“Ти потрібна Барб будь-якою, аби лише собою. Мені подобається твоє бажання змінитись на краще заради неї, але який сенс у цих змінах, якщо ти втратиш себе? Вона бачила твою найгіршу версію і не відвернулась тоді, тому не намагайся вскочити в рожеву суконьку і на високі шпильки – тобі до біса не личитиме. Вона, на відміну від мене, не покине тебе, видихни. Ти достатньо будь-яка для неї”.
Розарія сиділа на улюбленому місці Каї. Вона не могла повірити, що це більше не його місце. Знов і знов вона заглядала в чат із ним, сподіваючись побачити щось нове, але натикалась лише на це кляте передсмертне повідомлення.
“Ти боїшся втратити – от чому ти така колюча. Раніше Джин терпіла і не таке від мене… Ми в одному човні, нема сенсу вести війни між собою. Що б ти не казала, якою б грубою не була, а твоя родина тут. Ми будемо чекати тебе в будь-якому випадку. Завжди”, – сказав їй колись Кая, який зараз покинув її. Збрехав, таки збрехав. Краще б не було в неї родини, не було близьких, ніж знову отак втрачати. Чому ж постійно усі йдуть від неї?
– Розо…
– Іди геть.
Але Барбара не слухала, вона знала справжнє, інше значення слів, які вимовила Роза. Вона чудово знала тенета, в які її хотіли завести, і на цей раз вона не дозволить себе обманути.
– Я чекала тебе до обіду, тебе усі шукали…
Піднімаючись на ноги, Розарія шукала швидкий вихід з цієї ситуації, але не знайшла. Тому вона вирішила довіритись уже перевіреній тактиці – рубати першою.
“Ти боїшся втратити…”
– Дай мені спокій!
“…от чому ти така колюча”.
Із завжди втомлених очей скрапнули сльози. Все-таки в неї не вийшло сховати свої тріщини за напускною агресією. Барбара тепер лише переконалась в брехні Рози, яку чула вже тисячі разів і якій раніше вірила. Світло-русяве незібране волосся колихнулось услід за хазяйкою, що метнулась обійняти подругу. Розарія не відштовхувала, зрозуміла, що це марно, так само марно як і спроби зупинити сльози. Барбарі вдалось зламати останні стіни, за якими досі ховалась Роза. Це неабияк тішило її, але все-таки смуток брав гору через міцні обійми, в яких ховався тихий плач.
– Я хочу бути поряд з тобою завжди, тому… будь ласка, не проганяй мене.
Роза так хотіла не повертатись до себе минулої, хотіла б ніколи більше не бути грубою з Барбарою, як раніше, вона хотіла стати кращою версією себе і присвятити цю версію лише Барбарі! Вже кілька років поспіль вона намагалась кинути курити, перестати використовувати лайку та більше спиратись на етикет у своєму житті. Вона хотіла стати достатньо жіночною для Барбари, достатньо вихованою, достатньо стриманою, адже прагнула, щоб нею пишались. Їй не хотілось, щоб Барбара ховала її та соромилась спілкування із нею десь поза школою. Все-таки вона не личила Барбарі як подруга і тим паче як сестра, недовіра Джин стала чудовим аргументом цієї тези. Звісно, іноді Джин заносило в гіперопіку чи ще щось нездорове, але вона усе ще любила Барбару, усе ще чудово її знала та неабияк хвилювалась за неї, вона усе ще була її старшою сестрою. Роза знала, що недовіра Джин до неї була гіперболізованою та іноді навіть не обґрунтованою, але вона не могла звинуватити Джин, адже знала, що за цими почуттями стоїть не особиста ненависть, а надто велике бажання захистити сестру. Врешті, в них була одна мета, але зовсім різні методи її досягнення. Розі було відомо, що залишатись далі хуліганкою з сумнівною репутацією поряд з Барбарою було б по меншій мірі неповагою до неї самої. Залишалось лише почати змінюватись на краще, чим вона і займалась останні роки.
