Перед тим, як відправитись назад на Небеса, Рафаїл заново бинтує мені спину (вірніше, здавлює все що можна і не можна ніби корсетом). Сам ж процес зцілення крила йде до безумства повільно. З хороших новин. Дівчинку передали цілою та неушкодженою батькам, які за відсутністю грошових коштів навантажили Кетча всілякою домашньою їжею та випічкою.
Тепер настав час вибрати, яке місто Еквадору відвідати. Вибір величезний, але не всюди можна забронювати наперед номери в готелях. Тим часом мені приходить повідомлення від Діна, що вони з Семом дозволили собі невеличку відпустку, перед тим як продовжити пошуки Амари. Це було бажанням Джека на його третій день народження і воно нарешті дійшло до Вінчестерів. Втім, цьому і я сприяла у вільний від нічого-не-робіння час.
– Чувак, ти спеціально до липня місяця тягнув? Тепер тобі відпочинок біля озера не у власному будинку обійдеться дорожче п’ятизіркового готелю, – я телефоную Діну.
– А в тебе випадково не завалявся будиночок біля озера?
– Вибач, – ми говоримо ще трохи, в основному про те, де їм варто шукати Пітьму. Потім в розмову втручається Ліндієль і вивалює на мене тонну інформації практично про кожен крок братів.
– Санто-Домінго нас чекає! Правда, тільки наступного тижня, коли я одужаю, – в кімнату входить Кетч зі своєю купою їжі. – Якась жінка по імені Марісоль. Сподіваюсь, не чергова дитина.
***
– Ваша Величносте, ми раді вітати Вас в Еквадорі, – на виході з аеропорту нас очікує ціла делегація чоловіків в дорогих костюмах, в сонцезахисних окулярах і з купою сучасної зброї.
– Хто це? – пошепки питає мене Кетч, але замість відповіді я лиш передаю йому сумку зі зброєю, яка до цього була сумкою з книгами.
– З радістю приймаємо вашу гостинність, – торкаюсь подолу своєї єдиної реально чорної сукні. – Знайомтесь, це мій охоронець – містер Кетч.
– Міледі, навіщо Вам охоронець? – їх ватажок робить крок вперед.
– Це називається “милиця”.
Ватажок усміхається і подає рукою знак, щоб ми сіли в одну з чорних машин. Навіть особистого водія нам виділяють.
– І все ж, хто це? – знову пошепки питає мене Кетч, як тільки машина рушила.
– Ти не повіриш, – я дивлюсь в вікно. Ескорт із чорних позашляховиків супроводжує нас до готелю.
– Ти небагатослівна сьогодні.
– Просто уявляю як вириваю тобі горлянку, – впливання душі Анджея вичерпується. – Мені необхідно когось вбити. Полювати.
– Ми на місці, – оголошує водій. Ми виходимо з машини прямо перед готелем. Водій також передає мені записку, в якій йдеться про те, що ввечері нам нанесе візит ватажок з ціллю обговорити подальше співробітництво. Їх допомога буде неоціненним вкладом в роботу, оскільки вона швидше піде.
Ми не розмовляємо і перші години здаються навіть цікавими. Кожен займається своєю справою, а потім стає занадто нудно. Мені не терпиться вбити хоч кого-небудь. Так, щоб мої руки мої були не по лікоть, а по плечі в крові, щоб все навколо мене було в крові. Внутрішнім зором бачу стіни та стелі готелю, які нагадують корабель із “Корабля-привида”. І під My little box.
***
– Я дуже радий, що ми дійшли згоди після таких плодовитих перемовин, – ватажок вовків крутить свій стакан віскі в руці. Вся суть нашої розмови зводиться до того, що вовки для нас візьмуть слід Марісоль, а ми, в свою чергу, пополюємо на того, хто вбиває вовків. – Ось все, що вам необхідно. Мсьє Вале особисто слідкуватиме за виконанням вами роботи.
– Старший чи молодший? – я допиваю залишки кави.
– Старший, – ватажок піднімається і направляється до виходу. – Мої люди повідомлять вам, коли знайдуть Марісоль, ким би вона не була.
– А тепер поясни мені все, – Хранитель хапає мене за руку й садить за стіл. – Хто вони такі і чому ми повинні їм допомогти?
