10 років назад, Віґо, провінція Понтеведра, Іспанія, 2010 рік.
Жінка з донькою швидко бігли по коридору. Було видно, що жінка налякана, але маленьке дитя, яке мама розбудила посеред ночі, не розуміло, що відбувається.
― Тіано, швидше! ― підганяла дівчинку мама, але її коротенькі ніжки не поспівали за великим кроком дорослої жінки, тож вона підхопивши доньку на руки, побігла ще швидше, доки не завернула до найближчої кімнати.
Сама по собі, кімната була велика і світла, з високими старовинними вікнами, через які пробивалося місячне світло. Воно освітлювало старомодні меблі: великий і просторий стіл біля вікна з трьома розкішними різьбленими стільцями, м’який диван посередині, високе дзеркало у повний ріст і тумбу з чудовою вазою з живими квітами. Але мама не звертала уваги на цю красу, її цікавив лише один предмет – велика шафа в кутку, яка швидко опинилася в полі зору. Вона сховала туди маленьку донечку і нахилилась до неї.
― Мамо, що відбувається? Де тато з братиком? ― спитала дівчинка. У її маленьких сонливих оченятках, які вона потирала ручками, читалося запитання, на яке мама, на жаль, не мала часу відповісти.
― Доню, послухай мене уважно, щоб ти зараз не побачила і не почула, нізащо не виходь звідси, пообіцяй, що будеш сидіти тихо, ― швидко проговорила жінка. У маминих очах дівчинка бачила страх, і, навіть більше, це був жах, жінка була нажахана до самих кісток, але таке страшне відчуття було ще незнайоме десятирічній дитині, тому вона пообіцяла бути слухняною.
Мама ніжно погладила дівчинку по щоці і в її слабкій посмішці застив легкий шепіт з ледь чутними словами:
― Я люблю тебе, моя маленька.
Маленька дівчинка відчула, як її серце затиснулося від болю, коли мама зачинила шафу. За мить пролунав гучний тріск. Здавалося, ніби після цього час завмер на місці. У кімнаті завирував різкий вітер. Підхопивши завіси й сплітаючи їх у нервовому танці, дрібні шматочки скла, ніби маленькі сяючі зірочки розкинулися по всій підлозі. Тіана чула, як за вікном ллє дощ. Але тепер, коли замість вінтажного вікна була велика чорна діра, здавалося, ніби дощ був усередині. Здавалося, наче дощові краплини от-от упадуть їй на обличчя. Вона осіла в шафі й прислухалася до кожної миті, затамувавши подих, а вітер, який крізь щілини проникав у її таємну схованку, обіймав її, неначе старого друга, який розумів, наскільки важлива ця мить.
― Як ви вміло зникли з очей, ― несподівано у кімнаті пролунав незнайомий чоловічий голос, що здавався надто гучним на тлі шуму дощу та вітру. – Цього разу я довго мандрував по вашому сліду, Марселло. Ви з чоловіком так хитро й обережно ховалися, що я майже втратив надію вас знайти.
Тіана обернулася на звук голосу, але побачила лише темряву дерев’яної шафи, в якій знаходилася. Нахилившись ближче до дверцят, вона могла лише спостерігати через вузьку щілину, як її мати стояла прямо перед нею, прикриваючи голову від летючих уламків скла. Тіана бачила, як кров струменіла з порізаних рук її матері.
― Кассандре, ― жінка намагалася зберегти останні крихти спокою, але її голос помітно тремтів від напруження. ― Що привело тебе сюди в таку важку ніч?
Вона завмерла на місці, збентежена і налякана, не знаючи, як розуміти його присутність в цьому місці і не наважуючись промовити жодного слова. Це був чоловік, який зник з її життя багато років тому і повернення якого було для неї найстрашнішим кошмаром.
