Двадцять перше століття. Швеція. Стокгольм.
Зима. Січень дві тисячі двадцять восьмий рік. Холод, сніг, заметіль. Пора року, яка приносить холод на вулиці, до осель та у серце.
Недалеко від Стокгольму був маєток, не дуже великий, але не дуже й маленький. У середині було холодно, ні одної живої душі. Тиша. Мертва тиша. Але якщо прислухатись, то можна почути звуки. З другого поверху завжди було чути звук, наче хтось біжить. Люди почали казати, що це був привид. У двадцять першому столітті, люди все ще кидаються такими чутками. Але чи дійсно це просто ілюзія? Можливо, там дійсно хтось ходить? Кажуть, що там мешкає привид.
Літо, дві тисячі двадцять четвертий рік. Майже на самому краї Стокгольму, трохи далі, біля лісу стояв маєток. Він спадково передавався сім’ї Лінберг. Єдиною дочкою головий родини була Рейна Лінберг. Коли дівчині було п’ятнадцять, її батьки померли. Тоді була зима, ожеледиця і в результаті ДТП вони помери. Тоді і маєток став власністю самої Рейни. Сім’я Лінбергів не була бідною. У них було достатньо грошей щоб підтримувати життя у тому маєтку. Дівчина могла не хвилюватися про гроші, адже до того моменту, коли їй виповниться достатньо років, щоб вона здобула освіту і почала працювати, гроші вона завжди буде мати.
Рейна Лінберг, дівчина з срібним волоссям, кінчики якого чорні, та з чорними, як безодня, очима. Вона любила носити чорний одяг. А вираз її обличчя не показував емоцій. Дівчина не мала друзів, адже ніколи не хотіла їх заводити. Вона сиділа у своїй кімнаті та рідко кудись виходила. Але як вона б не старалась уникати людей, їй приходилось жити з ними у суспільстві. І так у неї з’явилась подруга – Грета Нільсон. Енергійна, красива дівчина, вона була надто наполегливою, через що і зараз дружить з Рейною. Шатенка зі золотими очима. У неї був брат – Мікель Нільсон. Він відрізняв від своєї енергійно та життєрадісної сестри. Хлопчина, шатен з оливковими очима, був спокійний та врівноважений. Він спершу думав, а потім робив, що Грета робила навпаки.
Зазвичай, вони троє проводили час у маєтку Рейни, адже та не любила кудись йти, тому брат з сестрою приходили до неї. З часом Лінберг звикла до компанії Грети та Мікеля. Це стало чимось звичайним, чимось буденним.
У брата Грети навіть були почуття до Рейни, але він ніяк не наважився про це розповісти самій подрузі. Його сестра це вже давно помітила і намагалась допомогти Мікелю.
Але одного дня все кардинально змінилось.
– Рейна! – у кімнату до дівчини увірвалась Грета. Лінберг висунула голову з під ковдри. Надворі тоді була зима. Наближався Новий рік. – Хутчіш піднімайся. Скоро ж Новий рік! Потрібно прикрасити ялинку, приготувати їжу!
– Грета, чому ти тут? Новий рік…хіба ти не повинна святкувати його з сім’єю?
– Цього року я і Мікель будемо святкувати разом з тобою.
– Думаю, це лишнє. Тому, просто повертайся додому і допоможи своїй родині.
– Ну, Рей! Будь ласка, прошу тебе, – дівчина дивилась на срібноволосу своїми яскравими, золотими очима.
– І все ж, я думаю, тобі варто повернутись. Я не хочу щось робити саме сьогодні. Дай мені посидіти у своїй кімнати та не виходити звідси, – дівчина накрила голову ковдрою. Грета тільки видихнула та пішла геть. Погода була невтішною. У таку погоду, заметіль, потрібно бути дуже обачними. Особливо, коли щей йдеш майже, що з лісу.
Заметіль була сильно, але Грета не хотіла повертатись до маєтку Лінбергів. Але краще вона б повернулась. По дорозі, вона наткнулась на вовка. А через заметіль не було видно куди йти. Як би Грета не старалась, вона не змогла сховатись від вовка і той її роздер. Роздираючий душу крик було чутно в лісі. Від такого звуку кров стила в судинах.
Подертий одяг, кров та шматки шкіри і кісток були розкидані у одному місці, де намагалась сховатись дівчина.
Через три дні ніхто не зумів знайти Грету Нільсон і було визнано її пропавшою безвісти. Але припускається кілька варіантів:
Перший – через заметіль хтось збив її та просто заховав труп.
Другий – вона замерзла від холоду.
Третій – на неї напав дикий звір. Адже якраз три дні тому деякі люди розповідали, що чули чиїсь крик.
Навіть без тіла дівчини, її поховали на кладовищі.
Рейна вже три дні була сама. Вона подумала, що через її лінь, Грета на неї образилась та більше не приходить і не відповідала на дзвінки. Срібноволоса хмикнула на таку думку і сказала, що нехай так і буде. Але в глибині душі їй було дуже самотньо останні три дні. Аж на четвертий день прийшов Мікель. На ньому не було вигляду, у його очах була пустота. Побачивши дівчину, у юнаку закипала хлість, він прижав дівчину до стіни.
