Зимній день продовжувався. Принц стояв надворі ,незадоволений. А яким би йому ще бути, коли його найзухваліший, найдурніший (і звісно найулюбленіший) слуга запізнюється. Його щоки і ніс почервонілі від морозу, а вітер пробирається крізь найтепліший плащ, що у нього був. Принц стиснув вуста і його обличчя кривилось у гримасі, яку він зазвичай показував, коли Мерлін щось робив по-дурному.
Тим часом, молодий чаклун чепурився біля дзеркала, хоча знав, що його волосся яке він старанно вкладав, все одно буде притиснуто шапкою. Мерлін посміхнувся сам собі і вийшов з покоїв, направляючись до виходу з палацу. Коли вітер заліз йому у самі нутрощі, він вдихнув святкове холодне повітря. Пританцювуючи, він спустився по сходах до місця, де вони з Артуром домовлялись зустрітись. І його нахабна посмішка трохи змінилася, коли він побачив незадоволену пику його величності. Вухастик обережно підійшов до Артура і в той самий момент він ледь встиг ухилитись від атаки на його потилицю. Він підняв голову і зі сміхом промовив:
— Я ухилився ,мілорде!— ніби хизувався він.
— Ні, Мерліне. Це не ти ухилився, а це у мене занадто великі рукавички.— буркнув Артур.
— Що? Рукавички?До чого тут рукавички? Визнайте хоча б раз, що ви помилились!— вимагав Мерлін.
— Замовкни, Мерліне. А ще я обіцав кинути тебе в підземелля ,якщо запізнишся. І я обов’язково це зроблю, а тепер досить витріщатися на випічку ,ми тільки нещодавно снідали.— Артур схопив юнака за руку і потягнув його до коней.
Нарешті, коли все було налагоджено вони рушили до лісу. У хащах було на диво тихо. Жодної птиці або звіря. Сніг падав повільно і надто рівномірно. Єдиними двома звуками ,здавалось би, у всьому лісі було дихання коней ,двох молодих людей та їх кроки. Мерлін мовчав. Він чекав, поки принц пояснить ,чому вони взагалі тут. Юнак точно знав, що справа не у королівстві або наказі короля. Але Артур мовчав. Він просто гуляв і ..насолоджувався присутністю слуги поряд. Мирна і тиха атмосфера.Ніби не було ніяких проблем, пророцтв, драконів, відьом та іншого непотрібу. Сонце світило крізь крони дерев і мʼяко спадало мандрівникам на обличчя. І все було чудово, поки Артур не почув гучний тріск і зойк. Принц повернувся саме вчасно , коли йому на руки могла б звалитись принцеса. Але замість принцеси в його руках опинився розчервонілий і наляканий хлопець. І це було навіть краще. Жодна принцеса у порівнянні з молодим чаклуном не така чудова, гарна і кумедна. Так думав і Артур. Мерлін намагався встати з Артурових рук, але його ноги безвольно ковзали по землі, яку вкривала ожеледиця. Принц подивився на юнака і сказав:
— Ідіот.
І це все ,що почув Мерлін. Далі його розум рушив у мандри мріями. А Артур? А він був зовсім не проти.
Додати до улюблених