Але вона зовсім не помітила, як щойно зламала усі свої намагання кількома фразами з минулого. Знову вона дозволила собі грубощі, за які знову зненавиділа себе. Вона намагалась випросити вибачення своїми блідими пальцями, які чіпко вхопились за тендітні плечі Барбари.
“Це не я, не я… Це не мої слова, це не я, це була не я!”
– Я знаю, що ти не хотіла говорити цих слів. Це говорила не ти, а твій страх, все добре…
Кая мав рацію, як завжди.
“Не всьому, що говорить Розарія, варто вірити. Іноді її вустами говорить страх, який вартий розуміння, але не віри. Кожне її “Іди геть” слід трактувати як “Залишся, бо мені дуже страшно”. За тверезого розуму вона ніколи не дозволить собі надто різкі слова на твою адресу, але страх змушує її сумніватись у вірності усіх навколо, тому вона і нападає першою. Іноді тобі слід нагадувати їй, що ти абсолютно беззбройна і нікуди не підеш. Вибач, що не зможу подивитись до чого дійде ваша дружба в майбутньому, але я впевнений, що за бажання ви зайдете дуже далеко”, – тепер ці слова зайняли особливе місце у спогадах Барбари поміж молитов, які вона також завчила напамʼять.
Джин поверталась у свою кімнату зовсім розгубленою. Головним питанням було її місцеперебування на літніх канікулах. Їй хотілось залишитись, зокрема через спогади про Каю, що жили в цих стінах, в людях, що також залишаться тут. І саме через ці спогади їй хотілось втекти кудись якомога далі від Монду, де цих спогадів не було б. Заходячи до кімнати, вона одразу ж сіла на ліжко поруч з Лізою та поклала свою голову їй на плече.
– Що сталось, люба?
Блондинка видихнула, намагаючись підібрати точне формулювання.
– Ці кляті канікули… Напевно, треба повернутись додому, але… мені здається, щойно я поїду, Кая повернеться, розведе руками і скаже, що це був жарт. Я не хочу лишати Барбару одну, не хочу лишати тебе, але і тато буде хвилюватись…
– Думаю, Барбара навіть без тебе одною не залишиться, але ти можеш спитати її для певності, а я прийму будь-який твій вибір в цій ситуації… Чесно кажучи, мені здається, що ти боїшся не мене залишити, а залишитись без мене.
Ґуннгільдр пів хвилини подумала над цією тезою. Чого ж вона боїться насправді?
“Раніше ти дуже сильно боялась темряви, памʼятаєш? Коли ми опинялись на вулиці після заходу сонця, ти завжди просила мене йти швидше, виходила на головні вулиці, де було б більше світла, не відходила від мене далеко, тримала за руку і тягнула вперед. І я почав боятись залишити тебе одну. Що б ти робила без мене? Я навіть не помітив, як ти через кілька років перестала боятись темряви, а потім і я перестав боятись за тебе. Але зараз страх за тебе чомусь повернувся до мене, хоча тепер в тебе є Ліза, яка буде ліхтариком набагато кращим, ніж я. Якщо страх повернеться і до тебе, хапайся за Лізу, вона точно витримає і буде світити для тебе яскравіше, ніж я”, – точно, Джин боялась залишитись без ліхтарика знову, боялась знову втонути у темряві наодинці. Вона так звикла, що саме Кая рятував її від такої участі, що навіть не знала, як тепер жити без нього.
– Я боюсь темряви. Боюсь залишитись одною в темряві… Це Кая навчив мене не боятись, але… Коли на вулиці падає темрява, перехожих майже нема. Поки йдеш порожніми, темними вулицями власна самотність відчувається, як ніколи сильно, від неї неможливо втекти чи сховатись. – Дівчина не помітила, коли саме з її вій скотились сльози. – І він теж був самотнім, але ніби не помічав цього. Я почала ходити за ним, ми тоді погано були знайомі, але так було… безпечніше? Ми завжди виходили в один і той самий час зі школи, але в один день… він просто зробив мені засідку. Відтоді я йшла не за ним, а поруч, відтоді ми не були самотніми… Лізо, я… я не знаю, що робити тепер, коли я більше не буду йти ні поряд із, ні за ним.
