Зимові пейзажі почали змінюватися на весняні й скоро ліс знову задихає чарівними істотами. Сонце освічувало озеро, яке відблискувало, мов осмій. Де-не-де прокидались пташечки, які мали будити сплячих мешканців. Потроху гілля дерев струшували з себе зимову ковдру й горнулися до сонця. Першим прокинувся лісовик, щоб понаводити порядки після довгої сплячки, але його серце теж боліло від туги за рідною Мавкою…. Лід теж розтав на сонці, а з-під води виплив поважний Водяник… Дивну весну принесли міфічні богині. Перелесник повернувся з далекої мандрівки, весна завжди його надихала. Щастя заполонило його душу, треба лише, щоб Мавка погодилась. Не довго він її шукав, бо знав, що лісна королівна сидітиме і тужитиме за Лукашем на тому самому місці під березою…
Так і було, дівчина схилила голову і спостерігала, як в лісі все оживає. Не зрозуміло про, що її думки, напевно про її коханого. Туга за милим не вщухала в серці. Їй більше нічого не хотілось, але тепер душа мала блукати й шукати прихисток. На східному сонці весело підлетів юнак, не переводячи подиху, промовив:
-Мавко, я знайшов спосіб, як тобі допомогти. Ти знову отримаєш тіло, зможеш відчувати траву під ногами, вбиратися у квіти..- натхненно пояснював Перелесник, але згодом його усмішка змінилась на розчарування… Дівчина навіть не звернула уваги, байдуже мовчала й продовжувала дивитись. Виснажений довгою дорогою, хлопець у розпачі падає на землю і не знає яких слів шукати, щоб достукатися до Мавки й відігнати від неї журбу…Озирнувшись, він зрозумів, що дівчина покинула його, навіть не вислухавши.
Його серце стискалося від болю…Він міг відати своє тіло їй, лише вона б погодилась. Перелесник до не з тями кохав дівчину, але ніколи не просив про взаємність, тільки якщо це будуть щирі почуття. Він любив її просто за те, що вона існує. Юнак хотів їй допомогти лише для того, щоб Мавка знов стала щасливою, щоб ліс знову зустрічав свою королівну. Його серце прагнуло лиш знову почути найчудовіший сміх у всьому світі, як тоді, коли він сам був заблуканою душею. Тоді хлопець вперше побачив Мавку, яка танцювала та співала на одній з галявин. Вона легко й безтурботно кружляла поміж диких квітів, наспівувала пісню і випромінювала щастя навколо себе. Випадково помітивши, малесеньку тінь, що зачаровано спостерігала за нею із лісової глушини, дівчина підійшла.
-Агов, чого стоїш осторонь, друже – сміючись окликала лісова мешканка.
-Блукаю світом та вирішив перепочити під твої співи.
-Дивний ти, чого блукати, коли можна жити в лісі вільно. У нас співи тут завжди. Я тільки-но зі сну зимового прокинулась, там, верба моя, яка прихистила мене.
-Добре тобі, німфо, ти маєш й тіло, й душу, а я тільки одне….
-Я не німфа! Я Мавка. Але душа це ж головне. Твоя внутрішня краса, яку одразу всі бачать. Навіть у дерева є душа., ти його обіймаєш і одразу добре. Це ж неймовірно. Кожен струмочок має, куди бігти. Не може так бути, що ти не вільний і маєш блукати.- радісно промовляла дівчина, ці слова змушували задуматись. Саме ці слова зачепили його душу. Колись вона допомогла йому, а тепер він хотів допомогти їй.
Додати до улюблених