Вона відкрила двері білої кімнати. В голові пусто, до неї звернувся ніжний жіночій голос:
- Привіт, Віто!
- Добрий день… – в голові пусто
- Чого ж ти стоїш? Сідай, – промовила примарна постать, що раптом з’явилась перед нею
- Я померла? Чому…
- Ха ха. Повільніше. Спочатку сядь. Чаю?
- Так, – вона сіла в крісло яке звідкілясь взялося, – Дякую.
- Давай я потихеньку відповім. Поки що ти не померла, але якщо хочеш можеш це зробити.
- Тоді, хто ви? “Верховний суд?”
- Ні, я не “Верховний суд”, але ти знаєш хто я.
- Вибачте…
- Знаєш, що з тобою? Чому ми тут?
- Я думала, що померла, але ви сказали, що це не так… Тоді.. Я в комі?
- Ні, ти просто спиш, але чи вертатись тобі, чи померти остаточно, вирішувати тобі. Я тут лише для того, аби показати тобі, що ти робила, відколи забула про мене.
Дівчина мовчала. Щось боляче забилося всередині.
- Як ти вже помітила, тут лише одні двері, за ними буде те, що ти вибереш. Життя чи смерть. Але зараз вони закриті, можеш і не намагатися їх відчинити. Поки ми не закінчимо розмову, вони не відкриються, тож пропоную почати.
- Зачекайте, я не розумію. Нічого не пригадую..
- … Це нормально, ти подивишся на своє життя збоку. Ти будеш слухати казку, яку я розповідатиму, а в кінці ти, відкривши двері, дізнаєшся, чи житиме головний персонаж, чи ні.
- Гаразд… мабуть… Останнє питання.
- Так?
- Чому Ви – напівпрозора?
- Ти знаєш відповідь.
***
- Давай! Не тупи! Ось же у тебе є чим бити!
- Гей! Нащо допомагаєш? Хай сам думає.
“Скільки їх тут? Десять? Більше. Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять.. Такс, як думаєш, зможеш їх убити за тридцять секунд?Ну, таймер. Час є. Погнали…”
“Мінус один, а ні, мінус два. Головне, не кричіть. Двадцять п’ять секунд… Ой, як ти зручно підійшов. Двадцять три… Чого їхня кров така темна? Іще мінус один. Двадцять… Давай, підійди трохи ближче. Є! Шістнадцять… Тепер вперед. Так загрались в ті довбані карти, що й не помітили як половини уже нема. Ахах, цікаво. Чотирнадцять… Я б , може, і сказала, як мені вас шкода, але не хочу брехати Тринадцять… Магазин повний. Дванадцять… Тихо. Зараз! Одинадцять… В голови. Десять… Куди біжиш, тварюко? Дев’ять… Тепер ви тут назавжди. Вісім… А що ж ви хотіли?! Сім… Посміли викрасти. Шість… Тепер відповідайте. П’ять…Чотири… Три… Два… Один… О, таймер запищав.”
Вісімнадцять мертвих тіл лежало на підлозі великої білої зали. Стійкий запах крові та алкоголю вдарив у голову неприємно різко. Ці люди, все, що про них їй було відомо так це те, що вони торгували органами. Цього було досить, аби потрапити у пекло, куди вона їх і відправила. Звичайна зачистка, нічого особистого. Робота виконана, її не стосується подальша доля цих тіл, їх мають забрати інші люди, її колеги, яких вона ніколи не бачила, вони заберуть, приберуть кров, почистять залу так, що ніхто ніколи й не здогадається, що тут сталося, такої спокійно-прохолодної літньої ночі.
- Ого! Браво. Я б так не зміг. Це ви – Мара? – пролунав голос.
“Що, за? Добре, що на мені маска. Просто йди геть. Занадто високий ризик. Бяха, не бачу де він, навіть по голосу не можу сказати хоча б приблизне розташування.”
- Ааа. Я зрозумів, Ви не можете відповісти мені, бо тоді я буду знати Ваш голос, так? – “Де ти, тварюко? Бісиш.”
- Вибачте, не роззирайтесь, я так заховався, що навіть ви мене не знайдете. Просто кивніть, якщо ви – Мара. Я клянуся, я нікому не скажу.
Постать, що стояла посеред зали, легенько нахилила голову вниз і зразу підняла. “Боже, що я роблю.” Вона швидко попрямувала до виходу.
- Дякую! До побачення! – пролунало захоплено в останню мить перед тим, як постать вийшла.
Вона сіла в машину, від запаху крові на одязі вже починало нудити, треба було швидше їхати в офіс. Швидше. Педаль в підлогу і машина рванула. Постать відкрила вікно, тепла літня ніч, вітер залітав у вікно, приносячи з собою пахощі липи і меду, видуваючи такий однаково металевий, бридкий віддих крові. Від денної спеки залишились якихось двадцять два градуси, тож спершу навіть прохолодно… Знаєте, все ж таки, втомлююча це справа – людей вбивати. Забираючи одне життя можеш, випадково, зруйнувати кілька долей одночасно. Кому як не їм, пережившим війну дітям, знати це. Вона, вона не змогла повернутись до звичного, нормального за людськими мірками життя, хоча, можливо вона і не була пристосована до нього з самого початку, а війна просто стала каталізатором незворотних змін.