За своїм страхом темряви Джин ховала страх самотності. Саме завдяки Каї вона перестала бути самотньою, це він осяяв її життя, це він познайомив її з Лізою, це він наново познайомив її з Розарією, чим і помирив із сестрою. Раніше він відганяв від неї самотність одним своїм існуванням, а що тепер?
– Люба, шанси ще є…
– Ти чула Варку, ти чула Дайна – лікарі не дають ніяких прогнозів.
– Вони не давали їх і вчора, і позавчора, але він усе ще не мертвий… Я розумію, що ти хочеш швидше змиритись, але не ховай його за життя… І, Джин, я завжди буду поряд, куди б ти не пішла. Хочеш – залишусь тут і чекатиму на тебе, ні – піду за тобою, перед тобою чи разом із тобою у будь-який куточок світу.
Джин буде вдячною трохи пізніше, коли поверне собі чистий розум. Зараз їй був необхідний порятунок від самотності, яка знову її давила. І справді, хапаючись за Лізу, блондинка знову почувала себе в безпеці. Її пальці, тремтячи, чіплялись за кохане тепле тіло, за яким вона ховалась, ніби за щитом, пробігались вже вивченими вигинами та родимками та знаходили в них спокій.
“Я вірив у вашу з Джин пару ще до того, як ви почали подавати серйозні надії. Напевно буду вірити вже завжди. Думаю, ти знаєш це і без мене, але не залишай її одну, не повторюй моїх помилок. Вона до біса боїться самоти, тому будь терпимішою і приручи її страх, як Маленький Принц Лиса”, – Ліза дійсно знала про цей страх Джин, але подібне нагадування було важливим для неї. Щоразу вона сподівалась, що Ґуннгільдр нарешті оклигає від цього страху, адже він є безпідставним, але він не йшов. Так, Ліза була до біса нетерплячою. Їй треба поспішати жити кожною секундою, а не сісти склавши руки і чекати чогось там. В неї надто мало часу, щоб чекати, тому вона завжди обирала діяти. Та ніякими своїми діями вона не могла змінити Джин та викинути з її особистості цей страх. Дійсно, залишилось лише чекати, лише приручити цей страх. Саме тому вона вимкнула свою раціональність та стала звичайнісінькою подушкою для сліз. Адже Кая не докладав особливих зусиль, щоб побороти страх темряви Джин, він лише був поряд і чекав, що таки призвело до перемоги. Лізі залишалось лише йти тою самою дорогою, що гарантувала успіх.
Венті допомагав з прибиранням у музичних класах на прохання Аліси. Статичне натирання інструментів та розкладання нот відволікало його від думок, від туги. Волосся його вже який день поспіль було незаплетене та сховане за вухами, лише на виступ він заплів його, та після втечі до річки вони знову зникли. Про блиск в очах краще змовчати. Він вже відполірував та потурбувався про кожен інструмент, залишилась лише арфа. Стоячи над нею, він намагався перебороти власний страх та відразу. Спочатку захотілось розтрощити її, але потім згадалось останнє повідомлення від Каї: “Я ще передчуваю твою гру на арфі, але, на жаль, вже не почую. Тільки не кидай її знову, будь ласка. Тепер в тебе буде ще більше негативних спогадів повʼязаних з арфою, але ж є і позитивні. Я впевнений, ще трохи і ти створиш достатньо позитивних спогадів, щоб знову закохатись у цей інструмент. Можливо, в цей раз тобі буде складніше загубити себе, адже тепер ти маєш кілька чудових дзеркал. Сяо я б взагалі назвав трельяжем з підсвіткою. І якщо ти все-таки знову забудеш себе, то просто пошукай своє відображення в очах чи словах інших. Вибач, що не зможу більше бути твоїм дзеркалом”.
Ганчірка була відкинута на першу ліпшу поверхню, стілець був підтягнутий до інструменту. В секунду його коліна рефлекторно зігнулись, пальці торкнулись гострих струн. Він до останнього намагався ігнорувати самотні кроки, що, ймовірно, рухались до нього. Нарешті кроки завмерли у дверній арці, але Венті не наважився обернутись. Почулась дещо млява гра, Венті майже не докладав зусиль, але це все ще було приємно слухати. Через декілька нот почувся тихий, жалібний спів. Він також був не ідеальним, але Сяо все так само був зачарованим ним.
