ФАНДОМ: ЕСПА/AESPA
Пейрінг: Каріна/Вінтер
8:34. 2019 рік
Нова сторінка в моєму житті. Новий університет. Я йду непривабливими сходами, вони настільки брудні й жахливі, що це місце хочеться оминати 10-ою дорогою. Цей старезний бруд на стінах, стелі, дверях видно за всі три кілометри, але я йду далі. Мій кабінет на другому поверсі, під номером 145. Гарна цифра затьмарена бридкою обшарпаністю. Бажання не з’являтися в цьому місці росте з кожною хвилиною перебування тут, але я з надією себе переконую, що перше враження виявиться обманом.
Я заходжу на пару. Вже починаю вибачатися за спізнення, звичка ще з часів садочку, але в аудиторії викладача немає. Такі ж як я, пригнічені і вбиті горем студенти, сидять за своїми місцями бачачи вже не перший сон. Пройшовши до вільного місця я в печалі пошкодувала, що не взяла з собою вологих серветок, чи хочаб чогось, чим би можна було стерти шари пилу, яким вже понад вічність. Через декілька хвилин до нас, все ж таки, прийшов викладач. Він виявився ще непривітнішим, ніж я могла собі уявити. Чолов’яга, своїм неприємним до смерті голосом, почав щось розказувати. Але вигляд цього незграбного й кволого чоловіка був у кілька разів цікавішим, ніж маячня, яку він намагався розповісти сонним учням. Сірі, й скоріше всього, дешеві штани ледь стримувались поясом. Здається, що його жир так і хоче розтіктися по незграбному тілу. Сам він невисокий, але пузатий, наче тільки й займається тим, що їсть в нічний час. Пом’ята сорочка рветься на його величезному тілі, але, сподіваюсь, хочаб піджак з яскравими квадратиками по всій довжині його врятує. О боже, він так старанно все розказує, що піт тече літрами. На його чолі пару складок, лисина додає жахливого вигляду, а він, бідненький, не знає куди себе діти. При кожній краплині припиняє на секунду говорити, облизує тонкі, як стрічка губи і продовжує свій монолог.
Звідси хочеться бігти, атмосфера стає все більш гнітюча. Та ось вчитель переріває свою безмежно цікаву розповідь, до аудиторії залітає миловидна дівчина. Вона сором’язливо каже кілька слів вибачення, паралельно шукаючи поглядом вільне місце. Сідає до мене, щось тихо бурмотить собі під носа. “Дивна”-перше, що спало на думку. Але, напевно, вона старанна. Як тільки зайшла, зразу ж почала писати матеріал, що розказує викладач. Це дивно, адже дівчина єдина з усіх хочаб щось робить, крім того, що рахує баранів уві сні.
Кінець навчального дня, кожен поплентав до своєї кімнати. Після виснажливого дня завжди хочеться прийняти гарячий душ, ввімкнути улюблений серіал і відпочити. Але сьогоднішні умови цього не допускають. До душу, який знаходиться в іншому боці потрібно ще йти і йти. А сама кімната теж не подарунок. Мені здається, шпалери в окремих місцях вкриті пліснявою. Їдкий запах, поширений всією кімнатою злякав би навіть мертвого. Два ліжка, стіл, два стільці, шафа і нічого зайвого. Такий собі “мінімалізм”. А головне – це стіни. Вони тонші від паперу, тому звукоізоляція тут неможлива. Але навіть в такому становищі потрібно шукати плюси. І мій єдиний плюс – сусідка по кімнаті. Її звати Ніннін, на рік молодша від мене. Позитивна дівчина, з нею не засумуєш. Вона багато чого знає, начитана, харизматична і яскрава. Цікава та володіє почуттям гумору. Має красиве та доглянуте руде волосся, їй дуже пасує. І одягається непогано. Сподіваюсь, ми будемо хорошими подругами.
За розмовами ми забули про час, настільки вона захоплююча особистість. Говорили про все: про минуле, теперішнє, плани на майбутнє. Обговорювали групу, яка нам обом дуже подобається. Розказали одна одній життєві історії, та так майже до самого ранку. Не зважаючи на бридкий сморід, жахливий інтер’єр та інше, нам вже вдається трохи адаптовуватись.