Ви так багато вже дізнались про неї, але досі не знаєте імені. Хто ж вона? Давайте я вам скажу зараз одне визначення, а ви в кінці подумаєте, чи правильно я описала її з самого початку. Вона. Їй двадцять три, у неї брат і дві сестри, одна з яких померла при ракетних обстрілах, її любили й ненавиділи водночас, хтось вважав, що вона ідеальна, хтось бачив у ній лише проблему, вона ненавидить читати, але любить книжки, вона ніколи не займалася бойовими мистецтвами, але вбиває. Вона – Віта. Скільки б людей вона не зустрічала, ні до кого не прив’язувалась, її правило було таким: “Якщо людина до мене, я її не відпихую, якщо від мене, я не затримую.”
Кожен раз їдучи до офісу їй хотілось курити, але жодного разу за ці півтора роки вона цього не робила, хоча у неї в кишені завжди лежала пачка сигарет. Кожен раз коли їй хотілось курити вона казала собі, що ще не настільки доросла аби це робити, і що її життя не настільки важке, аби починати це робити. У неї була дивна звичка, кожен раз коли їй було сумно вона дивилася в небо. Воно заспокоює, заколисує, мабуть, тому, влітку, дівчина спала на балконі.
Ви колись сиділи, дивлячись як сходить сонце, від першого проміння і до моменту коли воно повністю видно над горизонтом? Чудовий час. Колір неба змінюється з холодного, світло блакитного на жовто-зелений і потім теплий блакитний, і хмари міняються, спочатку вони напівпрозорі, потім важчають і набувають форми. Цікавий процес.
Пройшло десять хвилин поїздки і машина зупинилась біля трьоповерхової будівлі. Дівчина вийшла, забрала автомат в чохлі і попрямувала до будинку. Довгий, порожній коридор третього поверху, останні двері – кабінет боса, вона направилась прямо туди навіть не переодягнувшись, і постукала.
- Заходьте! О, це ви. Як справи із завданням?
- Добрий вечір! Все виконано.
- Вас не було лише півгодини. Враховуючи що дорога туди і назад займає двадцять хвилин..
- Мені вистачило тридцяти секунд.
- … Вісімнадцять осіб? Ви собі не зраджуєте.
- У мене було одне прохання.
- Так, слухаю.
- Я хочу зробити перерву в цій роботі. Відпустку.
- Ого. Неочікувано. Вперше за майже два роки, ви просите відпустку?
- Так…
- Звичайно, я дам вам час відпочити. В нашій професії багатьом складно і пів року без відпустки протриматись, тому, якщо забажаєте, можу дати цілий місяць.
- Дякую, та, думаю мені вистачить двох тижнів.
- Гаразд, бувайте, і.. краще переодягніться.
- Так..
Вона вийшла з кабінету і пішла в роздягальню, її чистий одяг обережно висів у шафі, такий звичайний ніби його власниця просто людина, а не та, з ким і глава мафії не хотів би зустрітись. Біла блузка була занадто чистою, класичні чорні штани занадто рівними, чобітки надто блискучі, прямо кажучи – зразковий одяг офісного працівника. Офіційно дівчина працювала у фірмі з охорони підприємств, тому таке вбрання ідеально підходило під цей образ.Помившись в душі вона швидко одяглася і вийшла, ледь не врізавшись в когось. Навіть не поглянувши хто це був, Віта нахилилась і, вибачившись, швидко пішла до виходу.
- Доброї ночі, пані!
“Цей голос!” – вона повернулась, але двері кабінету вже зачинились. “Від нього не йшов запах крові. Тоді, що він там робив? Слідкував? Чи впізнав? Якщо так, моя смерть не далеко. Де мій байк?… Додому” Вона одягнула шолом і поїхала.
Ліхтарі, порожня дорога, темні будинки. Будинок, брудний під’їзд, ліфт, напівосвітлений коридор, квартира.
Порожня трикімнатна квартира, тут вона жила зі своїм другом. Він був єдиною людиною, яка знала про її роботу, та не засуджував, сам же працював в барі і навчався на факультеті мистецтв, закінчував магістратуру. Його ще не було вдома, коли вона прийшла. Та й це було на краще.
Дівчина поставила чайник, за хвилину налила окроп в чашку. Постать перемістилась на диван і лягла. Кімнату вмить наповнили духмяні пахощі чаю з корицею. Єдине, що вони не змогли зробити – це відігнати паршиве відчуття самотності, жорстокість захищала її від усього. Вона була головною зброєю і головною проблемою втомленого тіла, яке лежало на дивані, поволі вдихаючи цілюще, солодке повітря літньої ночі. Втома дала про себе знати.
Додати до улюблених