– “Мій дух, як ніч. О, грай скоріш:
Я ще вчуваю арфи глас.
Нехай воркує жалібніш
І тішить слух в останій час.
Як ще надія в серці спить,
Її розбудить любий спів.
Як є сльоза — вона збіжить,
Поки мій мозок не згорів.
Але суворо й смутно грай,
Додай жалю в свій перший звук.
Молю тебе, заплакать дай.
Бо розпадеться серце з мук.
Воно в собі терпить давно,
Вже в йому вщерть тяжких образ;
Як не поможе спів, воно
Від мук страшних порветься враз”.*
Власне відображення в янтарних очах дуже не сподобалось Венті. В коханих очах він виглядав надто сірим, надто безликим та журливим. Найгіршим стало співчуття змішане із жалем, що замінило постійне захоплення у погляді зверненому на нього. Він очікував чогось справді жахливого, очікував побачити розчарування в цих очах, очікував побачити спину Сяо чи почути щось на кшталт “Ти сам на себе не схожий”.
– Чому ти один?
– Хотів побути наодинці. – Лиш трохи опісля він повернувся до тями: – А що ти тут забув? Ти ж збирався додому.
– Я залишаюсь.
– Але твої друзі…
– Вони вже мертві, вони – минуле. Я куди більше зараз переймаюсь твоїм волоссям.
Ці слова змусили кутики губ Венті сіпнутись догори. Звісно, дуже приємно, коли хтось переймається станом твого волосся, але ця приємність не перебʼє всієї пустоти Венті. Сяо це розумів, він цього і очікував, тому не отримав розчарування.
– Тобі допомогти?
– Як хочеш.
– …Мені прикро, що це знову повторюється з тобою.
– Дякую, що прийшов.
Тінь посмішки затрималась на сірому обличчі трохи довше, ніж останніми днями.
“Я усе ще Венті. Можливо, не такий усміхнений, без кісок, з більш втомленим голосом, але я усе ще я. Якщо він впізнає мене, значить усе добре”.
Амбер намагалась придумати випадковість, з якої зараз сиділа в очікуванні чогось невідомого під кімнатою Евли та її сусідки, Розаліни. Насправді вона чудово знала, що чекала саме на Евлу, яка от-от повинна була вийти, щоб попрямувати на вечерю, але зізнатись собі в цьому Амбер не могла. Нарешті такі страшні двері відрились, але першою вийшла блондинка.
– Мені насправді шкода, що Тарталья йде! З ним було по-справжньому весело, він принаймні не лицемірив, як цей клятий Альберіх… Так, він був трохи несповна розуму, але він не приховує цього і саме через це він до біса крутий… Ну ти йдеш? – тримаючись за ручку незачинених дверей, вона заглядала всередину.
Амбер уся стиснулась, вона молилась, щоб Розаліна не обернулась зараз. Їй було гидко від однієї її присутності, вона вже починала жалкувати про свій вчинок, а тут ще й найкраща подружка Аякса жаліється на його виключення Евлі! Це було до біса неприємно.
– На біса, Евло, потім речі спакуєш! Я хочу їсти!
– Тебе ніхто не змушував мене чекати. – Евла нарешті вийшла з кімнати, зачиняючи двері. Забираючи ключ до кишені, вона раптом обернулась та зустрілась з благальним поглядом горіхових очей, внаслідок чого завмерла.
– Та що знову… – Розаліна, що відійшла на декілька метрів та не побачила поряд Евлу, теж обернулась. – Я йду без тебе, Евло! Як хочеш!
“Дозволь Амбер врятувати тебе”.
