Годинник показав, що час. Він завжди показує час і завжди різний. Жахлива непостійність.
Але час є час, і я з відсутністю бажання ячи небажання почимчикував до дверей, від відчиненого вікна де мене пестив вітер, скрізь прохолодь коридору.
Цікаво, що потрібно для щастя? Можливість не робити те, що тобі не подобається? Чи вміння насолоджуватись навіть тими бридко-руттиними заняттями що є обов’язковими? Мене навіть можна порахувати щасливим, якщо вибрати правильну точку зору. Тільки ось здається, самі такі роздуми доводять, що до щастя або мудрості мені, як козі до неба.
Двері відкрились і облили мене кип’ятком сонця. Спеціально заготовлене прохолодне, професійне сільськогосподарське взуття зручно сіло на ногу. Гарячі жовті, сирні стіни, як в українізованій казці про Гензеля і Гретель, від вечірньої, ще не спалої жари, здавалось плавились. Але мої шльопки, як сандалі Гермеса, пробили мене крізь гарячу мару в мандру, в кінці якої мені привітає хіба якесь маргінальне стадо.
Старенька хвіртка зі скрипом відчинилась і, як можна було вже зрозуміти, я вирушив забирати корову з пасовиська.
Зелене, явно не по вінця налите живицею яблуко з кишені, елегантно протиралось об футболку поки мої мізки, можливо марно, пробували вигадати плюси тримання корови в індустріальному суспільстві.
Плюси однозначно існують, до прикладу на старості літ набагато краще мати якесь заняття ніж тліти в бездіяльному очікуванню внуків і смерті. Також корова прекрасний… друг та партнер в сільському житті. Тобто до самих корів – нічого не маю, і навіть можна сказати поважаю. Проблема в іншому – а мені які плюси з цього всього?
Яка користь в корові й домашньому скоті, для сучасної людини яка може вигідніше у всіх сенсах, придбати всі частини корови в магазині, і набувати матеріального добробуту цивілізованішими методами? Відповідь – користь сумнівна, а вся афера тримається лише на ентузіазмі. Якого в мене обмежена кількість, в талончиках.
Але оскільки так вже склалося, що зараз все хазяйство на мені, а я гарний внук, то мені не залишається нічого крім двох варіантів:
1) Прирікатися й бідкатися, ой-ой-ой.
2) Прийняти все без прирікань і можливо непогано провести час.
Вибір, звісно, неймовірно складний, але такий же очевидний, як і те куди анігілювалось зелене яблуко.
Сірий від дорожньої пилюки асфальт, де-не-де відблискував чорною павутиною розтопленої смоли, і тихо стелився все далі й далі, де колись певне й закінчиться тупиком, перед хатою якогось пристарілого подружжя.
В таких місцях,серед приголубленої природи й давніх домівок, асфальт є єдиним нагадуванням про Місто. Та й навіть з нього мені приходиться зійти, спочатку на кам’яний місток над маленькою річечкою, потім на ґрунтову дорогу, а ще пізніше зовсім на стежину.
На стежину не певну, повну підступних неприємностей, які залишили парнокопитні “товариші”. Товариші ніколи не змінюються.
Хоч-не-хоч приходиться прокладати свою стежину, крізь колючий бур’ян, кропиву й інші життєві проблеми. Ну, неприємності є всюди.
Зупинка посеред трав’яного мегаполіса, оточеного кругом хребтом лісу. Місце де з тобою тільки вітер… й ти сам.
– Якщо загублюсь тут, то вийду певне десь в Молдові. Якщо вийду звісно…
Під такий скромний монолог, я й підібрався до корівки, що була на самій границі трави з деревами. Ну як корівки, до двох тонної машини по знищенню сіна і створенню пофарбованої крові.
По доброму, якби вона захотіла то могла б вирватись і втекти від мене вже з сотню раз, при чому дев’яносто дев’ять раз без жодних травм. Та й то в тому єдиному випадку сама б зачепилася копитом за копито. Тому що ваш скромний бар’єр, прекрасно розуміє свої потенціали міцності, на дорозі у корови.
Проте, на перекір холодному розрахунку, Зірка, або як каже мій дід – Зірочка, на боротьбу не йде, якби не була очевидна її позиція до мене. А позицію вона виразила надзвичайно чітко ще в перший день. Коли бабця мені пояснювала що робити, ця мила корівка начисто потопила у своїх екскрементах мої нові, білі кросівки які я спеціально залишив у дворі. Хороший перфоменс, справжня Зірка, добре хоч не в ліжко.
– Мука, ну Мука, ну може хоч спробуєш втекти? Обіцяю, заважати не буду.
Та корова лише невдоволено махнула хвостом, чи то через дурну, але амбіційну пропозицію, чи через те, що їй не подобається нова кличка. Не подобається значить борись, ну-бо!
…
– Е-ге ця буде боротись, поки її добре годують, ага.
Після неуспішної, чи краще сказати успішної з мінусовим потенціалом, провокації я зовсім не розчарувався, чесне слово, і знову оглянувся.
Жара потиху починає стухати, сонце сідати, а прохолодний вітер, як єдиний постійний мешканець, не соромиться танцювати й обіймати всіх мандрівників у себе в домівці.
Очі тихо ковзали степом, ковзали кругами, ковзали вільно і спрагло, не маючи за що хватитися і зупинити, свій народжений для сірого міста з яскравими вивісками, апарат зору. Ліс теж не допомагав. Його оригінальна одноманітність, з нескінченною кількістю дивовижних дерев, лише дерев, не мала нічого спільного з людьми не навченими насолоджуватися простотою природи й бачити щось більше.
В таких ситуаціях очі можуть тільки гірко зайтися сльозами, бо кожна капля лісу і промінь степу для них чужорідні об’єкти на слизовій. Ну або в мене алергія на пилок.
Я потер очі й почав вже було йти, але зупинився. Щось зупинило. Сильний, параноїдальний порив, такий який буває тільки при точній підсвідомій впевненості, що щось не так. Ні, не можна піддаватись параної, один раз піддався піддашшя двічі.
Оглянувся…
І одразу зустрівся поглядом з найчистішими очима, які тільки бачив. Зелений степ відзеркалювався, резонував і вливався в них, своїм концентрованим духом створюючи погляд самої Природи втілений в фантазматичній особі, уявної раси з довгими вушками.
Вона стояла з краю лісу, далеко і близько, бачно і неосяжно. Мені було бачно кожну деталь, а світ ніби камера у важливих сценах крутився поки наші погляди міцно зімкнулися.
Один її образ, в легкому платті з шовку, з чарівною розгубленістю на обличчі, ніби вона вперше побачила людину, надав би мені натхнення на кілька життів вперед, якби мені не пощастило народитись поетом.
В одну секунду, чи то може годину, дивлячись в одному напрямку чи то в тисячу інших, я відчув всю зелень кожного лісочка у світі, все різнобарв’я індивідуальностей квітів і кожен відтінок туману в горах, споглядаючи лише на красиву ельфійку.
…
…
…
Не знаю коли, я упав. Очі закрились, але на місці звичайної темноти – було небо. Уявне, дорожче за справжнє, небо. І викарбуваний на ньому образ ельфійки. А коли остання примарна хмарка думок зникла, я проснувся.
Лежав увечері на пасовиську біля корівки. Потім ми пішли до дому, я її подоїв, поїв і прожив ще не один день. Разом з небом…
Додати до улюблених