Він завжди був поруч. Скільки Дазай себе пам’ятав, він слідував за ним по п’ятах. Чуя став його тінню та янголом-охоронцем. Дазай звик до прискіпливого, колючого погляду на спині. Часті конфлікти були відрадою для нього. Вони сварились та били посуд кожного дня, але продовжували жити разом. Але це змінилось два місяці тому. Повідок обірвався, життя Дазая заповнила суцільна тиша. Вона зламало його, розчавила, а згодом поглинула. В нього не залишилось нічого, окрім смутку.
Йшов сніг. Маленькі сніжинки падали на фетрове пальто та капелюх і вмить зникали, залишаючи по собі ледве помітні вологі сліди. Чуя стояв перед гуртожитком і дивився на заширмовані вікна своєї кімнати. Він легко міг вгадати, що там зараз відбувається. За ці роки він добре вивчив звички Дазая. Стоячи на вулиці, Чуя вже відчував їдкий запах табаку, олійної фарби та кави. Він набрав повні груди повітря і увійшов у будову.
Чуя завмер біля їх невеликою кімнати на третьому поверсі під самим дахом. Вона була одною з найгірших в гуртожитку, але для нього вона була найзатишнішим місцем. Іноді здавалось, що тут пахне відчаєм та смертю, але то був запах спогадів з їх минулого. Зараз в кімнаті пахло смутком. Чуя акуратно зайшов до кімнати, немов мисливець, який не хотів сполохати птаха. Запах смутку в перемішку з потом різко вдарив у ніс. Чуя скривився, намагаючись розгледіти в темноті хоча б щось. Єдиним джерелом світла була ледве жива лампочка в коридорі.
– Гей, Скумбріє! Якого біса ти так запустив нашу кімнату?! – Чуя зняв верхній одяг та капелюх та повісив їх на вішак.
– Нашу? Я думав, ти тут більше не живеш. – Дазай ледве помітно поворухнувся на ліжку.
Чуя акуратно пройшов між ліжками та столами до вікна. Він намагався не перечепитись через речі, що валялась на підлозі.
– Чортовий слимак. Як можна було до такого докотитись? – Чуя нервовово розширмував та відкрив настіж вікно.
– Навіщо ти прийшов? – Дазай втупився в одну точку на стелі, склавши руки на животі.
– Мене викликала дирекція. Чорт, я через тебе покинув проект і приїхав сюди.
– Не бачу зв’язку. – байдуже відповів Дазай.
– Вони подумали, що я зможу повпливати на твою успішність у навчанні. Ти перестав виходити з кімнати, як тільки я поїхав. Вже почали ходити слухи, що ти помер.
– То й що? Якби я помер, всім би стало легше. – Чуя підійшов до Дазая і дав йому ляпаса.
– Я приперся сюди з Франції. – Чуя відділяв кожне слово. – По першому виклику. – він взяв Дазая за комір брудною сорочки. – Заради твоєї егоїстичної дупи. Я міг не зважати на це все і продовжити роботу над своїм проектом від якого залежить вся моя кар’єра. Я не хочу чути ні слова ниття від тебе, чортів моток бинтів.
– Я тебе не просив про це. – пробурчав Дазай, відхиляючи голову від Чуї.
– Ні слова. – прошипів Накахара. – Мовчки йди в душ. Від тебе тхне, як від вуличного пса.
Дазай похнюпився та мовчки пішов в ванну кімнату. Він сів на підлогу, вдивляючись у темноту перед собою. За дверима почулись агресивні кроки, вони зупинились перед дверима, а за мить кімнату наповнило світлом. Двері різко відкрились з жахливим скрипом.
– Як же ти мене дістав! Навіть світло не увімкнув! Що ти тут розсівся?!
– В мене немає сиииил. – Дазай простягнувся на підлозі, розкинувши руки. Його кістки захрустіли.
Чуя підійшов до ванни та увімкнув воду, він вийшов з кімнати залишивши Дазая наодинці з шумом води, кинувши наостанок «Роздягайся!». Через дві хвилини агресивні кроки повернулись до Дазая. Він встиг лише стягнути з себе сорочку, яку простіше було викинути, ніж випрати. Чуя допоміг зняти останній одяг і запихнув Дазая в теплу воду, він критично оглянув речі на підлозі та пішов з ванни. За декілька хвилин він знову повернувся. На руках Чуї були гумові рукавички, він приніс корзину з речима і закинув їх пратися, дістав сміттєвий пакет з кишені, склав одяг, який Дазай не знімав два місяці та виніс з ванни.
Дазай почув, як гримнули вхідні двері. В кімнаті на добрих сорок хвилин запала тиша. Він знову відчув себе покинутим, вода почала холонути, але він цього не відчував. Дазай думав про те, як змінився Чуя. Він виріс, подорослішав, став ще більш відповідальним, незалежним.