“Я не проти вашою з Евлою дружби, але я проти того, щоб вона шкодила комусь іншому. Врешті-решт є приклад Венті і Сяо, тому я вірю, що у ваших взаєминах ще може щось змінитись на краще, особливо після моєї смерті. Загалом я не вірю, що людей можна змінити насильно, травмувати – так, але не змінити. Проте мені дуже хочеться, щоб ти змінила її, я вірю, що це можливо”, – саме через ці 66 слів Амбер і сиділа тут, але вимовити це вголос перед Евлою було якось ніяково.
– Ми можемо поговорити?
Підходячи ближче, Евла мугикнула щось на знак згоди.
– Можливо, я попрошу зараз дуже багато, але… чи не могли б ми знову спробувати бути подругами?
Ця картина снилась Евлі в кожному сні – настільки сильно вона бажала бачити її наяву. Без жодних роздумів вона погодилась на цю авантюру, вона справді хотіла бути врятованою. На цей раз вона докладе зусиль та спробує зробити так, щоб Амбер було легше її рятувати. Саме тому вони пішли на вечерю разом, як раніше. Але тепер їхній прихід не ігнорували, а зустрічали здивованими та розлюченими поглядами.
– Ну і як це називається, Амбер?! – питання Венті просякнуте люттю почула майже вся їдальня.
– Заціпся, Венті.
Ліза обережно повернулась до наступного столу, за яким сіли Амбер з Евлою, та перепросила в Амбер. Ніхто, окрім Венті, за цим столом не був проти, а думку Барбари з Розарією, що сиділи окремо, спитати не встигли.
– Ти у своєму розумі, Ділюче? – він точно не очікував почути спротив від Ділюка. Від дипломатичної та хитрої Лізи, що до останнього зʼясовує усі факти – так, від Джин, що вдалась у свою дівчину, – так, від Сяо, який дивився на цю ситуацію з раціональністю, а не з почуттями, – так, але не від Ділюка, який повинен був відчути втрату Каї ще ближче, ніж він сам.
– А ти у своєму розумі? Хто тобі давав право оцінювати чужі вчинки, не знаючи усієї ситуації?
– Я знаю хто нам розмалював кімнату, я знаю, що було у лісі, я знаю, що Евла працювала на Аякса, який вбив Каю, я памʼятаю, як Амбер обіцяла, що не буде підтримувати із нею жодних звʼязків – мені достатньо цього для розуміння ситуації.
– Аякса завтра тут не буде. Я добре знаю ту сторону і там нема нікого, хто міг би зайняти його місце. Новою старостою спортивного буду або я, або Евла, або Розаліна, яка не несе загрози без Аякса. Евла більше не зможе зробити гірше, тому зʼясуй спочатку контекст, а потім звинувачуй за потребою. – Прохолодна раціональність у словах Сяо стала холодним душем для Венті.
– Амбер також отримала повідомлення від Каї, але не казала, що саме він їй написав. Можливо, його останньою волею для неї було їхнє возз’єднання, тоді виходить, що ти критикуєш одні з його останніх слів. – Цими словами Ліза завдала доволі глибокого удару Венті.
– …Вибачте.
Ділюк трохи зарізко встав з-за столу та схопив тацю з порожнім посудом. На цей раз поряд немає Каї, який би помітив в його рухах хвилювання. Віднісши тацю на потрібний стіл, Ділюк повернув не до столу, за яким сидів, а до паралельного, з якого лунав гучний сміх. Біля Венті залишився телефон та звʼязка навушників Ділюка, але ніхто не звернув на це увагу.
– Що він в біса…
Відповіддю послужив доволі дзвінкий удар металевою тацею об обличчя Аякса.
– Яка краса!
– Яке “Яка краса!”, Лізо! Його зараз теж відрахують!
– Варка відправить його на комісію, згадаєш ще мої слова.
Розарія не змогла всидіти на місці. Її руки вимагали випадкового тертя об обличчя її майже тезки, Розаліни, яка намагалась відтягнути чи бодай вдарити Ділюка кілька разів. Досить швидко Роза повторила трюк Ділюка і вдарила вже достатньо помʼятою тацею об голову ненависної блондинки. Венті майже синхронно підірвався із Барбарою. Джин першим схопила Венті за руку, оскільки принаймні могла до нього дотягнутись.
– Лізо, потримай його.