Новий день не обіцяв бути хорошим, не обіцяв чогось приголомшливого чи феєричного. Перше враження, розчарування, виявилося правдою. Ну, а чого можна було очікувати від якогось невідомого університету на околиці міста?
Швидко прибираю всі думки з голови, впевнено крокую до свого кабінету та сідаю за обране місце. Викладач знову десь загубився, напевно, обирає якого сьогодні кольору вдягти сорочку, чи може піджака…
Від важливих думок мене відволікає те саме дівчисько, що вчора запізнилось на якісь п’ятнадцять хвилин. Вона сідає вже не такою розгубленою, як була вчора. Її страх і коливання з того дня зовсім пропали, наче інша людина тепер тут. Вона звертає свою увагу на мене. Я вперше побачила її обличчя повністю, не просто профіль. Теплі карі очі дивляться в мої. Коротке волосся ледь-ледь лізе в очі, але вона швидким рухом прибирає його за вухо. Вмить на ній з’явилася приваблива посмішка.
– Я Вінтер. – промовила вона, протягнувши долоню для того, щоб я потиснула, в знак знайомства.
– Каріна… Приємно познайомитись. – я зніяковіло протягнула свою долоню в відповідь.
Потиснувши, Вінтер ще раз кинула коротку посмішку. Не пройшло й кількох секунд, а вона знову повстала перед конспектами. Волосся закрило її обличчя, на яке я ще хвилину здивовано дивилася, допоки не пролунав жорсткий голос вчителя.
Вона мене дійсно здивувала. Здивувала манерами, голосом, своєю незвичайною зовнішністю. Та весь день сидівши з нею за однією партою, я не змогла промовити до неї й слова. Вона наче відібрала всі мої слова, чи це я була так вражена? Після закінчення уроків обов’язково спитаю в Ніннін, хто ця дівчина. Може вони знайомі?
Другий день видався не таким поганим, як перший. Звичайно, це не найкращий вівторок у моєму житті, але ж і не найгірший. Сьогодні я дізналася ім’я сусідки по парті, але далі цього наша розмова не зайшла. Може, вона цього й не дуже хотіла? Ну, я, звичайно, не наполягала б. Ми знайомі всього два дні, навіть не так. Ми сидимо за одним столом два дні, я б виглядала нав’язливою. Але знайомляться ж з самого початку? І з Ніннін я швидко знайшла спільну мову! То може при наступній зустрічі з цією Вінтер треба проявити ініціативу? Заговорю перша, спитаю її улюблений колір… Тоді, розмова, точно сама якось піде! Чи може я така впевнена лише через те, що я зараз не втілюю цей план в життя, а просто йду до своєї кімнати? Все це завтра. А зараз я спитаю Ніннін, може це її знайома, і в мене буде більше шансів завести успішну розмову…
-Агов, Нін, ти знаєш ту брюнетку, яка сидить поруч зі мною? Її звати Вінтер, хочу з нею познайомитись.
-Знаю, – Ніннін посміхнулась і почала розказувати свої шкільні історії, тих часів, коли вони з Вінтер познайомилися. Це, здається, могло бути безкінечним, але я зупинила її на черговій історії про щось безглузде.
Так, вони дійсно були знайомі, це тішило. Тепер я знаю більше про цю брюнетку. Та моя сусідка так захоплено поринула у свої спогади. Це її особливість, вона починає говорити про одне, а закінчує десятим, або взагалі говорить поки не відпаде щелепа.
Третій день в цьому безглуздому університеті. Я хвилююче йду до свого місця, чекаючи її, Вінтер. Вона знову запізнилася, але викладачу байдуже, він цього не помічає розказуючи щось далі.