Він раптово зістрибнув з вікна і миттєво зменшив відстань між собою і жінкою. Тіана затамувала подих, коли він опинився перед її матір’ю, огорнутий темним плащем, з якого струменіли дощові краплі. Він здавався дуже високим, але його обличчя було приховане в густій темряві кімнати. Лише його коротке чорне волосся переливалося сріблястим світлом місяця.
― Що привело? ― занадто різко спитав він. ― Я прийшов забрати те, що належить мені.
Талія відчувала, як з кожною секундою напруга в кімнаті продовжувала зростати. Незнайомець виглядав вражаюче спокійним, але його слова викликали хвилю злості в Марселли.
― Ти не маєш ніякого права з’являтися тут, ― сказала Марселла, змушуючи себе дивитися йому в очі. ― І ти добре знаєш, що не маєш права вимагати того, що втратив.
Незнайомець посміхнувся, але в його посмішці не було жодної доброзичливості. Це була посмішка хижака, який готується до нападу.
― Ти ніколи не розуміла, Марселло, ― промовив він з презирством. ― Але зараз тобі слід відповісти по-іншому, перш ніж станеться щось непоправне, перш ніж твоє життя перетвориться на кошмар.
Тіана з напруженням спостерігала за своєю матір’ю і цим чужинцем. Вона не могла відчути зв’язку між ними, але вони були знайомі й точно розділяли якусь таємницю, були об’єднані загадковим пактом, непередбачуваним тандемом.
― Розкажи мені, чому ти з’явився тут? Не тільки через старі рахунки, чи не так? ― лунав голос матері з чутним благанням. ― Ми тобі не вороги.
― Ти мала шанс, Марселло, і відмовилась від нього, ― відповів він. ― Тепер світ змінюється, а ти залишаєшся у минулому. Хоча могла бути частиною цих змін, але тепер ти не побачиш їх, бо твоє життя закінчується.
У тремтінні світла та тіні в кімнаті, щось звірине, дике і безжалісне, сковзнуло в очах незнайомця. Він, високий і загадковий, стояв там, наче сама суть зла, і його погляд був настільки жорстким, що здавалося ніби сколихнулося навіть повітря. Напруженість в кімнаті досягла свого апогею, коли незнайомець схопив Марселлу за горло і підняв її над підлогою. Марселла відразу відчула, як важко їй стає дихати. Горло стиснулося, і паніка захопила її душу.
Водночас Марселла не могла відвести погляд від своєї доньки, яка була схована у тій великій дерев’яній шафі. Тіана стояла там, прикута до місця своєю власною нерішучістю і страхом, безсильна в обличчі величезної небезпеки, яка нависала над ними. Та і що могла вдіяти десятирічна дитина?
Вона бачила, як її мати бореться за своє життя, і серце її збивалося від тривоги. Вона бажала щось зробити, але ноги ніби вросли у підлогу, і вона не могла навіть поворухнутися.
Тіана відчула, як її серце ледь не рветься на частини, коли дивилася на свою безпомічну матір. Її внутрішня боротьба між бажанням врятувати і неможливістю діяти поглиблювалася, як темна тінь, покриваючи її власний страх і відчай. Її душа кричала про дію, але її тіло відмовлялося слухати її. Для Тіани час здавався зупиненим, і кожна секунда ставала важчою і тягнулась все довше, перш ніж життя почало покидати тіло Марселли.
За мить все зникло з поля зору, і дівчинка залишилася віч-на-віч з незнайомим чоловіком, який пронизував її своїм поглядом. Його очі були глибокі й темні, наче безодня, і вона втратила всяке почуття часу та простору, не здатна навіть вдихнути. Хоч це і тривало пару секунд, але від його погляду усе тіло пронизувало страхом.
Все сталося так швидко, що важко було усвідомити це. Розбите вікно, пронизливий холод і відсутність незнайомця. Марселли більше не було, і кімната наповнилася важким відчуттям втрати. Тільки Тіана залишалася, важко дихаючи в середині світу, що став безжалісним. Сама смерть, відібравши одне життя, залишила за собою спустошення і самотність в серці маленької дівчинки.
Додати до улюблених