Місто Л. завжди вирізнялося тишею та спокоєм. Не надто велике, не надто маленьке. Старовинні будівлі центру вперто захищаються від реновацій і, тим паче, знесення – натомість малими фрагментами одкривають вдячному глядачеві приховану почорнілим каменем ліпнину. Модні віяння їм чужі – лише іноді, від широкої душі, дозволяють вони оселити в своїх стінах такий-сякий шинок. Та тільки якщо забігайлівка зможе зберегти часточку місцевого особливо казкового колориту. Проблеми, що збуджували бува Місто, Столиця уважала б сміховинними. Дрібними. Нецікавими. Столичні жителі все частіш утікали від метушні, галасу і вихлопів сюди. Ті ж, хто ходив у паломництво до Столиці в пошуках кращого життя, скоріш вертались, стрімголов неслися назад, не витримували-бо. А Місто зустрічало, зустрічало радісними дощами, – і тут-таки зігрівало в одній зі численних кав’ярень без назви, завжди покладаючись на допомогу некепського еспрессо, вінілових платівок та якого-небудь барісти-соціолога. Місто своїх любило. А свої любили Місто.
Коло замикалося, життя, як то кажуть, йшло собі, і нікому жодного діла не було до того, що час у Місті був якийсь поламаний.
Нікому, крім літнього чоловіка з розпатланим сивим волоссям і в файному чорному пальті. Він перебігцем рухавсь бруківкою від будинку до будинку, зупиняв навмання перехожих, і кожному ставив одні й ті ж запитання.
– Котра година?
Йому, звісно, відповідали. Чоловік вдячно кивав, а тоді питав іще таке:
– А число?
Мешканець будь-якого іншого міста подібне питання, озвучене таким щиро схвильованим голосом, сприйняв би як сигнал про психічні невизначеності. Та це був Л. Його корінні жителі дивувалися, звісно, але відповідали миролюбиво. Мовляв, двадцять третє листопада, кулєга! «Подумаєш, – міркували вони, – любителів впитися в кнайпі до свинячої радости в нас чимало!»
Трапляється.
Так старий курсував між людьми, знов і знов питав, і знов і знов чув ті ж таки відповіді. Двадцять третє. Ні більш, ані менш, – один на всіх листопадовий вечір.
Але пристрій у зморшкуватих руках, що нагадував ліхтарик з опуклою лінзою, дзижчав без перестанку, про щось інформуючи свого власника. Власник нервово жестикулював, гарчав собі ні до кого та продовжував свої пошуки чогось. Коли, здавалося, віри своєму ліхтарику він вже зовсім не йняв, бойовий дух йому повернув черговий перехожий.
– Двадцять друге листопада, друже мій! – чоловік в окулярах змахнув з обличчя довге волосся, кинув погляд на годинник та впевнено всміхнувся. Старий розтягнув вуста теж, – трохи натужно. Вся ця сцена, омита звичним для Міста дощем, виглядала так, наче двоє давніх друзів заледве впізнали одне одного після довгих років розлуки.
Навіть мова, як це часто буває в подібних випадках, зайшла надалі за погоду. Незнайомець радо згодився прогулятися зі старим, а той спитав:
– А цей дощ… Давно він ллє?
– З тисячу двісті п’ятдесят шостого року! – твердо заявив чоловік в окулярах, але вибалушені очі супутника натякали, що гумору він не вловив. – Це жарт. Близько чотирьох днів, одинадцяти годин та… – він зиркнув на годинник, – двох хвилин. Бачу, ви хочете спитати щось ще. Я, найімовірніше, відповім на будь-яке питання. Я вивчав це Місто.
Він простягнув руку, на якій було лише два пальці, і старий тут-таки її потиснув. Назвався доктором. Доктором чого, Містознавець ввічливо не вточнив.
– На ваших милих вуличках щось коїться з часом, – сказав Доктор і стишив голос. – Хтось живе в теперішньому, як-от ви. А хтось – більшість! – у майбутньому! На день попереду, – співрозмовник лише посміхався й мовчки кивав. – Притому з годинниками все гаразд. Вони не поспішають і не відстають, однак… Показують різні дати. Не помічали? – отямившись, поцікавився Доктор.
