Якщо на кінець пятої книги Локвуду було десь від 18( якщо рахувати, що в першій книзі йомц 15, як пише Гугл), то після основних подій в фанфіку пройшло десь близько півроку-рік
З Локвудом щось діялось.
І він про це щось не хотів говорити прямо.
Дивна поведінка, а саме якась розгубленість на завданнях, незвична дратівливість, постійна нервова задума, почались ще в кінці весни, але я не одразу змогла це зауважити. В середині червня мої підозри, що щось сталось зросли. І врешті-решт 9 липня, я не витримала.
І ні, я не приперла Локвуда до стіни, притискаючи рапіру до його горла, як пропонував( точніше, агресивно наполягав на такому варіанті) Череп. Я просто вирішила спокійно поговорити, бо будеш давати- і він ще більше закриється в собі і нічого нікому не буде казати.
Ніч. Місяць яскраво сяє за вікном, освітлюючи коридор своїм мерехтливим світлом. Сьогодні викликів немає, Джордж уже дрімає у себе, а значить в мене є можливість розпитати Локвуда.
Я обережно заглянула в бібліотеку. Хлопець стояв спиною до дверей, уважно вдивляючись у спокійний Лондон за вікном. Ліхтарі освітлювали його бліде обличчя, на якому панувала задума та неспокій.
Я постукала об дверний косяк, аби не налякати хлопця своєю появою, і швидко перевела погляд на годинник.
11 година ночі – ідеальний час для серйозної бесіди, якщо ви раптово не знали.
Локвуд різко розвернувся. Побачивши моє втомлене обличчя він усміхнувся, і світло Місяця потямніло на фоні, його усмішки.
– Не спиться, Люсі? – бадьоро спитав Локвуд, ніби зараз був день, а не глуха ніч.
Я підійшла до нього, спершись долонями з мозолями, на дерев’яну раму підвіконня. Зараз Лондон видавався тихим спокійним містом. Але я знала, що в будь-якій його точці, вулиці чи будинку, група натренованих агентів змагається проти привидів, ризикуючи своїм життям.
Після перемоги над Марісою Фіттес ніхто не знав що буде далі. Але все виявилось дуже просто – якщо не тривожити привидів, вони не будуть тривожити вас. Тому нові привиди не пробивалися до нашого світу, але старі лишалися. І завданням всіх агенцій було прибрати кожного Гостя, аби їх не лишилось взагалі.
За словами ДЕПРІК: «Ми довгі роки зупиняли Проблему, але тепер наше головне завдання знищити її. Аби майбутні невинні покоління не знали, що таке захисні ліхтарі, комендантська година та доторк привида. Ми маємо очистити наш світ задля спокою в майбутньому. »
І така подібна геройська та натхненна маячня.
Я поглянула на Локвуда. Він помітивши мій погляд, також обернувся.
– Ти якась засмучена. Щось трапилось?
Я хмикнула:
– Це я маю питати в тебе, Локвуде.
І пильно поглянула на нього, намагаючись за спокійним обличчям, приховане тінями, усвідомити, що коїться всередині хлопця. Якийсь перехожий би і не помітив зміну в Локвудовій поведінці, але я її відчула. Вилиці напружились, очі заметушились.
– Я…Люсі….- Локвуд заткнувся, не знаючи що відповісти
– Значить, щось все таки трапилося, – підсумувала я, і знайшовши долоню хлопця, поклала свою зверху, ніжно стиснувши її.
Локвуд зітхнув:
– Я хотів розповісти, просто постійно відкладав, чекаючи кращої миті….
Я мовчала. Моя шорстка, трохи грубувата, долоня лежала поверх ніжної, натренованої Локвудової руки, ніби кажучи “Все буде добре. Я поряд. Ти НЕ один”
– Все надто складно і заплутано…Це важко пояснити…- Локвудів голос обірвався.
Грьобані проблеми зі своїми постійними розчаруванннями і болями в житті! Мені страшенно хотілося його обійняти, забрати все погане, що з ним траплялось і викинути те все на дно Маріанської западини.
Та я лиш нахилилась вперед, обережно прибираючи сиву прядку з його обличчя, та відкинула її вбік. Запалі щоки( чому я не помітила цього раніше?), втомлений погляд, згорблена спина….Що ж трапилось, Локвуде?
