Розділ 2
“Чесно кажучи літати на мечі так довго, так ще й до того не знати свого кінцевого пункту важко. Треба буде десь переночувати, а то я вже не маю сил”.
Приземлившись в місті, над яким я тільки но пролітав, почав шукати постоялий двір, для ночівлі. В мішечок я звичайно ж поклав декілька сотень золотих та срібних злитків, бо розумів що шлях буде довгим, і скільки в ньому пробуду також не знав. Я швидко знайшов постоялий двір, який мені підійшов.
Зайшовши в кімнату, я одразу помився, та попрямував до ліжка. Довго крутитися мені не прийшлося, сон прийшов надто швидко і я в нього провалився.
____________________________________
“Ох, не думав що так швидко засну. Але де це я? Хах, це ж вимір снів, давно я тут не був”.
Я швидко підвівся, і попрямував трохи вперед, роздивляючись що тут є, нічого цікавого не помітив. Це була якась стара хата, в якій нічого не було, але вона була ну дуже довгою, такої я не зустрічав, але вибору я не мав тому мусив просто рухатися.
Аж тут раптом прийшло сповіщення від Системи.
-Давно його не було. Навіть коли Бінхе пішов, вона не з’явилась. – Хааааах, сміх тут був ні до чого, але це єдине що міг виразити прямо зараз. – Ну що ж Системо, як там твої справи?
{Вітаю гравця. Головний герой давно не появлявся, зараз ви маєте шанс знайти його, не втратьте його}.
-Дякую, люба. – сарказм до неї прямо постійно приклеюється. – Чи можу я використати якусь підказку?
{Гравцю, єдина підказка — це іти вперед. Після сну до вас прийдуть нові завдання}
“Дивно, вона не говорить, що трапиться якщо завдання не буде виконаним. Це насторожує”.
-Чи будуть якісь проблеми якщо я не зможу виконати завдання, надіюся кінець світу не настане? – пистально поглянув я на вікно сповіщення, показуючи свій гнів.
{Зараз в центральній системі неполадки, тому єдине що зараз вам вказано, це пошук підказки. Світ до речі буде цілим ;)}
-Ну дякую і на цьому. Гаразд я пішов. – цікаво відколи це в Системи почалися якісь неполадки, але який сенс про це думати в мене є важливіші проблеми.
Відвернувшись від вікна сповіщень я попрямував вперед.
Скільки йшов, не пам’ятаю, але чим далі йду, тим темніше стає і починаю чути якийсь звук. “Хм, це трохи нагадує плач, але кого?” Першим про кого подумав був — Ло Бінхе, він часто так робить, коли щось зі мною трапляється, але цей плач був більше дитячим. Тому єдиним способом це вияснити було самому перевірити.
Коли стало вже зовсім темно, і я до неї привик бачив незрозумілі обриси, але на них не відволікався, а йшов далі. Плач ставав гучнішим, і я йшов на нього, він був єдиним орієнтиром. Шлях був довгим, не думав що так сильно втомлюся, але вибору не мав, тому продовжував. Чим ставав голоснішим звук, тим усвідомлював що прийдеться когось заспокоювати, не любив такого, але єдиний вихід.
Пройшовши ще трохи, я дійшов до цілі. Це була дитина, налякана, вона сиділа на землі. “Не знаю що це, фантом, чи той через кого я тут”. Підійшовши до неї, я присів аби бути на одному рівні, і почав гладити голову, обережно, аби не злякати. Почало чомусь ставати ясніше і стало можливо тут все оглянути, тепер простір був схожий на якийсь багатий будинок, а не на стару хижку, яка в будь-який момент могла обвалитися.
Також з’явилась змога розгледіти дитину, і це був — хлопчик, йому було приблизно років 10. “Я надіявся побачити маленького Бінхе, та все ж це підказка. Це була абсолютна протилежність мого чоловіка, волосся було темно сірою як кора японська софора*, і він мав темно-зелений колір очей, тіло було худорлявим, шкіра була біла як папір, на свій вік надто маленький. Хоча якщо згадати Бінхе віт також розміру був у такому віці”.
-Привіт!:) Мене звати Шень Цінц’ю, а тебе як звати? – я старався як змога миліше розмовляти з хлопчиком, та трохи посміхатися.
-Ві-ттаю. Хто ви такий? Де я є? Куди подівалася моя мама? Я хочу додому!!! – він почав ще більше плакати, повністю в сльозах та не в тому стані, щоб зараз мені відповісти. “Хаааа. Це якась мука”
-Тихенько не хвилюйся, я тут для того аби тобі допомогти, але щоб це зробити ти маєш заспокоїтися. Я з тобою посиджу поговорю, і одразу відведу додому гаразд? – знову з милою посмішкою я заговорив, та в середині я також хотів почати плакати.
-Ви справді мені допоможете?- через сльози сказав хлопчик, та продовжив говорити. – Та моя мама казала не довіряти незнайомцям і одразу відмовляти їм.
“Цей хлопчик забагато слухає маму, та треба продовжувати”.
-Що ж давай тоді познайомимося, як я вже говорив мене звуть Шень Цінц’ю і я є Лордом вершини Цін Дзін. Зараз в мене є бажання тобі допомогти тому я готовий почекати коли ти все розповіси. – я знову мило посміхнувся, та всередині була думка просто розплактися та вийти звідсіля.
-ОГО!!! ТО ВИ Є ТИМ САМИМ ЛОРДОМ ТА ВЕЛИКИМ ЗАКЛИНАЧЕМ! Я ТАКИЙ РАДИЙ ЗУСТРІЧІ З ВАМИ!!!
-Та, та, я той самий заклинач, але зараз в мене є важлива справа, мушу знайти кохану мені людину, і ТИ єдина зачіпка, яка має привести до нього. – скрізь зуби процідив я, щоб не злякати хлопця. Він був єдин хто допоможе, наскільки ж абсурдна ситуація, щоб такий великий лорд просив допомоги у дитини, моя гордість мені цього не вибачить.
-У вас все добре? Ви так про щось сильно задумалися, що у вас зморшка між бровами з’явилась. – сказавши це хлопчик посміхнувся і продовжив, – Я з радістю вам допоможу знайти вашу кохану!
– Гаразд . Тоді ти тут ніде не бачив високого чоловіка, в нього довге чорне вугільне волосся, він такої мускулистої статури, і можливо з його очей постійно течать сльози? – сказавши останні слова я відчув як вуха почали горіти.
– Ну тут я не так довго, але проходить тут багацько людей.
– Тобто багато людей, це ж чийсь сон, і в нього можуть ввійти лише певні люди, ніхто без дозволу власника тут бути не може. – від моїх слів у хлопця сіпнулися плечі.
– Це хіба сон? – з дивакуватим виглядом запитав хлопець. – Ніхто мені такого не казав, кого б не зустрічав, ви перший прославили що це є сон. – голос хлопця прозвучав зловіще, я зрозумів що він тут довго, і вигляд дитини збив з пантелику.
– Давай ти мені відповіси чи ти бачив того чоловіка, і вже сам будеш розбиратися де ти є, гаразд? – я перестав приховувати свою неприязнь до дитини та цього місця.
– Хах, ви великий лорд, а прийшли за тим плаксою, до чого ви докотилися, ну гаразд я скажу де він. – хлопчисько перетворився на дорослого парубка, якому було років з 25 після цих слів. – Та після того як знайдете його тут, ви будете шокованими. – сказавши це він показав напрям, я більше не мав бажання з ним говорити, тому обернувся і подякував, мовчки дивлячись у ці очі, які нічого не виражали.
Додати до улюблених