– Здається мені, – не подумайте, що це кпин абощо, – що ви наче з місяця впали, – стримано відповів Містознавець, – адже я нічого подібного не спостерігав. Хоча цих вулиць я не полишаю ні на день. Втім, я, знаєте, агностик…
Доктор тільки махнув рукою.
– Я не знаю поки, як, але я переконаю вас, – він заозирався.
Він знов витягнув свій дзижкучий ліхтарик та почав креслити навкруг себе і супутника невидиме коло. В певній точці тональність приладу змінилися, і Доктор цокнув язиком. Зробив два кроки назад, крутнувся на місці, а тоді звернувся до Містознавця.
– Ви мене бачите?
Питання здалося довговолосому чоловікові дивакуватим – як і сам старий! – але погляд Доктора потребував однозначної відповіді.
– Звісно що. Хіба не мав би?
– У цій точці – мали б. А зараз… – старий стрибнув кудись ліворуч – і зник. Увесь зник, зовсім. Голос його обірвався, по ньому зосталося лише розсіяне відлуння. Містознавець розгублено заозирався, покліпав трохи, та нічого не змінилося. Гмикнув. Дива. Ступив уже був крок, щоб піти далі, аж Доктор так само раптово з’явився.
– Це вам один доказ, – задоволено посміхнувся він. – Ходімо за ріг.
Старий взяв чоловіка за руку та разом з ним шмигнув у арку невеликого пасажу. З того боку їх зустрів затишний дворик – камінний колодязь, увесь оформлений під ресторацію. Майже всі столик були зайняті, крім одного, саме посеред закладу. Перехопивши ініціативу, Містознавець рішуче подався туди.
– Гаразд, мій Вергілію. Тепер розкажіть-но, навіщо ми тут, – попросив він, рефлекторно замовивши в офіціянтки дві філіжанки кави.
– Ми спостерігаємо, – на звернення Доктор ніяк не відреагував, але легкий усміх в кутиках вуст його, одначе, видавав. – В цьому приємному закладі от-от має статися одна яскрава подія, що допоможе мені довести мою точку зору.
Говорячи, Доктор слідкував за хвилинною стрілкою закладового годинника й нишком спостерігав за парочками за іншими столиками. Нічого особливого, втім, усе не траплялося. Офіціянтка встигла принести каву й побажати панам гарного вечора. Старий і його супутник синхронно кивнули на знак вдячности й зробили по ковтку доброї «ґватемали».
Парочки вели тихі бесіди про все і ніщо, майже пошепки, ховаючи схвилювання за блюдцями і горнятками. Десь згори завзято лляв дощ, але прикрашений квітковим візерунком тент надійно захищав спокій і інтимність відвідувачів. Доктор маленькими порціями сьорбав каву, неголосно коментуючи її мовою, якої Містознавець не розумів. Старий мав дещо хитрий вираз обличчя. Непомітно видобувши з кишені ліхтарик і театрально крутнувши кистю, він погудів іграшкою десь убік. Містознавцеві здалося, що шум дощу в тій точці став гучнішим. А за хвилину це почалося.
Юнак за столиком, на який вказує кінчик докторового приладу, встає, поправляє картату сорочку і модні штани. Офіціянтка, з якою він, вочевидь, зазадлегідь домовився, висковзує з дверей з зайнятими руками. На руках – срібна таця, на ній – лаковане, блискуче укулеле, струни якого туго натягнуті. Як і юнак. Як і Доктор, що невідривно спостерігає. Хлопець відкашлюється. Інструмент в його руках бринькає перший акорд (офіціянтка вже зникла), тоді ще один, і ще. От звідкись збоку, хоча навколо ніхто не рухається, чути перші підбадьорливі оплески, – люди впізнали мелодію. Юнак підхоплює музику і зачинає пісню – модний шлягер про подорожі, про спогади з великих і красивих міст. Він співає про Мадрид, в якому ніколи не був сам, про метро нічного Берліна і Лондон на відкритках. А дівчина в квітчастій сукні, що сидить із ним за столиком, горнеться в його теплий плащ, усміхається юнакові і, здається, зараз заплаче. Оплески раптом затихають. Натомість невидні відвідувачі закладу приєднуються до співу, а дівчина затуляє вуста долонею і її щічки вкриваються яскравим рум’янцем.