– А чи бувало в нас колись хоч щось легко? – хмикнула я, і хвильку помовчавши додала. – Піду поставлю чай.
Мені не хотілось лишати його самого, відпускати цю теплу, ніжну долоню, що завжди підтрима, але Локвуду треба зібратися з думками, а мені розібратися зі своїми ємоціями.
Я вже була на сходовому майданчику, коли Локвуд оклинкув мене:
– Так? – Спитала, обернувшись на всі 180 градусів.
– Дякую, Люсі, – тільки й сказав хлопець, але і цих простих слів мені вистачило, аби відчути гаряче тепло у грудях.
***
Приготування чаю за всі мої п’ять років життя на Портленд-Роу стала такою самою звичною справою, як для більшості людей кліпати очима кожні шість секунд.
Під час цього процесу твій мозок абсолютно вільний і ти легко можеш поглинути у свої заплутані хвилюючі роздуми. Головне потім не переплутати, що Джордж полюбляє чай з двома ложками цукру, а Кіпс ненавидить зелений чай з бергамотом.
Засипаючи заварку, я думала лиш про одне. Локвуду вісіннадцять з половиною, вік коли більшість агентів починають втрачати свій Талант. Але ж…він би не став так довго про це мовчати і приховувати?
Але тихий голос в моїй голову( голос здорового глузду, а не черепа), повторював одне й те саме: ” Він півтора роки мовчав, що ви живете в одному будинку із привидом. Що ж його мало змінити? Чи ти так впевнена в собі, Люсі Карлайл?”.
***
Щоб ви знали, нести дві чашки по вінця наповнені гарячим чаєм, підіймаючись сходами ніфіга не легко. Це ще те випробування. А вночі це взагалі перетворюється на справжню каторгу, бо в темряві будь-яка дія стає важчою та вимагає більшої обережності. Повірте мені на слово, як досвідченому агенту із великим стажем роботи за плечима.
Та і обпектися, вимазавши при цьому нічну сорочку, в мене не було жодного бажання. Бо ж і так половина одягу має не найкращий вигляд із-за привидів з їх довбаною екстопламою.
Коли я нарешті дісталася бібліотеки, то вже подумки проклинала, того хто будував цей будинок і вигадав так багато сходинок. Локвуд сидів глибоко в кріслі, ніби хотів в ньому розчинитися. Але побачивши мене одразу підскочив та забрав чашки собі.
І як йому вдалось не розлити жодної краплини?
Сівши в друге крісло та знову взявщи до рук чашку, я допитливо поглянула на хлопця.
Локвуд опустив лікті на бильця фотелу, і зчепив пальці разом, оперши своє гостре підборіддя на них. Ніби спеціально намагався не дивитися на мене. Мабуть, боявся що я злитимуюсь( а я біситимусь, повірте).
– Я поступово втрачаю свій Талант, – квапливо сказав Ентоні, і видихнув, ніби груз ношею в 50 кілограмів впав з його плеч.
Я ошелешено мовчала. Локвуд тільки-но підтвердив мої найгірші підозри та побоювання.
– Як давно? – спитала я, і сама розізлилась від того настільки глухим й перекляканим видався мій голос.
– Десь під кінець травня я почав підозрювати. Але тоді я ще намагався заспокоїти себе, що мені просто здалось. А потім переконувати себе стало все важче, і важче, тому мені довелось це визнати.
Я мовчала. Чи було мені шкода Локвуда? Звісно. Втрата Таланту – це біль для кожного агента, навіть якщо він був дріб’язковий.
Але це почуття перемагало інше. Можливо це була злість або образа. Чи, як варіант, глибоке розчарування разом із люттю. Тому я міцно стисла чашку, не зважаючи на те що вона була гарячою.
– Тобто ти більше місяця вирушав на завдання, ризикуючи своїм життям, нашим життям і мовчав? – процідила я, зриваючись на ноги.
Половина чаю вилилась на підлогу з голосним неприємним плюскітом, але зараз моя увага була зосереджена лише на обличчі Локвуда.
Він мовчав.
Я чекала.
Годинник цокотів.
Ліхтар за вікном дратуюче блимав.
