Неділя, 5 вересня, 1971
Ремус прожив решту тижня, старанно ігноруючи хлопців, наскільки міг. Цьому мистецтву він навчився в Святому Едмунді – щонайменше тебе помічають, то краще, а ще краще, якщо ніхто не знає про тебе взагалі нічого. (Його все одно били або занурювали головою в унітаз, але загалом ніхто не намагався навмисно ускладнити йому життя.) Джеймс, Сіріус та Пітер, звісно, були зовсім не такі, як хлопці з дитбудинку. Вони були тими, кого Наглядачка назвала б «вихованими».
По Сіріусу та Джеймсу особливо було видно, що в їх родин були гроші. Він розумів це з їх розмов про дім, навіть те, як вони розмовляли – чітко вимовляючи усі голосні і приголосні – вказувало на аристократію. Ремус уважно слухав їх і вирішив надалі перестати ковтати звуки.
Справа була не тільки в їх акценті, а ще в тому, що саме вони говорили. Ремус ріс з дорослими, які постійно гаркали: «Мовчати!», ̶ і з дітьми, які дражнили ботаном, якщо ти казав більше слів, ніж було вкрай необхідно. Джеймс та Сіріус говорили, ніби персонажі роману; їхня мова сповнена влучних метафор та уїдливого сарказму. Їх дотепність була набагато страшніше, ніж удар точнісінько в обличчя – біль від удару принаймні швидко проходив.
Досі він уникав хлопців, гуляючи замком або околицями. В Святому Едді він мав дуже мало особистої свободи і проводив більшу частину свого часу замкненим у кімнаті. Здавалося, у Гоґвортсі не існувало жодного місця, куди б не можна було піти, і Ремус був налаштований дослідити кожен дюйм цієї химерної місцини.
Їм надали мапи, щоб допомогти знаходити необхідні класні кімнати, але Ремус виявив, що вони були надто спрощені. Наприклад, на них не було позначено таємний хід від підземелля до жіночого туалету на першому поверсі, який він випадково знайшов. Він гадки не мав, кому і навіщо знадобився хід між цими двома приміщеннями, і перший раз, коли він скористався ним, він зіткнувся з вкрай роздратованим привидом, який жбурнув в нього милом для рук. Ще було б корисно, міркував Ремус, оживити мапу так само, як портрети. Це дало б змогу відстежувати переміщення цих кумедних сходів. Він був переконаний, що один з кабінетів також рухався – він завжди знаходив його у різних місцях.
Коли недільний день добігав кінця, Ремус з жахом чекав на понеділок, який стане не тільки першим днем після повного місяця, але й першим днем навчання. Після вечері, яку він провів, сидячи на відстані декількох місць від Джеймса, Сіріуса і Пітера, він швидко попрямував до кабінету Макґонеґел. Вона чекала на нього разом з шкільною медсестрою, з якою Ремуса вже познайомили. Вона була доброю, приємною жінкою, хоча трохи прискіпливою, якщо справа стосувалася дотримання її порад.
̶ Добрий вечір, містере Люпин, ̶ Макґонеґел усміхнулася. – Дякую за пунктуальність. Ходімо за мною.
На подив Ремуса, дві жінки повели його не в підземелля, як він очікував, а на вулицю, до величезного скрученого дерева. Войовнича Верба з’явилася тут нещодавно – Дамблдор пояснив у своїй промові на початку року, що її подарував колишній учень. Ремус думав, що хто б не зробив цей подарунок, ця людина ненавиділа Гоґвортс, бо дерево було не тільки страшним, а й бездумно жорстоким.
Коли вони дійшли, професорка Макґонеґел зробила щось настільки неймовірне, що Ремус ледь не скрикнув від шоку. Здавалося, вона зникла – раптово зменшилася, поки її зовсім не стало. Натомість на цьому місці з’явилася смугаста кішка з жовтими очима. Мадам Помфрі не показала жодного здивування, коли кішка побігла до дерева, яке махало гілками, мов дитина в істериці. Кішка неушкодженою наблизилася примо до стовбура і лапою натиснула на один з коренів. Дерево миттєво застигло. Ремус і мадам Помфрі зайшли у дупло під деревом, яке Ремус не помічав раніше. Усередині на них чекала Макґонеґел, знову у вигляді відьми.
Прохід був тьмяно освітлений смолоскипами, що віддавали зеленуватим сяйвом, а в самому кінці були двері. Вони вели до невеличкого будиночку, який виглядав давно занедбаним. Вікна були забиті дошками, а двері зачинені.
̶ Ось ми і прийшли, ̶ Макґонеґел намагалася звучати радісно, хоча місце було доволі похмуре. – Я сподіваюсь, ви розумієте, що ми не можемо залишитися з вами, але якщо ви хочете, щоб мадам Помфрі почекала надворі, доки… перетворення завершиться?