– Вони чистокровні перевертні. Перекидаються в вовків. Мсьє Вале – їх Альфа. Людьми вони не харчуються. Деякі перекидаються тільки на повноліття по старовинному звичаю, деякі роблять це регулярно, але тільки в тому випадку, якщо живуть недалеко від лісів. Ще питання?
– Перевертнів-вовків не існує.
– Тому що в Англії вони не водяться. Ті, які повинні були поселитись там, на даний момент ділять територію Німеччини, – я піднімаюсь. – А тепер ми повинні з’ясувати, хто полює на них.
Ранок починається з огляду місць злочинів. В основному вовків убивали в їх будинках, при чому ті самі відчиняли двері та впускали вбивцю (вбивць?) до себе. Можливо навіть повертались спинами.
– Це робив той, хто був близько знайомий зі всіма вбитими. Або мисливець, – ось такий загальний висновок. – Хоча навіщо повертатись спинами до мисливців?
– Ще є варіант, що це робив хтось зі своїх. Це ж не такі рідкі випадки, коли громади монстрів починають вбивати одне одного тільки тому, що вони щось там не поділили, – Хранитель гортає документи в планшеті. – Срібним ножем могли скористатись, щоб спровокувати вовків на війну з мисливцями.
– Чудово, тепер потрібно зібрати цілу зграю вовків в одному приміщенні і з’ясувати, хто вбивця. Простіше простого, – в’їдливо відгукуюсь. – Будемо виловлювати їх поодинці. Хоч я не можу користуватись телекінезом, але з телепатією у мене проблем не виникало. До речі, стріляти будеш ти.
Виявляється, в Санто-Домінго живе не така вже й велика зграя перевертнів. Це з’ясовується, коли я доповідаю пропозицію Кетча ватажку. Той погоджується зібрати всіх вовків чоловічої статі в одному з барів недалеко від нашого готелю. На подібну думку мене наштовхує характер ран. Жінки, нехай навіть вовчиці, не в силах проткнути одному з вбитих ребро і витягнути ніж назад.
– Можливо одному з нас варто чергувати ззовні на випадок, якщо вбивця прийде не зі всіма, – пропонує Кетч.
– Тобто ти хочеш, щоб я туди пішла одна? Хріновий з тебе охоронець. Там ж буде багато вовків, один чи декілька з яких убили своїх же. Не переживаєш, що й мене приб’ють? – розвертаюсь та йду в бар. Там на мене очікувально дивиться чоловік тридцять різних літ. Наймолодшому вісімнадцять років і я не впевнена, що він пройшов процедуру ініціації.
– Думаю, ви знаєте, чому вас зібрали тут. Хтось із присутніх в цьому місці є вбивцею, – церемонитись не стаю. – Моє завдання вияснити, хто це і вбити його. Мотиви мене не цікавлять, допитувати нікого не збираюсь.
Чоловіки перезираються. Вони не розуміють, як я збираюсь вирахувати вбивцю, якщо нікого не стану допитувати. Тим часом, спокійно читаю їх думки і знаходжу деякі доволі веселими. Можна використовувати в якості шантажу.
– Кетч, ти правий, вбивця знадвору.
– Зрозумів, перевірю периметр, – Кетч кидає слухавку. Я прошу перевертнів поки не виходити з бару, тому що вбивця з легкістю може перестріляти їх, якщо сидить десь в засаді.
POV автор
Кетч відходить від бару на достатню відстань, що й дозволяє йому вижити. Він помічає підозрілого чоловіка та йде за ним. Побачивши, що його переслідують, вовк натискає на кнопку детонатора, який тримає в руці, і будівля за Хранителем Знань вибухає. Ударна хвиля відкидає чоловіка на декілька дюймів вперед, від удару об стіну жилого будинку він втрачає свідомість.
POV головна героїня
Я не відчуваю ніг, вони поховані під завалами. Насилу піднімаю голову і бачу біля правої ноги калюжу засохлої крові. Погана справа. Так, треба оглянутись. Мене оточують тільки величезні шматки стіни, недалеко від моєї голови в підлогу врізалась арматура.