Ми на мить зіткнулися поглядами, і моя впевненість, весь мій геніальний план, все загубилося в прірві думок. Вона сьогодні ще привабливіша, ще миліша, ще впевненіша. Я просто безпорадно ловлю повітря, в горлі наче щось заважає говорити. Вона трохи шоковано на мене дивиться, а я нічого не розумію. Швидко тікаю з аудиторії, біжу до вбиральні. Мені стає так важко дихати, а в горлі щось дере. Щось йде з легенів, дуже боляче. Я намагаюся бігти, кашляю, відчуваю металевий присмак, невже кров? Добігла до раковини, дивлюся на себе в дзеркало. Все ще щось заважає дихати, перекриває доступ до кисню. Я не можу в це повірити. Пелюстки троянди і пекельні шипи в моїй горлянці. Цього просто не може бути. Це та сама хвороба, про яку волали всі журналюги, розказували, яка вона небезпечна і скільки забрала життів. Але як? Біль починає спадати, стає легше. Ніколи не могла б подумати, що може бути так боляче. Не морально, а фізично. Хоча, морально теж. Якщо в мене ці симптоми, це значить лише одне. Кохаю тільки я. Це вже не тішить, не тішить те, що я випитувала про тебе. Все одно я відчуваю тільки біль.
Коли мені остаточно полегшало, я повернулася до класу. Важко намагатися не думати про того, хто сидить недалеко від тебе. Коли вона спитала, що сталося, я збрехала, сказавши, що просто ходила до туалету. В горлі знову розпускається квітка, але контролювати легше. Я, не дивлячись на неї, починаю писати щось своє.
Коли уроки підійшли до кінця, мені довелося бігти звідси. Нічого не казала, не прощалася, просто втекла. Ніннін питала, що сьогодні було, я не хотіла брехати й їй. Розказала про все, пояснила, що тепер в мене й надії немає з нею нормально поговорити. Дівчина співчутливо вислухала до кінця.
-Це буде важко, але я знаю, що можна зробити. – вона замовкла. Я нетерпляче на неї поглянула, мов кажучи “розповідай”. Вона наче це зрозуміла, бо продовжила. – просто уяви, що вона робить щось соромне, або когось на її місці уяви, або… – я перервала дівчину, вважаючи, що цього буде замало, аби я не виростила в собі ще одну болючу троянду. Але робити більше нічого, треба вчинити як каже подруга, може буде корисним.
На наступний день нам вдалося нормально поговорити. Дівчина перша звернулася до мене, а я, вже знаючи всі її вподобання, лише стримувала пелюстки в своїх легенях. Дійсно, Нін була права, в мене вийшло уявити щось непривітне з боку брюнетки, але це ще не було перемогою. Говорити довго ми не могли. І щоб не здаватися, ніби я відшиваю Вінтер, було ухвалено рішення про спілкування онлайн. Я сказала, що так краще. В неї багато своєї роботи, в мене своєї, але коли буде вільна хвилинка можна й потеревенити. Їй сподобалася моя ідея, вона лагідно посміхнулась та пішла до своєї кімнати, залишивши мене тонути у своїх думках.
Кожен день квітка дерла моє горло все більше й більше. Я, іноді, ледь не задихалася. Це до смерті боляче, але я продовжую боротися, продовжую своє спілкування з Вінтер. Я покидаю її все частіше й частіше, а пишу більше. Напевно, її це не дуже влаштовує. Все таки подруги, а спілкуємося майже завжди онлайн. Та по іншому не можна, вона ж тоді зрозуміє, що я маю до неї почуття, і більші, ніж симпатія.
Пройшов вже рік з того моменту, як ми з нею знайомі. Я намагаюся більше приділяти їй уваги, та куди ж ще більше. Цього дня ми з усіма учнями плануємо провести пікнік. Звучить добре, мені таке подобається. Я вже зібралася, і ми з Ніннін чекаємо на Вінтер. Вона завжди запізнюється, така в неї звичка, чи що.
Сьогодні на брюнетці була ніжна рожева сукня. Красива. Ніннін стрімко рушила до своєї компанії, залишивши нас з дівчиною наодинці. Ми обрали гарне місце, де можна було нам посидіти. Розстелили покривало, присіли, Вінтер розклала якісь нарізки з фруктів. Відчувався спокій.
