П.с.: Я все таки вирішила писати «Акааші», а не «Акааши». Я ж не малорос.
Захід сонця палав гарячими відтінками, проводжаючи людство місяцю. Акааші сидів у ліжку. Ноутбук лежав на його тазі, а пальці відчайдушно мандрували клавішами, вписуючи літери в віконце пошуку:
«ФСБ»
Сторінка завантажилась. Акааші негайно приступив до читання.
«ФСБ – це дуже рідкісна авто-інкоманіаноматична домінуюча, успадкована прионна хвороба…» – Акааші знову пробігся очима рядками. – «Від ФСБ лікування не існує. Ця хвороба несе за собою поступове погіршення безсоння, з якого слідують галюцинації та стан психозу, як деменція…»
Тонкі губи перетворились в ще тонкішу лінію. Пальці завмерли на мить, поки його очі знову й знову бігали над вступним абзацом.
— Лікування… немає? – Акааші продовжував читати – «Всі люди, яких торкнулось це захворювання, врешті-решт, помирали протягом року, чи менше» – ця частина пролунала вголос.
Він спокійно потер переносицю. – Звичайно ж… – Кейджі підпер обличчя рукою.
— Цікаво, чи знає Бокуто про це все? Він мав би поцікавитись хоча б чимось, чи не так? Це було б єдине нормальне рішення в такій ситуації. Враховуючи що хворий він, а шукаю навіть я.
— Безсоння. – Думками, він перенісся поглядом на мішки Бокуто.
«Все, що я можу сказати – сон приходить не так легко, як зазвичай.»
Акааши різко видихнув, видаючи звук чимось нагадуючий сміх. Прикривши губи долонею та сонно мигаючи очима, хлопець глянув на симптоми. Декілька хвилин потому, Акааші закрив ноутбук і влігся на ліжко.
— Просто новоспечений друг.
Більше нічого сказати.
***
Нове повідомлення!
Від: Бокуто (Надіслано 29 липня о 11:56)
[Хей! Сподіваюсь, зараз не поганий момент!]
Акааші піднявся з подушки й взяв телефон. Яскраве світло дисплея жмурило очі. Трохи задумавшись чи хоче він відповідати, він прикрив очі і, провівши пальцем по еркану, зрозумів, що не може пручатись втомі.
Кейджі спостерігав як екран темнішає, допоки він не почав бачити в ньому своє відображення. За тим поставив його на тумбочку, вирішивши ігнорувати сповіщення.
Він не міг заснути близько години, але раптово вислизнув в сон.
***
Наступного дня Акааші вирішив залишитись вдома. Він сидів в своїй кімнаті більшу частину часу, і знову взяв телефон в руки аж через шість годин.
Він подивився на смс яке Бокуто надіслав йому минулої ночі. Його великий палець безцільно бігав над клавіатурою, думаючи що написати.
Від: Акааші (Надіслано о 16:43)
[Привіт.]
Бокуто:
[Хей хей хееееей!]
[Я, напевно, написав тобі поки ти спав!]
Акааші був шокований. Йому ще ніколи не відповідали настільки швидко.
Акааші:
[Так, напевно, в цьому й справа.]
[Ти дуже часто кажеш «хей», Бокуто.]
Бокуто:
[Я знаю! Це щось типу моєї фішки!]
Акааші міг відчувати ентузіазм Бокуто через повідомлення. Він говорив з Акааші так, ніби в нього не було кому писати роки.
Бокуто:
[Як ти?]
Акааші:
[Нормально, дякую… Просто читаю дещо про волейбол…]
Бокуто:
[ВОЛЕЙБОЛ? Тобі також подобається волейбол?! МИ МАЄМО ПОГРАТИ РАЗОМ.]
Злегка здригнувшись, Акааші втикнув в екран телефона. Бокуто був занадто енергійним співрозмовником. З ним було важко йти нога в ногу, хід його думок було складно наздогнати. Акааші відчував що ця розмова затягнеться на довго.
Акааші:
[Ем, звичайно. Але, зачекай, вони випустять тебе з лікарні?]
Бокуто:
[Думаю, що так. Я досі можу гуляти і діставатись туди, куди мені заманеться! Серйозно, єдине, чим я відрізняюсь від інших це те, що я не можу спати!]
Акааші нахмурився. Він відчував незнання в повідомленнях Бокуто. Чи він справді думав, що його направили в госпіталь через проблеми зі сном? Він ж знав повну назву своєї хвороби, яка казала сама за себе. Тоді чому він так легковажно відносився до свого становища? Чому він не хотів знати, в якій ситуації знаходиться?
Або ж… Він просто вдавав дурня. Він повинен був.
Чи не так?
Кейджі ще більше стиснув телефон пальцями. Він повинен був.
Акааші:
[Тоді побачимось за тиждень-два. Я знаю спортзал, в який можна буде піти…]
Бокуто:
[ТИЖДЕНЬ АБО ДВА?!]
Акааші:
[Це занадто довго? Я можу перепланувати…]
Бокуто:
[Та ні, все гаразд! Думаю, я можу почекати так довго. Час в мене є.]
Час в мене є. Фраза пролунала ехом, наче її сказали вголос. Акааші пялився в екран, між бровами з’явилась зморшка. Чи знав Бокуто про тривалість життя хворих його діагнозом? Чи грав він дурня зрештою?
Яка він насправді людина?
Байдужість перетікала в цікавість. Цікавість, яка зближувала Акааші з його новим другом.
Акааші:
[Чудово. Тоді побачимося.]
Додати до улюблених