Опис: У Мерліна з’являється можливість порощатися.
Мерлін нарешті дістався галявини. Йому здавалося, що він вже кілька годин бродить цим проклятим лісом у пошуках трав, по які його послав Гаюс. З іншого боку, покинути замок та побути трішки на самоті виявилося не такою поганою ідеєю. Не минуло й тижня, як вони повернулися з острова Блаженних і нехай Камелот вже почав трохи оговтуватися від трагедій, траур все ще невидимою тіню вкривав їх усіх. Мерлін намагався відкинути сумні думки і зосередитися на красі навколо. Теплі промені післяобіднього сонця пробивалися крізь листя дерев, що тихо шелестіло на легкому прохолодному вітрі, але туга не хотіла його відпускати.
Ланселот більше ніколи не побачить сонця, не відчує вітру, не вдихне цього повітря. Вони більше не зможуть разом гуляти лісом у вільні від обов’язків дні, і Мерлін більше не зможе дражнити Ланселота дрібними магічними витівками, не боячись, що хтось помітить.
Мерлін не міг втекти від цих думок, як не старався. Горло зсудомило, почуття провини охопило з новою силою.
Зробивши глибокий вдих, Мерлін роззирнувся, вдивляючись в рослинність навколо. Скоро почне сідати сонце і краще б йому повернутися до замку до того, як стемніє. Нарешті, на іншому боці галявини він помітив потрібний йому кущ полину та попрямував до нього.
Раптом перед очима щось замиготіло. У повітрі, прямо перед ним виникла примарна фігура. Придивившись пильніше, Мерлін випустив кошик з рук і той з тихим шелестом впав у траву.
– Ланселоте? – ледь чутно вимовив Мерлін.
Лицар виглядав так само, як і востаннє, коли вони бачилися – одягнений в кольчугу, чохол для меча, прикріплений до пояса був порожнім. Єдина відмінність – його тіло було напівпрозорим. Мерлін злякано відсахнувся, зрозумівши, що може роздивитися гілки дерев крізь його тулуб.
– Привіт, Мерліне, – ніжно всміхнувся Ланселот.
Мерлін не знав, що робити, що говорити. Він лише продовжував дивитися на привид свого померлого друга, сподіваючись очима передати все те, що хотів би сказати. Можливо говорити йому й не потрібно. Ланселот завжди умів розуміти його без слів.
Впродовж останніх днів, він гадав, що сказав би Ланселоту, якби міг знову його побачити, як би вибачався за все, що сталося. Він десятки разів програвав в голові останні дні проведені в дорозі поруч з другом, розмірковуючи як міг не помітити, що несвідомо підштовхує його до фатального вибору.
«– Я дивлюся на тебе і думаю: чи зміг би я віддати своє життя з власної волі?»
«– Тобі потрібна причина. Те, чим ти дорожиш найбільше. Те, що важливіше за все».
– Я знаю, про що ти думаєш, – заговорив Ланселот, безшумно наближаючись.
– Я знаю, що ти скажеш, – прохрипів Мерлін, відчуваючи як щокою котиться сльоза.
Ланселот невесело усміхнувся.
– Знаєш, але все одно звинувачуєш себе.
– Я повинен був тебе зупинити, – слова зірвалися з уст перш ніж Мерлін про них подумати. Біль, який він носив у собі всі ці дні нарешті вийшов назовні. – Це мав був бути я! Але натомість я підштовхнув тебе…
– Це був мій вибір, Мерліне, – Ланселот уважно поглянув на нього, наче сподіваючись своїм проникливим поглядом достукатися до душі молодого чаклуна. – І моя відповідальність.
Такі знайомі слова, від яких почуття провини лише зросло. Згадалася їх перша зустріч, перша церемонія посвячення та те, що сказав тоді Ланселот, сидячи на холодній підлозі темниці.
Це був мій вибір.
– Мені не подобається твій вибір, – схлипнув Мерлін, здаючись. – Я повинен був щось зробити… – почав було він.
– Ти все ще можеш дещо зробити для мене, Мерліне, – Ланселот продовжував уважно вдивлятися в його очі. На його губах знову з’явилася легка посмішка. Так само він усміхався перед тим, як пройти крізь завісу.
– Що?
– Перестань звинувачувати себе.
Очима повними сліз, Мерлін вдивлявся в обличчя свого померлого друга. Він розумів, що це останній раз, коли вони розмовляють. Остання можливість сказати «прощавай».
І якщо таке останнє прохання Ланселота до нього, то Мерлін докладе всіх зусиль, щоб виконати його. Він заборгував йому це.
– Пообіцяй мені, Мерліне, – Ланселот простяг розкриту долоню. Мовчазне запрошення закріпити угоду.
– Обіцяю, – кивнув він, простягаючи свою руку у відповідь. На мить йому навіть здалося, що він відчув дотик пальців, але потім його долоня вільно пройшла крізь долоню Ланселота.
Ніхто з них не опустив руки. Мерлін сподівався ще хоч на мить затримати свого друга у світі живих, але дух Ланселота вже поволі танув.
– Дякую тобі, – ледь чутно прошепотів Ланселот. За мить його постать розтанула в сонячних променях призахідного сонця. Відчуваючи тепло на своїх пальцях, Мерлін тихо схлипнув, але на його губах розцвіла легка несмілива посмішка.
– І тобі дякую, Ланселоте, – Мерлін знав, що його друг все ще його чує. – За все.
Додати до улюблених