Молодий козак спішить до гетьмана, який пообіцяв сповістити йому про цікаву звістку. Вороний кінь полководця швидко мчить по хвилястій стежці в непроглядну глиб лісу, аж раптом хлопець помічає 2 могутні силуети:
– Богуне! – озвався Хмельницький, невисокий пан кремезної статури з виразними очима й довгими вусами, – Аби тебе дідько сколов! Скільки можна чалапати? Чи не так, Кривоносе?
– Так, пане.– покірно відповів той.
Богун перевів погляд на серйозного, на вигляд, суворого чоловіка з виразним згорбленим носом й оселедцем на макітрі, миттю мовив: – Пане гетьмане, викликали?
– Як бачиш, поспішим Юрку, цікава пригода наближається. – з доброю посмішкою мовив Хміль.
***
Пруткі сонячні промінчики пробивалися між густих крон дерев й гралися з темними кучерями Богуна. Козак мав гарну вроду, блакитні, виразні очі, які пронизували до самих кісточок, в які хотілось глядіти й глядіти. Гострий ніс з невеличкою горбинкою, й густі, темні, як кора дуба вуса. В такого й не гріх закохатись, але він багато кого лякав. На полі бою – хижий звір, селяни це відчували, повітря неначе звужувалось, там, де він проходив. Багатьох молодиць це не відштовхувало, їх притягала ця гнітуча атмосфера, але коли діло заходило до спілкування – всі відсіювались, Юрко давав зрозуміти, що вони йому нецікаві. Хоч доволі часто в його голові поставали прихоті в ласці й пестощах, але за військовою справою ці думки здувало неначе вітром. А тим часом козаки направлялись в назначене місце дрімучим лісом.
Копита коней дзвінко відстукували темп, неначе в унісон, схожі на стукіт дятла, який шукає собі наживи. І ось непроглядні хащі закінчіються, перед поглядом постає широкий степ і паляче сонце, а разом з ними показуються 2 фігури.
– Це що виходить, ми запізнились? – викрикує Кривоніс молодикам, які сидячи на конях ніжно обіймались.
Враз вони озирнулись й відлинувшись одне від одного попрямували до групи. Погляд Юрка миттю прослизнув по статурі хлопця, його знайомий козак, старший від нього на 2 роки, Остап Донець, син Григорія Донця, загиблого друга гетьмана, курінний села Іванівка, вправний боєць, який завжди прикриє спину в запеклому бою, не раз рятував Богуна. Його чорні короткі кучері лежали нерівно, неначе нещодавно їх хтось лахмітив. Яскраві зелені очі зустрілись з козацьким взором, мовчки привітавшись, сковзнули на інші чола. Молодий полководець перевів погляд на панянку, яка була разом з Остапом. Витончене, невисоке тіло з жіночними вигинами міцно поставало в сідельці. Довге, кучеряве волосся відблискувало на сонці кольором чорного вугілля, здавалось, що через мить воно стане попелом, на який так часто споглядав козак. Її очі мали колір хвойного лісу, зеленого болота й весняного лугу, хитрі, це було ясно відразу як вони заглянули у вічі Юрка. Зазирнувши до них, вона мовила:
– Давно не бачилися, господарі степу.
Додати до улюблених