті та його світлості.

Здається то був другий вечір коли ми зібралися у цій квартирі. Тут нічого не змінюються окрім речей які хаотично лежать на столі  та вікна. Коли сонце – то вікна відчинені якомога більше. А коли похмуро – закриті, але в такі моменти все одно відчувається свіже повітря. Дихати стає легше. А визнавати що таку погоду на моїй душу створює сам Петлюра було важче із кожним днем. Дурниці та дрібниці переставали бути непоміченими. Думки не втримаєш під одним куполом. Спочатку мої ілюзії лопалися із фантастичною швидкістю, а згодом і його переконання спустилися з небес. Він ніколи не прозве нас «хорошими друзями», «особливими знайомими». Мовляв такого не існує, але кричати про винахід велосипеда вже за межею розумного.

Це не мало два колеса, все було набагато простіше. Спочатку ти починаєш осмислювати красу та цінність людини яка тебе будоражить та надихає водночас. Потім ти вже не думаєш, міркування уходять недалеко, ніби майбутнього не існує. Хотілося тут і зараз дивитися як він пише свої статті. Як серйозно виводить літери, інколи зовсім не старається. Дивитися як палить одну за іншою. Як поправляє волосся у ході міркувань та потирає чоло коли зазирає у книжки. Хотілося багато емоцій, хотілося слухати і дивитися. Хотілося обіймати довше, довше дивитися в сірі очі. Хотілося засинати і прокидатися із найгуманнішими думками допоки він поряд. А бути «совістю» зовсім не хотілося. Інколи наміри, думки та дії не збігалися, на стояли поряд навіть в одній площині. То хіба «совість» заздрить? Світлою заздрістю злиться і не годує. А коли полегшає то нічого не забуває. Злюся від того, що неможливим стає описати і це ще більше унеможливлює будь-який життєвий процес. Мова йде не лише про мистецтво в якому не вистачає слів, кольорів, звуків, форм аби це розказати аби можна було таке говорити.

Від одноосібних міркувань починає боліти голова. Про те біль минає як тільки кімната знов наповнюється свіжим повітрям. За вікном вже вечоріє. Звідсіля видно загублені  хмарки по небесному полотну. І сонце поступово тікає з наших очей. По підлозі світлим килимом стелилося світло. Я підійшов ближче до вікна, з цього ракурсу оселя здавалася зовсім маленькою але дивацько освітленою, скло відбивало та спотворювала промені. Такі промені кидалися на меблі, двері та Симона який і досі сидів за столом. Через ще деякий час він перервав симфонію тиші:

—Говорити про кохання? Ти ж знаєш мене… Повір, що для мене ти замінюєш усе, крім дружини. Вороття до минулого бути не може, тому що занадто підло було б це по відношенню до тебе…- витримавши паузу додав. – Якщо ти збираєшся загоряти під квітневим вечірнім сонцем то ми так ніколи не прийдем до спільного знаменника.

—Ну хіба не фантастичне сьогодні сонце? – Володимир відійшов від вікна, поправляючи за собою фіранки. – І дійсно вороття назад немає, я сподіваюсь це не приносить тобі той біль який можна розцінювати як хворобу.

—Частіше приносить біль або твоя відсутність або твоя гостра присутність, ти розумієш. Стоїш посеред зали, народу повно, серйозні поважні люди. Як не глянь на тебе то погляд ніби ламається, ніби я зовсім не те хочу сказати. Це виснажує, – Симон встав із-за столу, протер очі. Підійшов ближче до Володимира, поклав лодоні на плечі.

—Я… – Володимир не встиг і слова вимовити як Симон знов його перебив.

— Закрий вікно, холодно, – чоловік повернувся закрити вікно на гачок та різким рухом зашторив вікна від усього міського шуму. Потім знов повернувся, дивився йому в очі, відчував теплі руки на плечах. Видно, що він хотів ще щось додати. Але в цей раз Володимир не дав йому навіть почати. повільно зупинившись на губах, не відчув жодного супротиву. Теплі руки то слабкішали то зжимали сильніше. Віддалятися ставало фізично боляче, неможливо, неправильно. Звісно від нього пахло табаком, але мить все одно лишалася солодкою, а хвилини незліченні. Цілунок ставав м’якшим та довшим. Обійми вільнішими.

І пропаща буденність виходила з тіні сонця. Роздуми та думки розчинялися далеко-далеко. Не сказані слова плелися за ніжними та водночас різкими рухами. День дотлівав, розкладаючись на події вчинки та поцілунки.

P/S дякую, що дочитали до кінця і зацікавиоися цією роботою взгалі. Щодо написаня – текст багато раз піддавався редаґуванням та змінам. Инколи навіть сюжетним змінам.  А взгалі ідея створити це з’явилася у лютому 2021, а тоді була втілена у життя у вигляді першої чорнетки. На той час було не так багато українськиї ресурсів для фанфіків та все таке. тому текст довго валявся без діла. І 5 років не минуло як ця робота врешті-решт може знайти свого читача. Сподіваюсь зайві орфоґрафічні чи ще якісь помилки не заважають прочитанню (бо у мене вже плливе текст перед очима морісе я вже не можу гоп-гоп чи не гоп)

хто хоче прокоментувати напишіть що вам найбільше запам’яталося(опис деталей чи загальний фон, що можете пригадати) це допоможе мені розвиватися і покращувати свої майбутні роботи.

Додати до улюблених