Ремус знизав плечима.
̶ Зі мною все буде добре. Як мені повернутися вранці?
̶ Я прийду на світанку, ̶ запевнила його мадам Помфрі. – Залатаю вас і підете на уроки, перш ніж хтось помітить вашу відсутність, – вона усміхнулась, але її очі були повні смутку і хвилювання. Ремус почувався некомфортно через це. Але в той момент йому було некомфортно через все. Волосся свербіло, шкіра здавалася занадто тісною, температура піднялася.
̶ Вам краще піти, ̶ швидко сказав він і пішов в пусту кімнату. Там було невеличке ліжко з чистими простирадлами. Схоже, його поставили туди для нього.
Дві жінки пішли, міцно зачинивши за собою двері. Він чув, що Макґонеґел щось бурмотіла, і йому було цікаво, які чари вона накладає на будинок. Що б це не було, це краще, ніж ті жахливі срібні пластини.
Він сів на ліжко, але через секунду піднявся, неспроможний сидіти на місці. Він почав міряти кімнату кроками. Іноді йому здавалося, що вовк захоплював його розум швидше, ніж тіло, і коли на вулиці стемніло його почуття почали загострюватися, він відчув гарячу хвилю голоду у животі. Ремус швидко зняв одяг, щоб не порвати його. Тупий біль почав сковувати кожен його суглоб, і він ліг на ліжко. Це було найгірше. Серце наче билося у нього в голові, він міг присягнутися, що чув, як його сухожилля скрипіли, коли розтягувалися, кістки і зуби скреготіли один об одного, витягуючись в довжину, череп ламався і змінював форму.
Він стогнав і шипів, поки біль не став надто сильним, потім він закричав. Йому залишалося сподіватися, що школа достатньо далеко, щоб його ніхто не почув. Загалом це тривало близько двадцяти хвилин, хоча він, звичайно, ніколи не засікав. Після цього все ставало туманно, він не міг згадати, що відбувалося після перетворення у вовка. Перша ніч у Гоґвортсі залишилася у його пам’яті розмитою плямою, але він прокинувся з меншою кількість ран, ніж зазвичай. Він підозрював, що вовк обнюхував нову територію, перевіряючи межі дозволеного. Мабуть, він кидався на двері і вікна в якийсь момент, тому що ще декілька днів на його лівому боці красувалися синці.
Перетворення назад було так само неприємним – стягуюче, стискаюче відчуття, яке вибивало повітря з легенів і залишало сам на сам з болем, який вибухає у кожній клітині тіла. Він витер сльози з очей і заповз у ліжко, вдячний за годину тихого сну, перш ніж сонце повністю зійде.
Мадам Помфрі прийшла, як і обіцяла. Вона поклала свої прохолодні долоні на його палаюче чоло і заговорила заспокійливим тоном:
̶ Мені не подобається, як ти виглядаєш, ̶ сказала вона, коли він відкрив заспані очі. – Це божевілля йти на цілий учбовий день. Ти зовсім виснажений!
Ніхто раніше так за нього не переживав, тому він почувався некомфортно. Він відштовхнув її руку і почав одягатись.
̶ Все нормально. Я хочу піти.
Вона змусила його випити щось, перш ніж дозволити встати. На смак воно було холодне й металеве, але йому стало набагато краще. Він поквапився до вежі Ґрифіндору, щоб одягти форму якнайшвидше – він не хотів пропустити сніданок, він помирав від голоду.
̶ Де ти був?! – спитав Джеймс, щойно він зайшов до спальні. Всі троє його сусідів були одягнені і виглядали бездоганно, не враховуючи волосся Джеймса, яке завжди стирчало в різні сторони.
̶̶ Ніде, – Ремус пройшов повз нього, щоб взяти речі.
̶ В тебе все добре? – спитав Сіріус, відвертаючись від дзеркала, біля якого він вкладав своє волосся.
̶ Так, ̶ додав Джеймс, уважно спостерігаючи за Ремусом. – Ти виглядаєш дивно.
Ремус нахмурився.
̶ Відваліть.
̶ Ми просто спитали, ̶ сказав Пітер, уперши руки в боки. Вони втрьох спостерігали за Ремусом, який якраз збирався зняти футболку, але вчасно згадав про синці.
̶ Що?! – загарчав він. – Ви збираєтеся дивитися, як я перевдягаюсь? Всі багаті дітки – гоміки? – він кинувся до ванної кімнати з речами й захлопнув двері. За мить він почув, як Пітер скиглить, що він голодний, і всі троє хлопців пішли.
Додати до улюблених