Закінчуючи спів, хлопець кладе укулеле, дістає з кишені модних штанів коробочку і падає на праве коліно. Тільки зараз Містознавець, поправляючи окуляри, звертає увагу, що ніхто з присутніх навіть не зиркнув і бік закоханої пари. Старий знов дзижчить ліхтариком, і картинка щезає.
– Чому… – починає довговолосий, – Чому ніхто?..
Словесний апарат підводить його, та Доктор швидко підхоплює.
– … Не повернув на шум голови? Хороше питання, але просте, як звукова викрутка, – він помахав над столом кистю, в якій і далі стискав викрутку. – Бо цю, пробачте за вульгарність, «лінію зв’язку» з минулим я відкрив тільки для нас із вами.
Старий знов дзижчить, і картинка зі співом обриваються, та Містознавець і далі чує їх, і бачить, і відчуває. Гармонія заполоняє його думки, тому Доктора він чує не одразу.
– …Це відбувається сьогодні. У вашому часі. Однак пережити усе, що ви пережити маєте, вам не дано, – зітхнув старий. – Фрагмент, що його я відкрив перед вами, лиш маленька кватирка в справжній вир подій навколо вас. Та якось ви опинилися в завтра, і прихопили зі собою часточку сьогодні, ваше… скажімо, силове поле, – Доктор не зумів відшукати кращого визначення й махнув рукою. – Воно стоїть на заваді повноті ваших переживань. Воно ж боронить вас і робить невидимим для мешканців вашого власного сьогодні; принаймні, доки вони не перетнуть кордонів вашого силового поля. Проте ви можете чудово собі жити в завтра. Хоча без викрутки і я б вас оминув, чого вже…
– Та заждіть ви! – розсміявся Містознавець. – Я-як можна було опинитися в майбутті? Як я… міг перенестися… у завтра, ба навіть з часткою сьогодення? – рука, що мала два пальці, нервово сіпалася, і горнятко гучно траскало об блюдце.
Не змінюючи ні пози, ні виразу обличчя – максимально зверхніх, от же франт! – Доктор тицьнув пальцем у небо. Буквально.
– Дощ. Дощ вас переніс. І решту, котрих не так багато. Але тепер я переконаний, що вони є. Такі випадки не бувають одиничними, – він говорив про це так, наче це був найзвичайнісінький четвер, до того ж вівсянка, що її подали на сніданок, була масна і несолена.
– Решта… Але чому ми не зустрічали їх? – запитав Знавець, і сам собі відповів: – О, так. Силове поле. Яке є, вочевидь, у кожного з… Нас.
Доктор кивнув. Він уважно вивчав лице співрозмовника, схиливши голову набік. Його погляд горів непідробним інтересом – так добрий, але суворий дядечко міг би дивитися на шкідливого хрещеника.
– Хочете зустріти їх? Решту?
Містознавець рішуче погодився. Вони лишили дві спорожнілі філіжанки на столі поряд з оплаченим чеком та рушили до виходу. Під аркою чоловік озирнувся й побачив, як офіціянтка поспіхом прибирає посуд, й помітив усміх на їх вустах, коли вона підрахувала чайові, й почув, що викрутка старого знов запрацювала.
Площа Ринок з майбутнього була заповнена людьми по вінця. Воно й не дивно – завтра була субота. Мощений бруківкою квадрат заполонили місцеві, туристи та місцеві туристи – особливі індивіди, що були із Містом добрими і давніми друзями, але якщо ви питали у них назви вулиць, вони губилися і мурмотіли щось нерозбірливе.
Не те щоб площа сьогодні була менш залюдненою. Доктор «надзижчав» стабільне широке віконце в минуле й ступив лиш крок, коли йому довелося втримувати Містознавця за комір. Тієї ж миті в минулому прямісінько перед ними рейками беззвучно проїхав сучасний зелений трамвай. Чоловік вражено видихнув і щиро подякував старому.
– Поки ми зазираємо «у вікно», треба посилити пильність, – менторським тоном вказав Доктор. – Отримати травму чи вмерти у вас вийде однаково добре в будь-якому часі.
– А як я впізнаю інших, ее, втраплянців?
