і коли мені знову несподівано стане зле
чи то від поганої погоди, чи то від перевтоми,
ти забереш мене,
відведеш до метро,
і скажеш:
– до біса цей капіталізм, їдемо без квитка.
я втомлено, як справжня відмінниця, мляво поцікавлюсь:
– а якщо контролери?
– скажемо, що загубили.
– а якщо не повірять?
– вигадаємо, що ми прибули з майбутнього,
де потреби в квитках більше немає.
і я погоджусь
на цю дурну авантюру.
я слухатиму в одному вусі тебе,
а в іншому – тихі пісні не знайомою мені мовою.
тобто, мова знайома,
але не значення її слів.
і ці слова плутатимуться з твоїми власними.
ми їхатимемо десятками однакових станцій,
не змінюючи пейзажів,
та ти щоразу змінюватимеш тему,
хоча й помічаючи, що я не сприймаю
в такому стані
нічого.
просто тобі буде так спокійніше
знати,
що ти захищаєш мене від хижих поглядів.
ми поволі дійдемо до дому,
я нарешті десь впаду,
трохи тебе налякавши,
а поки ти наспівуватимеш мені колискову,
як мама в дитинстві дитині:
– то нічка темная
гори накрила…
я крізь сон ледь-ледь прошепочу:
– будь ласка,
будь моєю темрявою,
будь моїм світлом.
Додати до улюблених