– Це все ти, Рейна! – Та не могла зрозуміти, що сталося? Чому Мікель кричить на неї? Чому він такий злий? І де Грета?
– Щ.що сталося?
– Що сталося? Ти мене питаєш? Це я повинен питати тебе! Грета померла, а ти навіть на похорон не прийшла! Тобі настільки лінь було це зробити?! Ах, це на краще, що ти не прийшла. Адже Грета померла через тебе! Дідько! – Шатен відпустив дівчину, вона скотилась по стіні на підлогу. А той просто крикнув останню фразу “Я жалію, що ти була моєю подругою” та пішов геть.
Після того Мікель більше не приходив до Рейни і дівчина більше ніколи не заводила дружбу з людьми. Рейна трималась на відстані, тай всі тепер казали, що то вона винна у смерті бідолашної Грети. Але Рейна просто вирішила забити на Новий рік. Вона хотіла просто лежати у ліжку та посидіти у телефоні.
Все повернулось до того моменту, коли Рейна не мала друзів. Тепер вона знову самотня. Все так як в минулому, але дещо змінилось. Змінилась Рейна. В душі вона дійсно почала винити себе у смерті Грети. Ця самотність тепер розбивала душу Лінберг. А через місяць вона почала бачити Грету у своєму маєтку. В коридорі, на картині, у дзеркалі, біля вікна, її голос, сміх, погляд. Рейна почала бачити це все. Через це вона не могла спати. Лінберг думала, що з’їхала з глузду.
Одного дня, то була неділя, Рейна як завжди сиділа у себе в кімнаті на ліжку. Вона вже хотіла заснути, адже вночі не змогла цього зробити, як тут вона знову почула сміх Грети.
– Може вже хватить?! Грета! Залиш мене…!
– Рейна… – почулося ім’я дівчини. У великому дзеркалі Рейна побачила відображення шатенки.
– Що ти хочеш від мене?!
– Рейна… – Дівчина знову та знову повторювала ім’я. Аж потім у дзеркалі Грета не постала ціла в крові та в подряпинах, без руки, без вуха. У неї були серйозні подряпини, Грета була вся в крові. – Чому ти не погодилась на святкування Нового року? Я б залишилась жива…
– Я не….я…. – Ці слова відлунням віддавались по кімнаті Рейни. Вона не хотіла не визнавати. Чому тільки через її лінь померла людина? Хіба вона винна? Лінберг піднялась та розбила дзеркало. Вона не тільки розбила то дзеркало, дівчина розбила всі дзеркала у маєтку. Вона перевернулась свою кімнату догори ногами. Там панував безлад. Розбите скло, речі валялись на землі, меблі перевернуті, а сама Рейна вже боялась підняти голову. І коли знову почувся сміх дівчини, Грета вже стояла біля ліжка дівчини. Вона широко посміхалась. – Чого ти хочеш, чорт забирай, Грета?! Я вже втомилась від цього!
– А ти дійсно з’їхала з глузду, Рейна, – у дверях в кімнату стояв Мікель.
– М.мікель? Г.грета вона..
– Ти можеш більше не промовляти своїм ротом ім’я моєї сестри, – шатен підійшов до дівчини та рукою стиснув її щоки, щоб та не могла сказати знову ім’я сестри. – Ти мені настільки огидна, що я готовий вбити тебе прямо зараз. Але хіба я можу подарувати тобі таку легку смерть? Звичайно, ні! – Мікель взяв дівчину за руку та вивів з кімнати. Рейна ступала босою ногою по склу і тим самим залишала криваві сліди. Мікель не бачив Грети, її бачила тільки Рейна. Шатенка з посмішкою йшла біля срібноволосої. Мікель вивів дівчину на вулиці. Була зима. Знову прийшла зима. Зима дві тисячі двадцять п’ятого року. На снігу криваві відбитки залишались. Від гарячої крові сніг танув під ногами, але й ноги відмерзали.
– Мікель, куди ти мене ведеш? – хриплим голосом промовила дівчина. Їй було до нестями холодно. Вона вся тремтіла від холоду та болю.
– Хаха, ми на місці, – він зупинився біля прірви. – Ти повинна страждати ще гірше ніж сестра! Тому постарайся не померти зразу. – Після цих слів Мікель скинув дівчину з прірви і та полетіла. Рейна думала, що на цьому все закінчиться, але вона вижила. На жаль, вона вижила. У неї були зламані ноги та руки, вона не могла рухатись. Знизу було ще холодніше. Вона тремтіла від болю та холоду, аж тут прийшло стадо вовків. Вони шукали здобич неподалік і знайшли її.
Рейна Лінберг помирала довго. Нестерпний біль вона терпіла, а перед смертю вона знову побачила Грету, яка проливала сльози. Коли Рейна відкрила очі, вона була в маєтку. Це її здивувало, але тим не менш вона подумала, що це сон. Поки таки не переконалась, що вона вже мертва. Ні одна жива душа не бачила її. Рейна стала привидом і тепер буде вічно блукати коридорами цього забутого богом маєтку.
Рейна була гріхом ліні. А тепер її душа повинна вічність блукати у маєтку. Вічність спостерігати за світом, який буде змінюватись, вічність страждати.
Додати до улюблених