– Ей, – хриплим голосом пробую прокричати я. Тільки гірше роблю, тому що вдихаю пилюку і закашлююсь. – Є хто-небудь живий? Хоч хто-небудь?
POV автор
Кетч приходить до тями в лікарні. Біля його палати чергують двоє поліцейських. Ще один сидить в кріслі для відвідувачів та розв’язує кросворд.
– Добре, що ви отямились, містере Кетч, – поліцейський відкладає кросворд і витягує блокнот з ручкою. – Ви повинні відповісти на декілька питань.
– Бар. Що сталось в барі?
– Сер, тут питання задаю я. Ви зможете описати того, хто підірвав десятиповерховий будинок?
– Що? – Кетч піднімається на ліктях. – Як таке можливо?
– Наші піротехніки ще працюють над цим. Вибух був настільки сильним, що будівля обвалилась як картковий будиночок. То ви зможете описати злочинця?
– Я бачив його тільки зі спини. Чорне худі з капюшоном, чорні джинси та чоботи. Є ті, які вижили?
– Співчуваю, але, на жаль, ніхто не вижив, – з голосним ляскотом поліцейський закриває блокнот і рушає до виходу. – Всього хорошого.
POV головна героїня
Над головою я бачу своє здорове крило, яким встигла закритись під час вибуху, і мені краще не рухатись. Воно ледве стримує тонни цегли і уже здригається. Тож, краще не ризикувати. Кисню мені б вистачило ще на годину, якби у мене були дві легені, а так вона у мене одна-єдина і то функціонує лишень наполовину. Дякую Чаку, це він постарався. Раптом я чую чийсь кашель. Значить, я не одна вижила.
– Ей, ви мене чуєте? – намагаюсь повернутись, але крило, на якому тримаються всі десять поверхів, здригається сильніше і я завмираю. – Будь ласка, дайте відповідь! – зараз в мені вирує інстинкт мисливця і перше правило говорить, що треба врятувати стільки людей, скільки зможу.
POV автор
Розбирати завали зголошується купа добровольців разом з рятівниками. Це неймовірно тяжко, оскільки деякі бетонні плити виявляються надто важкими. Важче всіх доводиться Кетчу, який незадовго до того самостійно виписався з лікарні. Результати вибуху все ще позначаються на ньому.
Спочатку рятувальники дістають трупи померлих під час вибуху, іноді трапляються й ті, хто вижив. Цих цілих можна на пальцях однієї руки порахувати. Незабаром вони доберуться й до тих людей, на яких обвалилась будівля. Там живих точно немає.
– Ти тільки тримайся, Вінчестер, прошу тебе. Не помирай.
POV головна героїня
Відкриваю очі. Здається, я встигла вирубитись. Вслухаюсь в тишу, але кашель припинився.
– Мені так шкода, – шепочу. Сподіваюсь, рятівники розберуться з цією проблемою досить швидко, все-таки крило відчувається мною так само, як і будь-яка інша кінцівка, і тримається воно на чесному слові.
POV автор
– Джеку, стривай. Тут дуже багато людей, – Кетч хапає нефіліма за руку. – Краще робити все руками.
Руками робота просувається дуже повільно, не дивлячись на кількість людей, які працюють із завалами. Камінь за каменем. Сем і Дін гарують з таким зусиллям, ніби від цього залежать їхні життя.
– Якого хріна вона взагалі виявилась під завалами? – Дін відкидає черговий камінь в сторону й змахує піт з обличчя. – Ти ж повинен був її охороняти!
– Ми полювали. Це був нещасний випадок, нічого більше, – Кетч наслідує приклад Вінчестера і також витирає піт рукою. – Ми й до ночі не впораємось з такими темпами.
POV головна героїня
– World on fire with a smoking sun
Stops everything and everyone
Brace yourself for all will pay
Help is on the way, – легеньке поколювання в лівій нозі повертає мене до життя. Мабуть рана там не така вже й страшна. Чи не це щастя?
Яку б ще пісню заспівати, щоб остаточно не збожеволіти від очікування? В голову, крім цієї, більше ніяка не приходить, а тим часом кисень стрімко закінчується. Скоро я відчую слабкість та головну біль, а закінчиться все тим, що я засну і більше ніколи не прокинусь. Дивовижно, що все крутиться навколо цієї особливості людського організму – дихання.