– Довкола них, як і довкола вас, до речі, дощ ітиме мілкими брижами. Дивіться, не проґавте.
І Містознавець не проґавив. У «вікні» промайнув чоловік, занурений чи то в свій телефон, чи то насправді в свої думки. Дощ бився в його парасолю, завмирав на мить, вібрував, оминав плечі й руки, кружляв водяним пилом навколо штанів, і лише потому з полегшенням осідав на бруківку. Коли до перехожого лишалося два кроки, він підняв голову і зі зацікавленням поглянув на них.
– Так, панове? Чим можу прислужитися?
– Доброго дня, – привітався Доктор і одразу вдався до свого довірливого тону, – прошу вибачити, що одразу даю певну оцінку, та ви анітрохи не здивувалися, коли я і цей пан вигулькнули перед вами нізвідки, – він притягнув за рукав Містознавця. – Ви зацікавилися, о, безумовно, але відрегували так, наче це з вами стається не вперше. То як давно ви… переживаєте це?
Пан з парасолькою покліпав на дивну пару своїми карими очима, а тоді залився сміхом.
– Та я з оцим усе життя, добродію!
– Усе життя? – здивувався Доктор.
– Уявіть собі! Я з дитинства дививсь переважно у підлогу, тож люди повсякчас з’являються наче нізвідки, – він струснув парасолькою, і дрібні краплі хаотично сипонули на камінь та двох нових знайомих. Йому до того не було діла – рух видавався суто автоматичним. – Тож для мене ніц не змінилося.
Доктор коротко вклонився йому.
– Гарного вам дня. Вважайте на рейки, – старий підморгнув, розвернувся й пішов у протилежний бік.
– Я очікував почути щось на кшталт «Аннушка уже разліла масло» і, відверто кажучи, засумнівався, що ви вдалий супутник, – похмуро озвався Містознавець.
Замість посміятися чи посміхнутись абощо, Доктор стиха відповів:
– Зустрічався з Булгаковим одного разу. Більше не хочу. Навіть не згадуйте про нього.
– Не те щоб палав бажанням. Лишень невдало пожартував.
Після цих слів між ними запала тиша. Дощ періщив без перестанку. Модерні зелені трамваї змінювалися старими, ті рипіли й стукали колесами повз численних перехожих, а тоді знов проїздили площею нові і гарні, а тоді знов скреготіли старі і прекрасні. Вони вийшли по калюжах і тротуарах на Вірменську. Доктор зупинився, озирнувся, і погляд його затримався на білій драбині понад солідним рестораном, що вела в хмарне небо.
– Мені треба залишити вас на деякий час. Податися декуди і роз’яснити для себе дещо, – тихо промовив він.
Містознавець тільки іронічно вигнув брову.
– Дуже розгорнуто, друже мій. Викликає довіру.
Доктор похитав головою.
– Мені відомо, що саме дощ став причиною вашого становища, – неохоче почав він, – але я не знаю, звідки взявся цей дощ.
– Зазвичай в утворенні дощу задіяні хмари, Доку… Гаразд. Ви зумієте потім мене відшукати?
– Будьте певні.
…Містознавець назвався, вони з новим знайомим посміхнулися одне одному і сіли в дальньому кутку каварні, назва якої віддавала данину любови і поваги суботі. У каварні готували чудовий флет-вайт, а бариста мав зворушливу звичку кожному відвідувачу розповідати, що в їхньому меню немає американо з молоком, адже вони готують флет-вайт, який являє собою те ж саме, тільки не розбавляється водою, від чого смак стає (вірніше, залишається) яскравим, теплим і насиченим. А ще аромоксамит…
Та для двійка нових знайомих то не мало значення. Перед Містознавцем сиділа така ж людина поза часом, як і він сам. Вони зіткнулися якнайбуквальніше ніс у ніс, гуляючи похилою вуличкою Лесі Українки: Містознавець без особливої цілі брів уздовж низхідних потічків, а Букініст (саме ним працював цей чоловічок зі смішними вусами та старомодним капелюхом), за його словами, зіперся на лавку та попивав вино.
