Обійняв її, Тоя від радості завиляла хвостом і уткнулася у шию дівчини.
— Давай ось так полежим, — зітхнула вона, — мені так хочеться спати…
Тоя відчувала, що цей день дався їй особливо важко. У неї закінчилися важливі ресурси, і вона потребувала відпочинку. Але спати одній надто самотньо. Занадто звично.
— Ну то йди спи. У чому проблема? — Лео начебто не розуміла її потреби у компанії.
— Ні-і-і, — пронила Тоя, — я хочу з тобою!
— У тебе є уявлення про особистий простір?…
— До чого тут це?
— До того, — зітхнула Лео, — що твоя велика туша не дає мені спати! Кожен раз, коли ми спимо разом, ти використовуєш мене, як подушку.
— Ну не гнівайся, серденько. Це тому що ти дуже холоденька.
Лео кинула на неї дуже скептичний погляд.
— Я що тобі, Лід? — Вона відштовхнула рукою Тою подалі, — ні, сьогодні собака буде спати на килимку у себе в спальні.
Відвернувшись, перевертень з образою заскулил.
— Добре, як скажеш.
Тоя сіла на підлогу і, підвівши під себе найближчий килимок, лягла на нього. И згорнулася в грудку, обернувши себе хвостом.
— Серйозно? — спитала вампірка.
— Абсолютно, — відповіла вона.
— Якщо тебе називають собакою, це не значить, що ти повинна ею ставати.
— Це мій свідомий вибір, — пробурчала Тоя, — тому що я хочу спати з тобою.
— Ти бовдурка.
— Ти.
— Ні, ти. Хто спить на килимку?
— Я.
— Ну ось й ти.
— Ні, ти.
Відкинувшись на спинку дивана, Лео закотила очі.
— Боже! Гаразд, я здаюся перед цим абсурдом.
Тоя підлетіла з підлоги, як птах, і застрибнула на диван до дівчини.
— Обіцяю, що не буду заважати.
Вампірка хмикнула з якоюсь дивною посмішкою.
— Сподіваюсь.
Цей милий вираз обличчя зачепив її. Наслідуючи пориву, Тоя наблизилася і ніжно поцілувала дівчину. Зненацька їй відповіли. І вона ніяково засміялася, усунувшись.
— Вибач, я не встояла.
— Нахабнієш, — Лео відвернулася, намагаючись приховати рум’янець. — ти знаєш, що це нечесно?
Натрапивши на бреш, Тоя широко усміхнулася.
— Ну тобі-ж подобається, тобі ж подобається, — повторювала вона, тикаючи дівчину, — ну-ж бо-о, подобається? Я знаю, що тобі це подобається!
— Замовкни!
Перевертень голосно засміявся, уникаючи ляпанців по руці від дівчини.
— Ти нахабний собака без такту поваги!
— Проте я твій собака, — все ще хіхікала, як капосна дитина, Тоя.
— Хмф! — фиркнула дівчина, — я віддаю перевагу кішкам.
— Як ти можеш?! Собаки це найкраще, що є в житті.
— Поки немає кішок, які дуже милі та не смердять.
Тоя впала до неї навколішки.
— Хіба я для тебе не достатньо мила? — солодко протягнула вона, — може я велика, але мені вдається носити тебе на руках.
Лео прямо глянула на неї.
— Я хто для тебе, диснеївська принцеса? Мені не потрібен носій. — перевертень притулився до руки, що ніжно погладжувала його вухо, — я хочу партнершу.
Тоя промуркотіла, насолоджуючись приємними дотиками. Втома тиснула на неї. Вона важко зітхала, влаштовуючись зручніше і прикриваючи повіки. О ні, ці руки її слабкість.
— Одне іншому не заважає, — усміхнулся перевертень. — Я більше не хочу боятися і бути обузою…
Але водночас втрачати себе теж не хотілося.
Лео гірко посміхнулася.
— І ти це кажеш мені, га? Головній експертці з того, як сісти на шию будь-якого зустрічного.
Перевертень не здогадувался, наскільки сильно ці слова наповнені болем. Це був невловимий біль втрати.
Ще сильніше втискаючись у тіло вампірки, Тоя пробурчала:
— Зате нам, обузам, комфортно разом…
Після чого вона засопіла, намагаючись обіймами втішити дівчину. А та досі сиділа і гладила її по волоссю.
— Ти настільки велика, як і чутлива. — Лео вздохнула, відкинувшись на спинку дивану. Вона заплющила очі. І посміхнулася до себе. — Можливо собаки, як ти, не такі вже й погані…
Додати до улюблених