Очі мої починають закриватись. Я зі всіх сил намагаюсь боротись із сонливістю, але це виявляється сильнішим за мене. Ласкаво просимо в царство наркоманських снів. ЛСД не діє так, як кисневе голодування.
POV автор
До ночі розбирають п’ять поверхів завалів. Кількість трупів росте з кожною годиною. Деякі добровольці покидають ряди рятівників, але ніхто їх в цьому не звинувачує. До кінця дня Кетч і сам не проти прийняти душ, завалитися на ліжко й заснути сном немовляти.
– Це ви охоронець Її Величності? – до найманця підходить один з вовків. Кетч тільки киває у відповідь. – Мої люди знайшли Марісоль, але подробиці я повідомлю тільки їй.
– Тоді вам доведеться трохи почекати. Її Величність під цими завалами. Як і тридцять ваших братів, – Кетч витягує з кишені штанів листок і передає його вовку. – Ось той, через кого померло стільки вовків. Він ваш.
– Ми з вдячністю приймаємо вашу допомогу, – вовк злегка вклоняється.
– А ми з вдячністю приймаємо вашу, – Кетч просто киває. – Це елементарна ввічливість, – пояснює він Діну, який весь цей час не зводить з них очей.
– Кетч, ти навчився бути ввічливим?
– Народ. Йдіть сюди, – Сем розмахує руками в спробах привернути увагу чоловіків. – Вам потрібно це бачити, – Вінчестер вказує рукою на проріз між першим та другим поверхами. Там видніється дещо срібне. – Одного разу вона мені сказала, що у неї крила срібного кольору.
POV головна героїня
Мене будить порив вітру. Я розплющую очі і бачу невелику щілинку, крізь яку проглядає зоряне небо. Видовище просто неймовірне. Також до мене долітають звуки людських голосів. Серед них я розрізняю голоси братів та Джека. Від несподіванки сіпаюсь і крило нагадує про себе.
– Тобто, це може бути її крило? – це Дін. – Чудово, як пояснити це людям?
– Придумаємо, коли витягнемо вашу сестру звідти. Думаю, для неї не проблема стерти людям пам’ять, – який розумний хлопчик.
Скоро мене врятують. Від цього навіть дихати легше. Хоч часи очікування все одно тягнуться повільно.
Уже світає і тільки тоді навколо моєї голови сиплються перші камінці. Тиск на крило слабне й нарешті я можу рухати затерплими руками.
– Мала, тримайся. Ми вже зовсім поруч, – кам’яна плита, яка здавила мені праву ногу зсовується і запускається процес регенерації.
– Семе, Діне, я тут, – голос мій захрип від пилюки, піднятої рятувальними роботами. – Моє крило не повинні бачити люди.
– Добре. Зараз щось придумаємо, – голос Діна з кожною хвилиною чується все ближче.
– До речі, не торкайтесь його і принесіть кави, – вже з останніх сил кричу. Хлопці сміються.
Останні камені з мого крила прибрані і я можу ним струсити. Дін підходить до мене ззаду і ставить на ноги, а потім відходить на безпечну відстань за моїм німим сигналом. Я розправляю крило за спиною і ще раз ним струшую. Сталь перетворюється в м’яке пір’я і крило зникає з людських очей.
– Тут з тобою поговорити хочуть, – Кетч приносить мені каву за той час, поки я обнімалась зі своїми братами і прощалась з ними. Довше мені з ними знаходитись не можна, щоб Чак не вбив трьох зайців одним махом.
– Ваша Величносте, ми знайшли Марісоль, – до мене підходить ватажок вовків. – Все, як ви говорили. Дивний запах, дуже древній, але в той же час відносно молодий. Вона живе в Портов’єхо, є адреса. Ми з вдячністю прийняли вашу допомогу.
– А ми з вдячністю прийняли вашу. Сподіваюсь, з винним ви вчините по-мудрому.
– До зустрічі, Ваша Величносте, – вовки вклоняються і покидають нас.
– Радий, що ти вижила, – Кетч плескає мене по плечу. – Сподіваюсь, ця Марісоль того варта.
Додати до улюблених