Вони одразу збагнули, що до чого, і розмова заточилася, завівши їх у цей маленький затишний заклад. Містознавець палав бажанням розповісти Букіністові про всі подробиці, які встиг дізнатися від Доктора. Той уважно слухав, а позаяк колекціонував найперші видання в своїй квартирці за рогом і кожне з них прочитав, то припускав у житті будь-який розвиток подій, а відтак серйозно замислився над тим, що почув.
– То цей чоловік… Доктор, вірно? Він може знайти рішення?
– Я майже не маю сумнівів у ньому, – за хвилину роздумів відповів Містознавець. – Майже, бо я ж, уважайте, і не знаю зовсім цього чоловіка. De facto, я лиш можу переказати його слова: він відправився на пошуки рішення. Принаймні першопричини того, що дощ творить… таке.
Букініст покрутив довгими, як у піаніста, пальцями свої вуса, гмикнув зачудовано, а тоді заворушив пальцями в кишені пальта, щось шукаючи. Знайшов сендвіч. І, наче в діалозі приймає участь не він, просто почав їсти. Містознавець ніяково втупився у квітковий візерунок, який прикрашав його напій. Здається, це була троянда, але з дивно завеликою кількістю пелюсток.
Новий знайомий дожував шматок, і лише тоді заговорив.
– А чи воно треба?
– Чи треба що? – розгублено перепитав Містознавець.
– Шукати рішення. Щось вчиняти. Навіщо це Доктору?
– Як же! Адже ж так усе життя пройде повз! Доки… доки не скінчиться дощ, ми прикуті до чотирьох квадратних метрів сьогодення!
– Доки не закінчиться дощ, колего, – Букініст наголосив на першому слові, сміючись у бороду. – Всі дощі рано чи пізно закінчуються, вірно? Є ті, що йдуть п’ять хвилин, як в Амазонії. Є ті, що йдуть десять хвилин, як в Карпатах. Є ті, що можуть лити годинами, як то у нас буває. Але слухайте, – він нахилився над столом до Містознавця, – ми ж не в Макондо живемо. Катаклізму не буде, тож я не думаю, що Місто потребує спасіння від цього схрещення часів.
Його співрозмовник вражено мовчав. Кава стигла. Букініст продовжив:
– Поміркуйте самі, от вам приклад з власного досвіду, – він облизав підсохлі губи. – Два дні тому я думав купити дві булочки і компот в улюбленій своїй забігайлівці. Гадав, як завжди, що куплю вчорашню випічку, і заплачу трохи менше, ніж за свіжу. Та коли я підходжу до вітрини, я помічаю, що пиріжки стали сьогоднішніми! І офіціянтка також змінилася, це трохи дезорієнтує, але менше з тим, – Букініст так необережно махнув рукою, що його какао мало не полетіло у виставлені на поличках вінілові платівки Френка Сінатри.
– Факт, – продовжував він після паузи, – як і приємність, у тому, що я попоїв свіжих булочок із ревенем, хоч і не зекономив декількох гривень, – відповіддю йому був погляд, сповнений скепсису. – Я розумію, це не надто вже й переконливо. Але знаєте, Енді Воргол малював свої картини, щоб заробити на цукерки, які він дуже любив. Розумієте? Маленькі радості. От ще таке: уявімо, що завтра мені судилося розійтися зі своєю дружиною – боже збав, звісно, але уявімо. Якщо завтрашній день має стати для мене початком самотности, останнє, чого я хтів би, це наблизити цей день. Сьогодні, в якому ми з нею разом, існує зараз, два на два метри простору і, мабуть, стільки ж часу; а чи треба більше? Чому не залишатися душею й тілом в цьому сьогодні, якщо за чотирма квадратними метрами – завтра, в якому мені більше немає місця у рідному домі?
– Це… філософський бік, – захриплим голосом відповів Містознавець. – Не практичний. Адже скільки ж ви втрачаєте у завтра!..
– А ви – жахливий зануда! Повірте, колего. Цьому Місту спасіння ні до чого.
За столиком запанувала тиша. З платівки у програвачі лунав Sting і його «Soul Cake», бариста мурчав собі в тон музиці, засипаючи свіжозмелену каву у фільтр, а ритм пісні дивовижно збігався з шурхотом торбинки на лікті у дівчини, яка щойно зайшла й замовила американо з молоком, і бариста прийнявся пояснювати щось про душевний торт… Усі звуки зіллялися в один, і цим єдиним звуком був неперервний шелест дощу…
Дощу.