Троянда в моєму горлі поступово гниє, задихаюсь набагато рідше. Я вже не відчуваю того болю, який переслідував мене рік тому. Кров вже не така рясна, вона не ллється безперервно. Я досі закохана в тебе, почуття з кожним днем стають міцніше. Я дивлюся на тебе, а ти схожа на янгола. І правда, добрі очі, мила посмішка, з якої ніколи б не вирвалася образлива витівка. Золоті руки, ніжні, приємні, неначе оксамит. У тебе велика душа, хоробре серце. Ти завжди підтримаєш, простягнеш руку допомоги, поставишся до всього з розумінням… Точно, це прекрасний момент розказати тобі. Я брехала до кінця, як могла, але це не принесло успіху. Подумала, відкинула всі зайві думки. Ну, спробую
-Вінтер, – дівчина глянула на мене, – ти мені подобаєшся. – я подивилася на неї.
Дівчина, яка ще хвилину назад лежала з легкою посмішкою, сіла, спершись на величезний і витривалий дуб. Вона подивилась на мене так, ніби бачила вперше. В її очах панувала недовіра.
-Вінтер? – я легенько штовхнула її в плече.
Відповіді так і не було. Ми сиділи дивлячись одна на одну. Не знаю, скільки пройшло часу, може це була, навіть, вічність. Її погляд пройшов десь крізь мене. В очах поступово почали видаватися вологі краплинки.
Моє хвилювання загострилося. Я підсіла до неї та обійняла. Не розуміючи ситуації вирішила спитати, що сталося. В її скляних очах більше нічого не читалося. Вінтер, ледь відсунувши мене від себе почала щось бурмотіти.
-Що? – я не могла розібрати слів, та ось дівчина почала говорити зрозуміло.
-Я помітила, що подобаюся тобі. Ще з нашого першого спілкування, я вже знала, навіщо ти кожен раз бігаєш до вбиральні. В тебе не вистачало кисню через мої квіти. Я не хотіла припиняти наше спілкування, але й не могла допускати твого болю. Ти пам’ятаєш, коли змогла вільно дихати? Це було тоді, коли я закохалася в тебе. – вона доторкнулася моїх ланіт, а потім прибрала висмикане волосся за вухо, як сама робила дуже часто. – Мені було тепло від думки, що з тобою все гаразд, але розумієш…- Вінтер знову замовкла. -Це… Ну, я думаю, що… Хіба це правильно? Дві дівчини? Я боюся цього. Я не сплю вночі, я не можу, я не знаю, що буде. Ти мені подобаєшся, але нам буде важко… Розумієш? – і дівчина відпустила свої руки з мого обличчя.
Це дійсно важко, нам треба буде зробити великий крок разом, разом у пітьму, а потім разом в радість… Та ми вже пройшли великий іспит, знайшовши одна одну, отримавши почуття. Те почуття, яке раніше було незнайомим, незначним у житті. Не спокушало, не манило у свої засітки. Ми вже зробили великий крок.
Наші очі застиглі на протилежних очах. Цей страх, але надія. В думках кожна переконує себе на своє, але на спільне. Думки переплітаються, це рішення остаточне для обох.
І твої вуста вже на моїх. Незвичний, солодкий присмак, який замінив би будь який металевий присмак крові. Але його вже немає. Є тільки ми, загублені у цьому світі. Ми знайшли себе. А твої губи м’якші за будь-які інші. Наче такі рідні, такі свої. Ми топимо одна одну в цих відчуттях. Але це так приємно, тонути в твоєму хвилюючому поцілунку. Тепер я задихаюсь не від не взаємного кохання, гострого болю в грудях, квітки, яка не надає вільно дихати. Тепер ми обоє задихаємося. І задихаємося від такого ласкавого поцілунку. Не хочемо залишати цього, наче маємо страх втратити. Та все ж на декілька секунд розриваємо палкий цілунок, але набравши енну кількість повітря, ми продовжуємо
І в кінцевому результаті вирішили, що разом зможемо протистояти цьому світу. Доведемо, що кохання наше не миттєва пристрасть, яка згорить на наступний день. Ми зможемо…
Додати до улюблених