Я живу тут вже давно, дуже давно і буду жити ще дуже довго. Ви спитаєте мене: «Але ж ти не можеш жити тут вічність? Ти ж не безсмертний. А пані на ім‘я Смерть приходить за кожним». А я вам відповім: «О так, вона не забуває жодної душі. І про мене теж не забула». О так, ви все правильно зрозуміли – я вже зустрів свою смерть. Саме тому я й не зможу ніколи покинути цей будинок. Я буду вимушений чахнути тут вічність. Ну чому я не вмер десь в парку атракціонів чи наприклад на сеансі в кінотеатрі? Ооо точно, померти в кінотеатрі було б дуже зручно. Я б міг постійно дивитись новинки фільмів, аж допоки нудити від них не почало б. А якби й почало, можна ж було повернути свою увагу з екрану на зал. Там теж відбувається багато чого цікавого, цікаво спостерігати за реакцією людей на фільм, особливо, якщо це жахи. Хоча, не всі люди уважно дивляться фільми, є ж ще закохані парочки, які приходять в кіно для того, щоб…
Так, до чого це я, це немає ніякого сенсу, всерівно від того, що я буду думати про те, як могло б статись, вже нічого не зміниться. Але чим ж ще я можу займатись крім – думати і мріяти. Правильна відповідь – нічим , абсолютно, блять, нічим зайнятись.
Але це історія не про мою нудьгу. Ця історія про день, коли все змінилось і моє життя ( чи не-життя , як назвати своє існування?) стало значно цікавішим.
Додати до улюблених