Йшов напружений бій, днями та ночами пустими, поляки нападали першими, тож нічого не залишалося крім того, щоб спочатку оборонятися від них, а потім і наступати у відповідь. В ході бою жахів було небачено, голови та тіла літали з коней на брудну землю, як і самі коні змішувалися з холодним сірим брудом. Коли в живих залишалися кілька вояк, Володимир вирішив поперти зі зброєю на писаря, який уважно за всім слідкував та записував. Той не зовсім звернув увагу на козачого вояку, а й далі сидів, та й вів записи. Виглядав писака не так урочисто, як він виглядав би у себе на рідній землі, та й так він виглядав добре. Смарагдовий жупан не підходив молодому чоловіку, він був більшим, ніж треба було, що і було помітно. Обирати що носити на собі не було можливим, аби тільки бути на полях і писати. Він виглядав мініатюрно через свою сутулість, тому Володька вважав, що кращим рішенням буде нікого не слухатися та вчинити самосуд над нажаханим поляком, який згодом не побоявся наставити кинджал на коваля, коли коло його шиї з’явилася сабля. Ще трохи і йому знесуть голову, Симон це розумів, тому тримав кинджал коло руки козачої. Аж ось на коні під’їхав гетьман в крові багряній та гиркнув на “Глузливого”. Потім він поглянув на писаку який однією рукою вчепився за руку Володимира, а іншою тримав зброю, в тому випадку, якщо нападник захоче знести йому голову.
– Володимире, відпусти його. Ще прийдеться в ділі. – мовив Скоропадський і склав саблю в чохол, аби не лякати ще більше пана.
– Як то не чіпати його? Він лях. Ще й розумний. Пише щось, значить, і своїм розкаже, що тут було. – здивувався чоловік.
– Беремо в полон їх всіх, а далі що буде, то буде. Нам би писара на Січ, радник не може все робити відразу. – Павло трохи нахмурмвся через прагнення коваля вбити і цього вмілого чоловіка, замість користі для них всіх. Цим він і змусив відпустити з захвату чоловіка і сказав, аби Симона та інших живих ляхів вони прибрали по коням і повезли з ними. Тяжко було зрозуміти що Павло побачив в цьому чоловікові, але Володі він його не давав везти, натомість довірив писаку іншому козаку. На це був ряд причин, про них гетьман і мовчав.
– Павло Петрович, ну що ви такого там побачили? – з хитрою усмішкою спитав Володимир
– А ти що? Це ж ти перший про нього заговорив. – Скоропадський відчував, що розмова зараз зайде в глухий кут, тому наказав ковалю, щоб той їхав й сам за ним поїхав з полоненими.
По дорозі він все думав про те, що сталося. Усіяна тілами ворожого війська дорога назад ще довго буде йому згадуватися через складний бій. Полягли кістьми і його хлопці, але без них вони б не перемогли. Він все думав і про того поляка, який ніц не розумів окрім того, що його хотіли прирізати та знести голову. Він і правда був гарним, незвичайним, як здалося Павлу, ще й не дурний начебто. Аби кого писати не беруть події, тож він подумав, что краще його взяти в полон з надією, що той погодиться працювати з ними, ніж просто вбити. Але до цього потрібно було з ним поговорити.
Всю дорогу Симон не видав і жодного звуку, бо зараз він розумів, що краще не скиглити або жалітися на незручності у вигляді косих поглядів відчайдух, хто теж хотів його вбити. Серед них був і коваль, йому дуже подобалася та ідея, але через прагнення гетьмана він не міг нічого зробити, через що дуже злився. По приїзду на Січ гетьман з іншими козаками допоміг злізти з коней і наказав заточити в холодному підземеллі. Та се було воно непростим.
Саме підземелля виглядало доволі моторошно, там було холодно і дуже некомфортно. По всій довжині коридору стояли підсвічники з червоними свічками на них. Ніхто не знав як вони горіли там, це була чиста магія, не інакше. В цьому ж підземеллі знаходилася й кімната, про яку ніхто не знав. Це була гетьманова кімната з алтарем, лавкою та магічними атрибутами, що так і манили до себе. Склянки з чимось невідомим стояли на поличках, а на столі гетьман зазвичай писав рецепти або робив помітки. Так він і винайшов еліксир правди. Там він і проводив обряди на перемогу козаків та іншого.
Сиділи в поневоленні ляхи довгенько, сиділи в голові та злиднях, поки Скоропадський думав, що роботи. Час від часу він спускався до підземелля, тому іноді вони могли бачити лисицю білу. Гарна лисиця була, навіть очі його були як небесна блакить. В темноті не було помітно якого вони кольору, але коли він проходив повз каземати, полонені бачили його пухнасту білосніжну шубку.
Якось раз лисиця зупинилася біля комори з вимученим писарем. Через свою гордість Симон не хотів йти на контакт, тому спочатку взагалі не їв. Зараз почав хоч трохи їсти, але все ще виглядав змученим. Ніхто його не бив через те, що гетьман не дозволяв чіпати його, та замучився через голод та холод. Дні летіли і поляк зовсім забувся який день, чи навіть пора, все тяглося як один величезний день. З іншими вельможа не хотів так возитися, тому доволі багато земляків, хто був в полоні разом з хлопчиною, Павло стратив. Вони не хотіли йому служити. Лях теж не хотів, але чомусь саме йому пропозиція робилася багато разів, наче іного варіянту не уснувало. Через його неуважність лисичка підійшла по ближче і сіла поряд на оксамитових подолах накидки, в якій закутався чоловік. Фантастична тварина навіть стала лізти під руки і Симон здивувався, звідки в такому місці тварина і звідки вона забігла. Не дивлячись на свій подив, він з недовірою став гладити пухнасту шерсть. Вона не була жорсткою, навіть навпаки, дуже м’якою та шовковистою. Лис спочатку просто сидів непорушно, а потім і поліз на руки. Якийсь дивний спокійний звір виявився, ще й дається і не гризеться. Якось спокійно стало на душі в замученого ляха, він навіть почухав його і уважно подивитися таки варто було. Йому наче намарилося, що схожа морда в тварини на гетьманську, тому йому відразу подумалося про чоловіка того великого білого. Навіть по міркам воєнних, Павло був дійсно великий на зріст, ще й статний такий. Він би міг легко очарувати будь-яку молодицю, але обрав шлях воїна. Про його вдачу й красу і думав Симон, чухаючи лисицю. На жаль, час був йти, тому магічна істота попрощалася басистим сміхом. Виглядало це неймовірно, сміх наче людський був, та думка про те, що перед ним тварина, а не людина, швидко привела поляка до думки, що лисиці так і сміються. Він міг побитися об заклад, що звучало це так, наче поряд з ним якийсь чоловік сміявся, проте це було не так з виду. Коли тварина пішла, заплутаний писар знов згадав гетьмана.
Завтра повинен був бути день переговорів і поляк вирішив, що він буде останнім. Вмирати не сильно хотілося, тому він вирішив погодитися на те, щоб служити гетьману. Можливо і напакостити можна своєю згодою, та зараз йому було не до цього.
Додати до улюблених