Дощ бився об вікна невеличкого автобуса, так само швидко стікаючи крапля за краплею, замінюючи одна одну. За ним десь позаду салону авто розташувався підліток. У руках він тримав рюкзак, на голові навушники, а в душі тягар вагою в тиждень. Недороблені роботи тиснули на настрій із кожним новим відтягнутим днем роботи над ними. Ще більше обтяжувало в моменти безсилля в роботі перед собою. Здавалося б, бери й роби, але щось усередині душило всі його спроби зробити хоч що-небудь. Це було схоже на той час, коли доводилося сідати за гори домашки, знаючи, що в іншому разі отримаєш чергову порцію критики й криків від нервової матері, яка щойно прийшла з роботи. Непомітно дощ посилився і з неба полило як із водоспаду. На фоні дві жінки обговорювали негідну погоду, турбуючись про її тривалість. Обернувшись ліворуч, хлопець помітив юнака, що біг під зливою, і той раз по раз вкривав руками голову. У нього це викликало посмішку: “Ось же лох, добре, що не я”, У навушниках заграла пісня, яку хлопець ніяк не міг пригадати, – це в нього гра така: без підказок здогадатися, що грає. Нарешті щоб переконатися у своїх здогадках хлопець зазирнув в екран, і так це була вона – “*O Children – Nick Cave & The Bad Seeds”. Насолоджуючись поїздкою під нову пісню той було вже, ліг подрімати, паралельно тонучи в думках, як почулася вібрація десь на стегнах. Неохоче розблокувавши телефон у шторці сповіщень, він помітив повідомлення від одногрупника: “Хей Юнгі привіт, як ти”. Трохи обміркувавши відповідь, почав друкувати повідомлення: “Більш-менш. Їду в місто зараз. У вас там теж як із відра ллє?”, – з усмішкою запитав Юнгі. Тут вона змінилася на нерозуміння при новому повідомленні: “Тобі пиздець”. Насупивши брови, випнув губи, мовляв “мені то що”. Відповівши так само другу, той став чекати подробиць, дивлячись на багатообіцяльний “друкує…”. Нехай друкує, Юнгі й так знає, що після його лікарняного, як він його назвав “Вікенд”, йому доведеться працювати кілька днів уже точно, щоб не вилетіти. Але схоже він це зробить, швидше судячи з нового повідомлення: “Тобі за минулі контрольні одиниць наставили придурок”. Цього разу його брови вже піднялися догори. Які нахуй одиниці. Згадалися слова хімічки про те, що тих, у кого бали нижчі за п’ять, відправляють назад до школи. Ну ні вже. Не для цього Мін усе літо відпахав заради вступу в цю шарагу. Одразу після цих думок йому згадалися розповіді знайомих і родичів про медичне училище в місті поруч із ними, де без хабаря хороша оцінка навіть на голову відбитим відмінникам не світить. Але одне головне правило для всіх навчальних закладів усе ж є, – “Спочатку ти працюєш на репутацію, – потім вона на тебе.” Заблокувавши телефон натисканням кнопки великим пальцем, хлопець знову відклав його. Повернувшись до вікна, підклав руку під голову, що надавало його вигляду якоїсь розслабленості, а вид позаду нього загадковості. У вікні відбивалося його каштанове злегка вологе волосся через перебування на зупинці, крізь яку раз у раз капав дощ. Там вони чекали не довго. Автобус зрештою все ж знайшовся, і мати встигла посадити Юнгі на нього, обійнявшись із ним на прощання. Йому було трохи сумно від того, що він знову залишає дім, до якого так був прив’язаний. У такі моменти одразу згадуються теплі серцю події, через які не хотілося нічого змінювати й далі чекати на кращі моменти в його житті, які він сподівається віднайти в новому, не зовсім поки що знайомому йому місті, з дивними людьми навкруги та ще дивнішим життям, що оповило власне.
Додати до улюблених