атмосфера шкільних танців наповнює серця: темний зал підсвічений кольоровими діодами, гамір, чийсь гучний сміх і легка музика. ніхто не турбується про майбутнє, момент керує свідомістю кожного присутнього. для когось спокій, для когось адреналін: різні емоції, але однакове забуття проблем, що чекають їх зовні.
хтось прийшов сюди з друзями, однокласниками, чи партнером. хтось піде звідси з поповненням цього списку, хтось з втратою.
дехто навіть перед початком ще не знав, з ким він сюди прийде. а хтось і досі не знає, з ким він тут. точніше, хто йому ця людина.
пара захоплених один одним хлопців танцюють десь в товпі. чи це кохання, чи просто глибокий душевний зв’язок?
чомусь їм так добре разом, що відчуття кінцівок зникає.
оголошують повільний танець. хлопці запрошують дівчат в центр, вони соромляться, за деякий час погоджуються, боючись втратити шанс. одиночки роздратовано зітхають і йдуть по черговий напій, по горло в них тієї романтики. класні керівники спостерігають, як «швидко виросли діти, ще недавно були зовсім малі». вчителі пускають сльозу, згадуючи себе в їхньому віці.
зовсім скоро почнеться пісня, останні пари добігають на паркет готуючись злитись в танці.
— слухай, Акааші… – Бокуто наче випадково торкається його пальців, привертаючи увагу до своїх слів.
— га? не кажи, що хочеш заспросити мене на танець. – відповідь пролетіла з теплою усмішкою.
— ну, мабуть?
Кейджі, звичайно, не проти, проте виправдання своїх думок він не чекав. добре, «не проти» – буде занадто мінімалістично. він кілька днів згадував рухи й просив сестру потанцювати з ним. він стояв перед дзеркалом, уявляючи як Котаро промовляє це, тренеруючись стримувати усміх й рум’яні щоки.
— якщо мабуть, то залюбки? – Акааші тихо протягнув руку ініціатору. план по стриманню емоцій провалився. атмосфера насправді дурманить голови.
їхній вихід супроводжувало достатньо різнохарактерних поглядів: друзі підмигували, передаючи сигнал «я в вас вірю», паралельні класи шепотілись про те, що вони так і знали, декому було це не до вподоби. та яка різниця?
вийшовши до всіх, повисла незручна кількасекундна мовчанка. букет емоцій, серцебиття під 200 в кожного, в горлі ковтається слина, і рука різко тягнеться почухати потилицю.
чи соромно? ні в якому разі, повторюється в голові. так-так, це все атмосфера.
спокійна музика заполонила залу, всі хутчіш зайняли позиції.
— мені здається, ти маєш покласти руки мені на плечі, а я… тобі на талію? – Котаро рідко запинається. настільки рідко, що практично ніколи.
— зроблю вигляд, що нічого не чув, і ми самі до всього додумались.
руки боязки опустились на плечі, а чужі на талію. вони друзі, однокомандники, скільки раз вони торкались один одного? чому зараз ці дотики відчувається як приємний удар струмом?
оглянувши незвичну позу, хлопці стали входити в такт. тренування знову зрадили Акааші. в цей момент вони стоять в стороні, закриваючи рота від доброго сміху-посмішки.
це виявилось справді класно. наприкінці очі не бігали по сторонах, зрачки чітко вбились одні в одних, без бажання тікати. погляди утворювали якийсь зв’язок. їм не потрібно було говорити, несказані фрази спростилися духовною розмовою очима. мінялись лише вирази обличчя і машинальність рухів, все в позитивну сторону.
з кожною миттю вони підходили все ближче, допоки подихи Кейджі не почали падати на шию Бокуто. ще трохи, вони б перетворилися на дотики вустами, але для цього ще занадто рано.
талія сеттера обережно охоплювалась все міцніше. тепло рук можна було відчути навіть через чорну сорочку.
— Кейджі…
— що? – поки не зрозумів всієї ситуації – зачекай, ти назвав мене по-імені? – він відвів погляд вниз, інакше серце б насправді вискочило.
— мені здається, ми вже достатньо близькі, щоб робити так. принаймі стоїмо ми достатньо близько, ха-ха.
на секунду хотілось відскочити, бо «що ми робимо? хіба це не заняття для закоханих?». зрачки знову утворили зв‘язок, перекинулись словами й вирішили, що все в порядку.
— Кейджі… візьми мою долоню, якщо ти не проти… – слова лунали прямо над вухом, тому отримувач чув лише їх, і своє серцебиття. він не міг не почути.
— що-що? за що тебе взяти?…
…
— Бокуто, за що тебе взяти, чому ти не тут?
вже дорослий Акааші стояв в пустому, все ще майже темному спортивному залі, на місці де 7 років тому відбувалась магія.
атмосфера перетворилась зі спокою, на сум на гнів. гнів на самого себе.
панічні сльози зараз вирвуться і впадуть на той самий паркет, де раніше розливався підпільний алкоголь.
— за що? за що тебе взяти, Котаро? за руку? дай мені свою руку, чому ти такий егоїстичний?
нервова система здала своє. тихий плач покотився по щоках, і потім далі.
— давай, вставай, де твої широкі плечі? – уявляючи його фігуру, Кейджі, підняв руки на висоту плеч, по-пам‘яті обіймаючи шию.
— давай, я можу так само дихати тобі в шию? тобі допоможе штучне дихання?
голова опустилась туди ж, де руки, й лунали вже холодні подихи зі страдальними стогнами.
— не допомагає штучне дихання? давай я оживлю тебе музикою? вона оживляла всіх в той день, може й тобі допоможе, нумо?
— does it smell like a school gymnasium in here? it’s funny how they’re all the same. it’s funny how you always remember and we’ve both done it all a hundred times before. ти пам’ятаєш цю пісню? ти не міг її забути, Котаро…
тримтячі пальці вбились в чорні кучері, видираючи їх, доводячи до безтями. краще зімліти, ніж це відчувати.
— it’s funny how i still forgot, it would be a hundred times easier if we were young again. but as it is and it is…
було важко чітко вимовляти слова, тримаючи в горлі задихання, а в очах меланхолійний водоспад. змахнувши залишки мокрих слідів з лиця, колишній сеттер повернув руки на плечі, які застрягли в минулому. вже мертві, уявні плечі, на яких його руки більше ніколи не будуть висіти.
згадуючи такт танцю, він підлаштовувався під мелодію в голові.
— давай, Бокуто, я тренувався!
We’re just two slow dancers, last ones out.
We’re just two slow dancers, last ones out.
його тіло крутилось в одиночному танці, співаючи стару, майже всіма забуту пісню з шкільного бала.
забуту всіма, крім них.
крім нього і його пам‘яті.
Додати до улюблених