Нарешті Локвуд порушив напружену мовчанку:
– Я знаю, що це було необачно…
– Це було дуже ідіотським рішенням, Ентоні Локвуде! – перебила я його, начхавши на те, що зазвичай ми називаємо хлопця лиш на прізвище. – Ти повівся, як малолітня дитина, а не доросла людина! Що робила твоя логіка, коли ти вирішив про це мовчати? Чому ти постійно щось недоговорюєш, хоч чудово знаєш, що це до біса небезпечно?
Локвуд мовчав, а я в свою чергу дратувалась ще більше.
– Ти підставляв не лише себе, а ще й всю агенцію. Бо ти наш керівник і ми тебе слухаємось, навіть якщо твої ідеї це повне божевілля. Ти…- я зупинилась, аби відновити дихання і Локвуд цим скористався.
– Пробач, – зітхнув він та підняв погляд на мене.
В його темних очах віднілось лиш одне: каяття та сором. Але я мала декільох нахабних молодших сестер, тому навіть найжалісливий погляд був мені до п’ятої точки.
Я опустилась на стільць, втомлена власною тирадою. Серце розривала озлобленість, гірка кривда та щире нерозуміння.
– Чому ти так довго мовчав? – нарешті спитала я, через хвилину цілковитої тиші. – Чи ти нам не довіряєш? Сумніваєшся в нашій дружбі? – тут мій голос зрадницько здригнувся.
Локвуд підвів голову і тепер дивився мені прямо у вічі:
– В тому й проблема, Люсі. Я – голова агенції, яку сам же й створив. Знаєш, це було дуже важко. Особливо 14-річному підлітку, в якого майже ніхто не вірив. І як мені тепер називатися керівником, коли мій Талант поступово зникає? Талант – це водночас і дар, і прокляття. І його втрата це ніби загубити частинку себе, і це лякає, Люсі. – Локвуд замовк, а потім з новою силою продовжив. -Ти втрачаєш те що стало тобі рідним, те до чого ти звик. Це майже те саме, що смерть близької для тебе людин. Тільки тепер помираєш ти сам. Ти ніби губиш те, що робило тебе собою. Тепер ти більше не особливий, здібний агент. Ти просто людина без жодних планів на майбутнє.
Хлопець замовк. Під час цієї депресивної тирада, наповненої жахаючою правдою життя, його голос то твердів, то здригався, то переходив на тихий шепіт. Інколи, навіть найстікішим з нас важко давати опір ємоціям й ,протистояти бажанню, впасти у чорну прірву страху та безвиході.
Те як Локвуд описував свій стан і переживання. Ні, це не лякало. Просто змушувало твоє серце битися в декілька разів швидше та боляче стискатися від усвідомлення жаху всієї ситуації.
Я, навіть, не могла уявити себе на місці Локвуда. Щоб більше не мати змоги спілкуватися з божевільними привидами, чути саркастичні коментарі Черепа, відчувати інший дивний, але такий незбагненний світ…
Вітер за вікном колихав слабкі віти дерев, як тільки хотів. Закручував їх у своєму жорстокому танці, опускав, даруючи секундне вічуття свободи, а потім знову налітав з ще божевільнішою грою. Я мимохіть порівняла себе з тими гілками, а вітер зі словами Локвуда.
Я обережно встала, обійшла крісло та обійняла хлопця ззаду. Він здивовано видихнув, але не заперечив.
– Мені шкода, – мовила я через декілька хвилин цілковитого мовчання. – Але прошу тебе, годі ховати в собі все. Я готова допомогти. Фло, Джордж, Голлі та, Господи, навіть Кіпс тебе зрозуміє…Ти частинка нашої довбонутої родини, і ми не хочемо щоб ця частинка відпала. Будь ласка. – вимовила я, і міцніше обійняла Локвуда.
– Я знаю про це, Люсі. І я безмежно вас за це вдячний. Якби не ви….
Він замовк, та я й так знала продовження.
Мій погляд раптово наткнувся на старовинний годинник. Він показував дванадцяту ночі. Невже ми так довго проговорили….?
Набравшись сміливості, я обережно нахилилась до Локвудового вуха і тихо мовила:
– Тому, якщо ми справді для тебе щось важимо, завтра з ранку ти також розкажеш усім іншим правду. І обов’язково підеш візьмеш у ДЕПРІК ті довбані окуляри для бачення привидів. І не смій сперечатися, Ентоні Локвуде. Бо замкну тебе в коморі разом з Черепом.