Тепер Дазай був, як безпомічне цуценя. Він ніхто без Чуї. Ця думка врізалась в його голову, вона була неможливою, лякаючою. Цього не може бути, завжди все було навпаки, це Чуя був тінню Дазая. Інакше і бути не могло. Коли повідок обірвався? Ні, не два місяці тому. Раніше. Дазай напружив свою пам’ять. Він не звик приділяти увагу Чуї, він здружився з компанією зі свого факультету, міг до ранку не з’являтись вдома, а Чуя сидів і чекав його з гулянок. Завжди засинав на стільці біля дверей, закутавшись у свій улюблений в’язаний кардиган, який йому перед від’їздом подарувала Ане-сан, а кожна поява Дазая супроводжувалась гучним скандалом після чого, вони спокійно лягали спати на ліжку Чуї.
Дазай занурився у воду з головою, звуки стали віддаленими, чужими. Світло, яке ламкими проміннями досягало його обличчя, згасло. Він виринув з-під води та відкрив очі. На краю ванної сидів Чуя. Дазай уважно дивився на нього. Все начебто прийшло у норму, не було ніякої розлуки, здавалось, що настав черговий нормальний день. Перед ним сидів звичайний Чуя. Його Чуя.
Дазай вмився, щоб краще бачити. Це була лише ілюзія, гра його безглуздої фантазії. Він змінився, якби не хотілось не заперечити. Повернути того Чую. Того, якого він малював всі ці роки, такого прекрасного занепалого янгола, на обличчі, якого завжди була тінь смутку, навіть в моменти, коли він дійсно був щасливим… Але чи був він щасливим? Можливо, це було вигадкою Дазая. Ця думка не давала спокою.
– Чує, – Дазай сів, обійнявши руками коліна. – ти колись був щасливим? – холодна вода неприємно скрапувала з волосся на ноги та спину.
– Звісно, що був. Як можна жити без відчуття щастя? – Чуя посміхнувся. Дазай уважно вдивлявся в цю посмішку. Вперше він бачив її справжньою. З обличчя Чуї зник смуток.
– Ти коли-небудь відчував щастя поруч зі мною? – він уважно дивився на Чую, вивчав кожен найменший рух, йому пекло очі, адже смутку не подобалось споглядати щастя, але він продовжував спостерігати. Йому треба було переконатись, що це не так.
Дазай хотів впевнитись, що цей покидьок не вбив його Печального янгола, його музу, сенс його життя.
– Чому ти мовчиш? – очі Дазая наповнились сльозами. – Не мовчи, будь ласка. Ні. Не кажи, що ти страждав. ні…– його відчай перетворювався в злість. – Скажи, що не я весь цей час був залежним від тебе. Це ти – моя тінь.
– Якщо ти не хочеш цього чути, то я не буду цього казати. Дазай, тобі треба лікуватись. Будь ласка, послухай мене. Якщо тобі стане краще, ми будемо разом. Завжди. – Дазай знав, що його словам не варто вірити, але йому дуже хотілось. Він хотів знову зустріти Печального янгола.
– Завжди разом, стане краще, Печальний янгол, завжди разом, стане краще, Печальний янгол…– Дазай сидів обличчям до стінки і повторював ці слова, як мантру.
– Він такий вже два місяці. – чоловік в білому халаті співчутливо подивився на жінку з вишневим волоссям, зібраним шпилькою у вигляді дракона. Вона елегантно склала руки на грудях і з безпристрасним лицем дивилась на того, кого колись вважала сином.
– Суд визнає його неосудним? – спитала вона крижаним голосом.
– Скоріш за все. Він не може так добре прикидатись. – чоловік поправив окуляри, які й так твердо сиділи на його переніссі.
– Тоді немає сенсу тримати його до суду. – до них підійшов чоловік з чорним волоссям до плеч та хитрими, мов у лиса, очима.
– Що? Ні, він все ще людина. – Койо збентежено подивилась на чоловіка.
– Він овоч. Тим паче він вбив людину. – твердо сказав Морі.
– Він з дитинства вбивав. – прошипіла Койо.
– Він прибирав сміття, а не своїх напарників. Він божевільний.
– Ти зробив його таким. – Койо підвищила голос.
– Не я! – нервово крикнув Морі. – А життя. – він поправив свій піджак.
– Якщо вб’єш його, вбивай і мене. Я вже втратила частину себе. Втрачу іншу, життя мені точно милим не буде. – Вона нервово, але доволі твердо пішла геть. В її очах ледве помітно блиснула сльоза.
Додати до улюблених