Закочуючи очі, Ліза все-таки міцно перехопила запʼясток Венті, поки Джин перехоплювала Барбару.
– Сяо, розніми їх, будь ласка!
– Вибач, моє життя мені дорожче.
– Красунчику, а чому я тримаю твого хлопця? – Ліза помахала рукою Венті до Сяо.
– Бо ти ближче. – Румʼянець обох парубків приніс Лізі щире задоволення.
– Тоді пересядь на місце Ділюка – не думаю, що він скоро повернеться – і тримай його сам, бо я звикла користуватись ножем також.
Сяо дослухався до поради, Венті дослухався до його прохання посидіти спокійно та не влазити. Амбер, що єдина з компанії додумалась знімати цю бійку на відео, погодилась на прохання Лізи кинути відео пізніше в спільну групу. Джин застигла посеред дороги, тримаючи сестру за руку. Вона була вдячна Ділюку та Розі за їхню сміливість: повинен же був хтось натовкти пику Аяксу, але усі, окрім Каї, боялись. Але вона також злилась на їхню безрозсудність, адже за таку витівку вони мали достатньо великі шанси отримати виключення. Врешті-решт вона змирилась з їхнім вчинком, все-таки це їхній вибір, їхнє майбутнє, тому хай повбивають ту пару покручів.
На допомогу Аяксу прийшло не менше 5 людей, щоправда усі, окрім Розаліни, розбіглись від першого удару Ділюка чи Рози. Оскільки Розарія знову і знову відтягала Розаліну від друга за її чудове довге волосся на себе, то Аякс з Ділюком залишились сам на сам. Люди, що сиділи за сусідніми столами, повтікали, залишаючи багато посуду, який і став зброєю для цих чотирьох.
Роза і Ділюк били в першу чергу за Каю. Вони навіть приховувати цього не будуть. Вони били також за Венті, за Барбару, за Амбер, за себе, за одне одного. За усіх, чиє життя Аякс намагався перетворити на пекло. Ділюк волів би, щоб його батько цього не бачив. Розарія воліла б, щоб Джин закрила Барбарі очі. Вони б перебили усіх, хто коли-небудь підтримував Аякса, та це було б нераціональною витратою енергії. Який сенс бити пішаків, коли є можливість забити королеву та короля?
Їх змогли розчепити лише коли Аякс та Розаліна остаточно заслабли та могли лише борсатись на підлозі в крові та залишках їжі. До них раніше навіть вчителі боялись підходити. Усіх одразу повели до медпункту, лише потім Роза та Ділюк опинились в кабінеті Варки.
– Оскільки це ваша перша витівка і Аякс з Розаліною не при смерті, то виключення ви не отримаєте. І… оскільки я не можу придумати вам покарання, для вас зараз буде скликана учнівська рада, яка вирішить вашу подальшу долю.
– Що за рада? – в минулому Ділюк взагалі не порушував шкільні порядки, тому взагалі не був знайомий з механізмами покарання.
– Колегіум зі старост кожного профілю.
– А хто від спортивного буде? Аякс і до того не надто розумним був, а тепер…
– О Архонти! Сяо буде! Забирайтесь геть з моїх очей!
Розарія згодована досвідом попередників провела Ділюка до кабінету, що слугував для зборів учнівської ради.
– Чому ти допомогла?
– Я знала Каю довше твого, дурне питання.
– Я вважав, що бути поряд із Барбарою тобі важливіше за порожню помсту.
– Важливіше, але я не могла дозволити тобі програти… шмаркачу. – Розбиті вуста дівчини прикрасила крива посмішка.
Ділюк віддзеркалив цю недопосмішку своїми ще більш потовченими вустами.
– Дякую. За що ти так взʼїлась на ту блондинку? Як її взагалі звати?
– Шавка Аякса, але по документах Розаліна-Кручка. Вона не дуже яскрава особистість, тому ховається в тіні Аякса, але хуйні зробила не набагато менше. Поки Кая не затвердив свій авторитет, вона постійно цілилась на Венті, потім діяла більш підпільно і перейшла ще й на Барбару з Амбер.
