– Ти чуєш це? – тихо запитує він.
– Замовкни, – шикаю я.
У кутку досі слабо світяться пластини. Я мовчки вказую на них дванадцятому і він похапцем закидає їх камінням.
Одразу ж стає темно та холодно.
Ми сидимо не рухаючись. Я прислухаюсь до кроків. До нас прямує троє трибутів. Це не добре. Нам не впоратися з ними. Один з них заговорює.
– Де він?
– Я бачила він йшов цією стежкою.
– Де ти в біса побачила стежку? Та й вже декілька метрів, як немає жодних слідів! – гарчить один з них. Я впізнаю цей голос – хлопець з третього дистрикту. Один з тих, хто напав на мене біля озера. Я не пам’ятаю його імені.
Вони крокують далі. Потім спиняються.
– А це що? – Третій по чомусь стукає, – позначка шостого дистрикта.
Я картаю себе за необачність. Вони знайшли контейнер, який спонсори надіслали мені. Це не добре.
– Отже малому не пощастило. Та дівка люта, – гигоче один з трибутів.
– Але він досі живий. Гарматного пострілу не було. Тож ти зарано радієш, – уїдливо відповів хлопець з Третього.
– Ти наче добряче її штрикнув біля озера, – промовляє дівочий голос.
– Проте вона досі жива. Тож треба пильнувати.
Хтось з них штурляє контейнер.
– У неї є спонсори. Пощастило. Цікаво, що тут було?
Голоси віддаляються. Знову настає тиша. Ми продовжуємо сидіти не рухаючись. Потім здалеку чується крик. За ним ще один. А потім лунає знайомий звук гармати.
У темряві я відчуваю як Дванадцятий налякано притуляється до мене. Я не відштовхую його.
До нас знову долинають крики. І з кожною миттю вони наближаються.
– Літо, стривай! – це голос Третього.
Мабуть альянс розвалився, і хлопець з Третього дистрикту вбив трибута, що був з ними. А можливо там була пастка.
А потім біля сховища з’являється Літа. Спочатку вона просто ховається за стіну, а потім помічає вхід у темряву, де сидимо ми.
Вона наближається до нас. Я чую її голосне дихання. В руці я тримаю напоготові ніж.
Подихи стають дедалі ближчими. А потім, вона натрапляє на мене. Мої очі звикли до темряви, і я добре бачу як її зіниці вмить збільшуються від переляку. Вона легенько скрикує, та моя рука виявляється швидшою.
Я вдарила влучно. На мою руку, що тримає ніж ллється гаряча кров. Тіло Літи видає кілька глухих булькотючих звуків. За кілька секунд чується новий гарматний постріл.
Та тепер треба діяти.
– Допоможи підвестися, – промовляю я дванадцятому.
Разом ми дістаємося до виходу. Темрява вже не така густа. Ніч відступає, і вдалині починає сіріти світанок. Я озираюся.
Третього ніде не має.
– Де він? – стоячи поряд зі мною питає дванадцятий.
– Сховайся, та сиди тихо.
– Я гадав…
Я шикаю на нього, і він слухняно, заповзає назад у темряву.
Тепер я точно знаю, що маю робити. Я підвожуся, збираю усі сили які залишилися в тілі, а потім кричу.
– Гей, Третій! Я вбила твою подружку! Але не хвилюйся, вона не сильно мучилася!
Мій голос добре чути, хоча він хриплий і стомлений. Я стою кілька хвилин роздивляючись ліс навкруги. Але я все одно проґавила його появу.
Постать Третього з’являється наче нізвідкіля. Він кидається на мене, в руках меч, та я встигаю вивернутися від нього. Клинок вдаряється об стіну на яку я спиралася та ламається. Третій відкидає уламок, та знову кидається на мене голіруч. На цей раз він виявляється швидшим за мене.
Ми падаємо на землю. Я гублюсь від удару. В голові паморочиться, та я відчуваю як він знову підіймає мене за плечі, та щосили вдаряє об землю. Його великі руки лягають мені на шию і щосили стискають її. Одразу ж перехоплює подих. Я безпорадно відкриваю рот, сподіваючись, схопити повітря, але це марні зусилля.
Мені боляче та страшно. Його темні очі, впиваються в мене, а обличчя спотворює лють. Руками я шарю по землі і зрештою, хапаю знайоме руків’я.
Щосили заношу його та встромляю в бік Третьому.
Він кричить від болю, і на мить відпускає мою шию. Цього вистачає, аби я підвелась. Я знову замахуюсь ножем і поцілюю йому прямісінько в груди.
Він завмирає, а потім завалюється на мене.
За мить – ще один гарматний постріл.
Я цього не чую. Моє тіло розриває від болю. Я відчуваю як рана знову відкривається. Тепла кров повільно лишає моє тіло.
Це вже не має значення. Мені гайки. Та дванадцятий переможе.
І я легенько всміхаюся.
Переді мною постає перелякане обличчя дванадцятого. Він скидає тіло Третього з мене.
– Твоя рана. Треба її змазати, – промовляє він.
– Ні, все добре. Просто дай мені декілька хвилин. І все буде добре. Ти будеш переможцем.
– Ні, ні… – починає він, та я спиняю його.
– Так буде правильно, – кажу я, – можеш дати мені води?
Пити я не хочу. Але мені кортить залишитись на самоті. Померти в тиші, наодинці, як і мало статися кількома годинами раніше.
Він зникає, і я заспокоєно видихаю.
Коли він знову з’являється наді мною, я вже майже не відчуваю болю. Я посміхаюся йому, наче справжньому другу і простягую йому свою закривавлену руку. Він обережно торкається її.
– Таро, я…
Його спиняє хрускіт гілки. Я повертаю голову, і бачу як грізна постать трибута з сьомого дистрикту швидко наближається до дванадцятого. Дванадцятий лише встигає підвестись, як на його шиї змикаються руки іншого трибута. Чується хрускіт зламаної шиї. Його тіло важко падає біля мене і я дивлюсь у сумні та мертві очі дванадцятого.
– Ні! – кричу я, та з горла виривається лише хрип.
Мої думки згасають. Я розумію що прорахувалася. Якимсь чином хлопець з сьомого, вибрався з того озера, хоча я добре бачила як він потонув.
Він мусив померти.
– Ні! – знову хриплю я, намагаючись підвестись.
Хлопець з сьомого оглядає мене. Помічає рану і надавлює ногою на неї. Я відкриваю рота, та навіть хрипу вже не чути. На язику та губах я відчуваю металевий присмак власної крові.
Він тисне сильніше, а потім відступає.
Тіло опускається на землю. Нерухоме. Я помираю дивлячись на Калеба – так звали дванадцятого, – хлопця, який мусив стати переможцем.
Додати до улюблених