Хлопець тихо розсміявся:
– Впізнаю мою Люсі, – і без жодного попередження, різко схопив мене за руку, закрутив й вже наступної миті, я сиділа в його кріслі.
Точніше в його кріслі, на його колінах. Я витріщилась у простір перед собою, відчуваючи, як вся кров з мого організму поволі підіймається до обличчя, перетворюючи його на стиглий помідор.
Обережно підвівши очі, я встигла помітити легкі червонуваті плями й на шиї Локвуда. Раптове усвідомлення того, що йому також буває ніяково, якимось незбагеннним чином додало мені впененості. Тому я облокотилась на хлопця, використовуючи його плече, як подушку.
По-перше, це було зручно По-друге, це давало змогу насолоджуватись рисами обличчя Локвуда спостерігати за зміна ємоцій на обличчі Локвуда.
– З приводу окулярів, – продовжив Ентоні минулу тему, намагаючись тримати голос спокійним, – я вже приміряв Кіпсові. І я виглядаю в них, як повний довбень.
Я розреготалась:
– Сам Ентоні Локвуд схожий в якомусь одязі на ідіота? – я стримала черговий смішок, який так і рвався назовні. – Та навіть якщо надягти на тебе кілт, капелюх чарівника і зробити грим клоуна, ти все одно виглядатимеш, як завжди, до біса привабливо.
І тільки помітивши хлопцеву усмішку, що більше нагадувала задоволений вишкір кота, я зрозуміла, що бовкнула. Так, звісно Локвуд дуже гарний( і це не тільки з моєї точки зору, це вам пів Лондона підтвердить), але ж не казати йому про це ось так прямо!
Намагаючись приховати своє збенетеження, я легенько, але відчутно вдарила підошвою капців по щиколотці Локвуда, аби занадто не посміхався. Він в свою чергу розсмівся і просто поклав свою голову на мою.
– Дякую, Люсі.
– За що? – сонно спитала я.
– За те що вставила мені мізки на місце, – відповів Локвуд не менш втомленим голосом.
Наступної миті ми обидва вирубились.
***
Прокинулась я від того що моя шия заніміла, а голова скидалась на чавунний казан. Я обережно підвела голову і одразу відчула, як сотня тонесеньких голок впивається мені у шию, завдаючи своїми кінчиками влучних та жорстоких ударів. Через декілька хвилин дискомфорт минув, але зорієнтуватися все одно було важко.
Намагання зрозуміти, що я трясця вашій рапірі роблю в бібліотеці о четвертій ранку, дбайливо накрита ковдрою з вітальні, було офіційно провалене. Я нахмурилась. Мій сонний затуманений погляд впав на стіл між кріслами, де гордо стояли дві чашки холодного невипитого чаю. А також клаптик паперу.
Я розгорнула записку.
Сподіваюсь ти виспалась, Люсі!
Ентоні=)
Спогади пронизали мою свідомість гострим ножем. Всі ємоції ночі: незнання, страх, злість, хвилювання, розуміння, сором та любов – накотили з новою силою, ніби намагались втопити мене у всіх вчорашніх подіях.
Я ще раз оглянула посланання. Щось тут було не так. Не так як зазвичай.
– Підпис…- здивовано прошепотіла я, м’яко проводячи по імені Локвуда.
Він ледь не вперше підписав щось своїм ім’я.
Я посміхнулась і закутавшись у ковдру, рушила до себе в кімнату. І як Локвуду вдалось встати, при цьому не розбудивши мене? Загадка. Загалом як і сам хлопець.
Відчинивши двері мого улюбленого горища, що стало для мене рідним та комфортним місцем ( як і весь Портленд-Роу), я посміхнулась. Свіжість із відчиненого вікна, вітер що гуляє по підлозі, змушуючи шкіру вкриватися сиротами, купа одягу біля шафи( так я досі не позбулась цієї звички, і ніякі лекції Голлі мене не переконають), ліжко де здавалось відбувся сніжний бій та людський потрісканий череп на столі. Його набридливий саркастичний власник ,доречі, якраз кружляв навколо комоду, мугикаючи якусь непристойну пісню 20 століття.