Двері в клас відкрились, першою забігла Барбара, міцно обіймаючи побитих друзів. Зрештою її вмовили сісти за своє місце. Усі обличчя тут були знайомими, хіба що Мону, старосту математичного, Ділюк ще не бачив так близько.
– Вам необхідно обрати покарання цим двом. Тільки не засиджуйтесь, бо скоро відбій.
– Пане Варко, а можна залишити їх без покарання? – Ліза так невинно блимала віями, що на її пропозицію пристали усі…
– Ні. Вони напали на ваших однолітків. – …Усі, окрім Варки.
– Та я б і сама побила тих однолітків, якби могла!
На тиху репліку Лізи Варці залишалось лише покашляти кілька разів в кулак, висловлюючи своє невдоволення.
– Хай приберуть після себе їдальню.
– Це покарання надто мале, але приймається.
– Вони можуть допомогти відмивати художні класи від фарби.
Ділюк ніяк не міг позбутися думки, що Альбедо тут зайвий, що це не його місце. Ненависть, що усе ще була розбурхана після бійки, тепер знаходила своє спрямування в Альбедо, але зараз Ділюк міцно тримав контроль над нею та не дозволяв їй брати гору.
– Усі згодні із тим, що Ділюк і Розарія зараз приберуть місце бійки, а завтра почнуть прибирання художніх авдиторій?
Усі виявились згодними.
Прибирати з розбитими руками, побитим та порізаним тілом було важко, але їх принаймні не виключили. Ця фізична праця була їм необхідна, щоб повністю відновити контроль над своїми емоціями та думками. І ця частина покарання пролетіла достатньо швидко, напевно через теплу розмову, в ході якої вони остаточно затвердились як друзі та дізнались багато дрібниць про одне одного.
– Я не думала, що ти вмієш так гарно битись.
– Я трохи ходив на бокс, але кинув, бо важко було з музичною школою суміщати. Базові знання я застосовував у бійках за школою, бо надто часто заступався за слабших. Це просто практика.
– А твій батько про твоє яскраве життя знав?
– Здогадувався, та напевно й знав. Він не підтримував, але і не сварив, бо довіряв мені. Лише в цей раз мене так далеко занесло, раніше усім вистачало 1-3 ударів.
– Мені шкода, що ти втратив спочатку батька, а тепер ще й Каю.
– Дякую.
Нарешті вони примирились із тим, що знаходяться в одному човні і погодились гребти в одному напрямку. Невдовзі вони таки відтерли усю кров та повернулись до своїх кімнат.
– Я вже думав, що ти там ночуватимеш!
– Я теж.
На обличчі Ділюка вже почали зʼявлятись набряки, Венті було і смішно, і до біса сумно.
– Сильно болить?
– Піди краще в Аякса це запитай, який лежить в медпункті без памʼяті.
На обличчі Венті миттю зʼявилась посмішка.
– Коли ми тільки познайомились, я і подумати не міг, що ти відлупцюєш Аякса! Пишаюсь тобою! Але більше так не роби, бо за рецидив реально виключать.
– Аякс завтра поїде, я вже не зможу його знову побити.
Влягаючись до свого ліжка, Ділюк відчував крихту щастя, адже через абсолютну втому в нього нічого вже не боліло. Раптом він згадав питання, яке хотів поставити Венті.
– То ти будеш переїжджати?
– А ти дуже цього хочеш?
– А який мені зараз сенс дуже цього хотіти?
Венті задумався. Він так хотів переїхати до Сяо, але хотів коли Кая був поряд. А тепер він не відчував цього сильного бажання в собі.
– Не знаю, я не дуже хочу зараз кудись переїжджати. Звісно, якщо я заважатиму тобі тут…
Ділюку найменше за все хотілось залишитись наодинці з власними думками, наодинці з привидом Каї.
– Залишайся.
Наступного ранку Венті знайшов в собі сили та бажання повернути свої звичні кіски.
* – вірш Д. Байрона “Мій дух, як ніч”.
Завітайте до мого тгк “Фрікрайтерка намагається писати“, якщо вам сподобалась ця робота.
Додати до улюблених