Стою я наче уві сні,
Кругом усе сміється.
Та думи мої ненависні
Усе ятрять мні серце.
«Тут щось не так,
Це підступ все,
Про що тут говорити?
Ну хто народу мирному
Дасть у покою жити?
Хто дасть нам тишу і любов,
Коли людям на згадку,
Пролити можна свіжу кров
І знищить чиюсь хатку»
І я стою, а думи ці
Псують мені картину
Там мати коло берега
КолИхає дитину.
І слізно враз мені стає,
День яcні барви забирає
І колос в полі жовтизну
Свою у мить втрачає.
«Приспить, і навіть не гада,
Що в однім холоднім ранку,
Його, як то тепер вона,
Смерть заколише на світанку»
І сон цей ніби вже й не сон
Та й сміх кудись зникає.
І я стою, а все кругом
лиш помочі благає.
Холодний вітер душу рве
А ясне сонце очі.
І впавши долілиць, кричу
Що в грудях маю мочі.
– О Україно, мати моя,
Моя страждала ненько,
Чом злії язики ятрять
Твоє ясне серденько?
Чом погань всяка йде сюди
Твоїх синів вбивати?
Чом матері на старості
Дітей мають ховати?
Але кругом лиш тишина,
Бо кожен добре знає,
Що на питання ось такі
Ніхто відповідь не знає
Додати до улюблених