Дощу, який щойно перестав.
Бариста варила каву у турці на мініатюрній плитці, з динаміків долинали «Дорзи», що нетерпляче чекали на сонце. Відвідувачі змінилися іншими, і лише двоє лишилися на своїх місцях.
Сьогодні повернулося у сьогодні.
Букініст видавався надзвичайно задоволеним – собою, а може й взагалі чимось невідомим. Свою думку він продовжив прямо з того місця, де закінчив.
– А втім, здається, за спасіння уже нема чого говорити, – він поспішив попрощатися і піти, кинувши наостанок, що йому треба терміново вирішити одне житлове питання.
А у дверях з’явився Доктор.
Місто Л. завжди відрізнялося тишею та спокоєм. Не надто велике, не надто маленьке. Старовинні доми центру стріпують з мініатюрних різьблених балкончиків і похилих дашків краплі дощу, що нечутно летять на асфальт, летять на голови містян і приїжджих, які висипають з будівель на вулиці. В такі моменти Місто здається неймовірно насиченим, наповненим, хоча насправді людей, звісно, не стає більше, і це лише омана. Вони просто помітні краще.
Двоє з них – старий чоловік з суворими рисами обличчя і в такім же суворім чорнім пальті, та його супутник із довгим каштановим волоссям, окулярами та безмежними знаннями про Місто. Як і всі, хто вибіг назовні, вони дивилися нагору – наче ніколи не бачили небо таким чистим.
– Насправді дощ ллє так довго не вперше, – тихо мовить Містознавець. – Та за минулих разів ніхто так уважно не дивився на небеса.
– Можливо, вони відчувають щось особливе, – непевно відповів Доктор, затуляючи очі рукою від сонця, – щось, що лишилося від зливи. Або від часового зсуву, який та породила.
– Одна психологиня, моя хороша подруга, сказала б, що людям загалом властиво звертати увагу на дещо умовно хороше після чогось умовно поганого. Чи мала б вона рацію, як гадаєте?
Доктор насупився і хитнув головою.
– Забагато «б». Не маю бажання піддаватися ризику давати точну відповідь на таку кількість невизначеності і припущень.
Виявилося, що вже декілька хвилин вони йшли, неквапом крокували Друкарською і ось-ось мали вийти знов на Вірменьску. От і з витяжки зліва подуло теплим повітрям. На мить примарилося літо. Кнайпа, що маскувалася під старовинне поштове відділення, випустила на тротуар своїх закликачів у костюмах з минулого сторіччя. Трохи далі, навпроти вивіски з розкішним рудим котом, бринькав на гітарі Нірвану довговолосий кучерявий молодик.
– Скажіть, Доку, – попросив Містознавець, – останнє питання. Ви все ж втрутилися?
– Ваш дощ припинився за власним бажанням. І хоч я знаю, що стало причиною такого його впливу, розповідати за те уже однаково немає сенсу, – він загадково підморгнув. – Зараз треба, щоб всі повернулися до своїх звичних життів.
Хтось дуже красивий і дуже розгублений врізався у нього на повній швидкості, вибачився і побіг далі.
– І почали дивитися під ноги далі, ніж на два метри! – беззлісно докинув він і повернувся до супутника. – Знаєте, вам теж треба відпочити. Ваше життя теж повернулося у свій час, і воно повністю ваше, друже мій. А мені час іти.
Доктор заглянув у якийсь документ, який видобув з кишені, потиснув руку Містознавцеві і мало не побіг до солідного ресторану, в який впиралася Вірменка. Деякий час чоловік з якимось дивним відчуттям досади і цікавості дивився Доктору вслід, а тоді стенув плечима. «Буває у нас всіляке, ти хіба не знав?..» – перепитав він себе. І вже був погодився, коли його думки зупинив звук. Химерний звук, ні на що не схожий. Наче ключем проводили по голій фортепіанній струні.
Чоловік підняв погляд на білу драбину, з боку якої той звук доносився, і йому здалося, що на її вершині у сонячних променях майнуло щось яскраво-синє.
Додати до улюблених