Дівчина сиділа в кафе. Вже годину вона чекала на того, хто обіцяв їй довгоочікувану зустріч. Десь всередині вона розуміла, що можна було сміливо йти звідти, очікування не виправить ситуацію. Але замість цього вона чіплялась за найдрібнішу надію, що стала для неї рятувальним кругом. Вона вірила, що він прийде. Що час не витрачено марно. Їй хотілося вірити. Їй необхідно було вірити.
Вона тішила себе думкою, що з хвилини на хвилину дзвін дзвіночка над дверима розіллється по закладу, і він, захеканий, навіть розпатланий, підскочить до неї, щось пролепече про проблеми на дорозі чи про неочікувані справи.
Але цього не відбувалось. І скільки б вона не дивилась у вікно, заповітна блондиниста маківка не миготіла серед натовпу.
Парижани квапились по своїх справах. Вже разів шість до неї підходила офіціантка. Важко зітхнувши, блакитноока замовила філіжанку кави.
Чутки не брехали — це дійсно найкраща кав’ярня міста.
Кава без цукру. Гірка. Така ж гірка, як усвідомлення істини того, що відбувається. Неприємно до нудоти, огидно і боляче миритись з гидким вчинком людини, яка стала твоїм ідеалом. Людини, ради якого ти душу готова була віддати і без сумнівів голову на плаху покласти. А він навіть СМС не написав про відміну зустрічі…
З кожним ковтком надія невпинно згасала. Здавалось, ніби п’є вона не звичайнісіньку собі каву, а сувору реальність, приправлену розчаруванням. І ця правда була смаку битого скла, котре лишало ниючі рани не тільки у горлі, а й на серці.
Незабаром біль перестав наростати, навіть почав потроху притуплюватися.
Дівчина знову відвернулась до вікна, дозволяючи собі забути причину свого знаходження тут. Дала думкам понести її далеко-далеко. Дозволила собі загубитись десь в цих звивистих вуличках, повністю віддаючи собі місту.
Додати до улюблених