– Не вірю власним очам! – вигукнув він, завбачивши мене. – Люсі Карлайл власною королівською персоною! – привид заплескав у свої примарні долоні, посміхаючись ніби виграв у лотереї 100 тисяч фунтів. – І де ж смію тебе спитати, ти вешталась цілу ніч? Я то чекав свою вірну подругу, хотів дещо цікавеньке тобі розповісти, а ти…
– Я була з Локвудом, – буркнула я ,і не скидаючи однієї ковдри, залізла під іншу – уже свою особисту.
– Опаньки…- Череп захихотів, задоволено потираючи руки. – Я так бачу несміливі дітки дуже швидко подорослішали.
Я витріщилась на нього, вже шкодуючи про сказане.
– Не вигадуй того, чого не було, – пробурмотіла я, відправляючи свій погляд у вікно.
– Ну що ти соромишся, Люсі. Це абсолютно нормальний людський процес. До речі, якщо тобі потрібна буде якась порада, можеш сміливо звертатися до мене. Я в таких справах доволі добре орієнтую….
– Ой, та замовкни ти вже! – прикрикнула я на нього, кидаючи у бік привида шкарпетку.
Череп легко ухилився, хоча в цьому не було жодного сенсу. Все одно б шкарпетка просто пройшла крізь нього. Хоча може саме цьому він й уникнув її? Не хотів вкотре згадувати, що давно мертвий і єдине, що його тут утримує це якась незрозуміла впертість.
– Ще раз бовкнеш таку дурницю і в тебе полетить букет лаванди, – пригрозила я привиду, дивлячись як той вкотре перетворює своє обличчя на театр жахливих масок та мармиз.
– Букетик подарований твоїм коханим Локвудовом? – глузливо проспівав Череп, перевертаючись догори дригом.
Моя голова бахнулась об м’яку подушку, а я сама прошипіла щось нерозбірливе.
– Що за новину ти хотів розповісти? – спитала я, раптово згадавши про таку деталь.
– А, та так поки-що нічого важливого, – відмахнувся Череп, і одним рухом правої руки закрив фіранки на моєму вікні. – Ти краще поспи і наберись сил. А то відвідувати похорон рідної сестри ой як нелегко буде.
Але останні слова я вже не чула, бо втома зморила мене і вже вкотре за декілька годин, царство Морфея поглинуло мою свідомсість.
***
Хтось перевернув вазу з рапірами в коридорі. Скоріш за все Голлі.
Далі, здається вже Джордж, впустив кілька товстих книжок на сходах. Ті покотилися далі, аж до першого поверху, пробуджуючи всіх на Портленд-Роу.
Потім, без сумніву Локвуд, ввімкнув фен у ванній кімнаті. І не вимикав хвилин з десять.
А наостанок, стовідстково Кіпс, з усієї сили подзвонив у дратуючий дзвінок на вхідних дверях.
Невже я одна з усієї агенції досі не прокинулась?
Я ліниво потягнулась, роздратовано блимаючи очима. Знала, якщо сама через 10 хвилин не підійму свою дупу з ліжка, то цим точно займається Голлі. І хоч виглядала Манро, як ідеальна слухняна дівчинка, я знала – її краще не змушувати чекати.
Через 8 хвилин я вже спускалась сходами, очікуючи ранкового скандалу. Бо якщо за всі ці півтори місяці ні один привид не вбив Локвуда, вчора пощадила його я, то сьогодні хтось з агенції точно його кокне.
Це може бути Кіпс, який дізнавшись про необачність Локвуда, кине в нього рапіру. Або ж Голлі, що спершу просто суворо подивиться, а потім закидає Ентоні горіхами. Чи Джордж, який стукне його товстою бібліотчною книгою, яку читаєте, не відриваючись.
Як полюбляє казати Череп, ранок обіцяє бути смертоносним. Та хіба ж не в цьому весь шарм нашої агенції?
І легенько усміхнувшись, я відчинила кухонні двері, вдихаючи приємний аромат пирога, чаю, квіткових парфумів Голлі та сонця.
Сподіваюсь цей фанфік викликав у вас якнайкращі ємоції, бо мені писати його було величезне задоволення
А ну і давайте дружненько уявимо, що звідкілясь Череп знає як виглядає якась із сестер Люсі, тому побачивши її на Тому Боці зумів впізнав
Додати до улюблених