Вона була ще дівчинкою, коли у неї виявили захворювання. батьки не хотіли її лікувати. та й вона не мала надії на життя із хорошим здоров’ям. Кан Хьонджин мала рестриктивну кардіоміопатію. Лікарі робили багато операцій, щоб хоч якось покращити стан маленького ангела, але вона сама не хотіла жити, у неї не було мотивів для життя. Коли їй виповнилось 16 дівчина почала змінюватись. Волосся почало стрімко рости і з коротко-стриженого маленького “хлопчини” вийшла чудова дівчина з богемною зовнішністю і трохи слабким імунітетом. Вона була не високого зросту, біля 160, мала м’які риси обличчя, мабуть через це головний лікар, називав її “принцесою”. Навчання, що частково проходило у лікарні, частково вдома, давалось їй доволі легко. Коли була можливість – відвідувала уроки італійської та англійської, що б у разі переїзду до Європи була змога нормально говорити із місцевими.
Зустріч із її майбутньою “дружиною” відбулась на одному з уроків італійської, вчитель не міг зробити для обох індивідуальний урок для обох у один час та у один день, тому поставив їх разом. Звісно він сказав їм це за 5 хвилин до початку уроку. (Цей вчитель та сама людина, яка забуде про усе на світі. ) Відверто кажучи, дівчата були не дуже приємно вражені, але погодились займатись разом. Це заняття показало їм обом, що займатись у парі чи групі може бути краще і ефективніше, ніж на самоті із вчителем.
Лі Юна. Так звали її рятівницю. Вона була молодше усього на один день, доволі дивний збіг. Обоє народились у жовтні, Хьонджин 30 жовтня, а Юна 29. Лі, так Хьон назвала нову главу свого життя. Вона стала центром її існування. Ці двоє пройшли через багато перешкод, разом. Вони кохали одна одну, більше ніж хтось когось у цілому світі. Їхні почуття були дужчими ніж почуття між Ромео і Джульєтою. Те як вони доповнювали одна одну було неперевершено. Юна виглядала як чоловік. Зріст без взуття досягав 180 сантиметрів, а лице було різке із чітко виділеними лініями. Вона, не менше ніж Хьонджин, любила Італію та її культуру.
Батьки Лі підтримували обох дівчат, навіть у той момент, коли сім’я “старшої” відвернулась від неї. Вони замінили старшій батьків. Хьон буквально залишили напризволяще, біологічна мати навіть не навідувала її у лікарні після операцій, батько взагалі пішов у запій після смерті її старшого брата або ж “єдиної надії у цій сім’ї”. Вдома дівчину ігнорували більше ніж тарганів, їм хоча б приділяли увагу. Тому на рахунок переїзду не було навіть розмови, старша просто зібрала речі і пішла до людей, які її поважають більше ніж власні батьки.
Дівчата були чудовою парою. Лі та Хьонджин розуміли одна одну з півслова. Вони обидві обожнювали одні й ті самі кольори, навіть смак у одязі був дуже схожий. Лі та Кан були як сестри, але їх тягнуло більше ніж сестер. Хьон та Юна жадали одна одну. І це не та вульгарна і стереотипна інтимність у якій усе зводиться до сексу. Між ними був дуже таємний, навіть для них самих, зв’язок. Лі відчувала коли її дівчині було погано, коли у неї щось боліло, чи та щось розбила і була дуже налякана. Вони жили не у своєму власному домі, але через доволі хорошу роботу Юни та не погану допомогу її батьків, вони могли знімати квартиру біля лікарні у якій час-від-часу робили операції та проводили огляди старшій.
Усе було не на стільки погано. Обоє вчились на дизайнерок. Були в одній групі в університеті і це допомагало обом. Завжди могли робити домашнє завдання разом і найчастіше домашня робота закінчувалась ліжком, обіймашками та поцілунками у носик. Ходіння нічним містом – було традицією. Кожний вечір потрібно було хоча б вийти на балкон, для здоров’я обох це було важливою та необхідною мірою. Юна водила старшу по різним кафе у їхньому невеличкому місті, це ставалось коли у обох був час не тільки на навчання, а й на себе.
У якийсь момент стан Хьонджин почав покращуватись і вони вирішили, що буде чудовою ідеєю відсвяткувати це десь біля моря. Вони отримали дозвіл лікарів на політ до мальовничого містечка біля моря в Італії. Койка-дей-Марині, гірська місцевість за 70 кілометрів від Неаполя. З Італійської перекладається як “морський басейн”. Летіти туди потрібно було біля 10 годин. Довго і нудно, але це їх не дуже зупиняло. Дівчата уже за декілька днів запхали половину квартири до валіз і були готові забрати кота із собою, але кіт був проти такого рішення. Тому зваживши усі за і проти вони залишили кота вдома і подзвонили матері Юни, щоб та періодично приходила, годувала, гралась чи прибирала за малим бешкетником. Мінхо (таке ім’я вони дали котику) обожнював матір Лі, тому почувши такі чудові новини пішов робити капості його власницям. Не знаю, навіщо і по якій причині, але він любив так робити коли був дуже радий якійсь новині.
І ось, залишилось 2 години до польоту до найбільш райського місця на планеті для цих дівчат. Вони вже як хвилин двадцять сиділи в аеропорту і очікували коли оголосять посадку на їх літак. Лі вирішила, що їй життєво необхідно купити огірковий сік. Хьонджин досі не розуміє чому в аеропорту продається зелена вода, із не дуже гарним присмаком, та ще й за таку величезну ціну. Але її дівчині конче потрібна була ця вода і старша не звернула на усі ці фактори уваги. Залишалось усього пів години до їх посадки, але прозвучало повідомлення від диспетчерки, що саме їх рейс затримається ще на годину. Дівчата не засмутились і вирішили походити по аеропорту у пошуках класних парфумів або максимально дорогої та не дуже потрібної їм одежі. На пошуки чогось більш-менш дешевого та нормального вони витратили біля сорока хвилин. Знайшовши якусь супер круту кофтинку від H&M та парфуми BOSS червоні, вони почимчикували до стійки із диспетчером.
Не знайшовши стійку, вони ненароком забродили до адміністрації та попросили або повішати знаки, або показати їм де та чортова диспетчерка. У підсумку, їх провели до стійки, на пошуки якої вони втратили майже 15 хвилин дуже дорогого для них часу. Запитавши чому їх літак затримали, дівчата почули дуже розмазану відповідь, вона звучала дуже розмито. Зрозумівши, що нічого нормального та зрозумілого із вуст цієї жінки не вдасться почути, вони подякували, хоч за якусь відповідь, і пішли до своїх воріт. Часу було більш ніж достатньо.
Хвилини спливали довго і нудно, у пари було відчуття, що пройшов місяць із того часу як вони сюди повернулись. Мозок Хьонджин згенерував найтупішу або найгеніальнішу ідею у цілому світі. Лі не була сильно вражена, так як знала, що такі думки у старшої проминають дуже часто. Суть цієї була у тому, що треба було знайти найдорожчу воду у всьому “Дюті-Фрі” за найменший проміжок часу, а потім теж саме зробити із іншими продуктами. Дівчата витратили майже 200 доларів на продукти. На щастя оголосили посдку на їх рейс. Лі побігла за валізами до камер схову, а Хьонджин почимчикувала до паспортного столу, що знаходився трохи далі місця із диспетчеркою.
Додати до улюблених