Ця мертва тиша перед грозою…
Я сиділа на веранді нашого «дому» а якщо точніше тимчасового прихистку разом із Зуко. Погляд був направлений на темні, майже чорні грозові хмари, що спускалися з гір. Перевівши погляд на обрій, я відчувала, як ось ось потону у своїх думках та відчутті безвиході. Ми обидва відчували неминучий наступ цієї бурі, як у природі, так і всередині нас самих.
Постійний пошук Аватара, полювання за нашими «головами» з боку народу вогню, постійні перебіжки з місця на місце та чергова сварка Зуко та дядечка Айро. Ми збилися зі сліду, вибрали не той шлях і розійшлися з ним дорогою в Басінксе. Останнє про що мене попросив старий, так це врятувати Зуко…
Вдихнувши тепле весняне повітря, я озирнулася. Гострі, мов піки, скелі проходили вниз крутим хребтом до бурхливого темно-синього моря. Краса цього місця була неперевершеною, а блискавка, доповнювала цю картину яскравими спалахами всередині темних хмар.
— Думаю, варто піти в будинок, — прошепотіла я, порушивши таке довге мовчання. Наполегливий порив вітру, вибив пару пасмів з-за вуха та приніс з собою ледь помітний запах дощу.
— Вічні перешкоди… — пробурмотів принц, не зводячи погляду з обрію.
— Зуко?
— Залиш мене одного…
— Нам варто відпочити перед довгою дорогою, — кінчиками пальців я обережно торкнулася його спини. Хлопець здригнувся і повів плечима назад, скидаючи мою руку.
— Іди в дім, — холодно пирснув він.
— Якщо ти переживаєш через Айро…
— Тобі цього не зрозуміти! — він різко підстрибнув на ноги і глянув на мене з такою люттю і злістю в очах, що змусило мене несвідомо відступити назад. Від хлопця віяло чимось загрозливим та неконтрольованим.
— Ти, як моя сестра, — промовив він. — Їй все легко. Бо вона ж великий маг вогню, всі її обожнюють… — Зуко затнувся на секунду, злегка смикнув головою, продовжив. — Батько казав: «Азула народилася щасливою, а мені пощастило, що я взагалі народився»
Після цих слів я з жахом глянула в золоті очі хлопця, які зараз здавались майже чорними — їх наповнювала темрява, а отруйний біль розривав його зсередини.
— Зуко… — але він не відреагував, дивлячись кудись убік. За ці декілька місяців подорожі я неодноразово стикалася з таким станом хлопця, але дядько Айро завжди знаходив підхід до запального характеру хлопця і легко справлявся з ситуацією. Але зараз… зараз його тут не було…
— Мені не потрібна підтримка і… і цей божевільний дід зі своїм чаєм мені теж НЕ ПОТРІБЕН, — промовивши кожну фразу чітко і твердо. Дрібні крапельки зірвались з неба.
— Я завжди справлявся сам! Тому я став сильним! Таким який є…
— Не тільки тобі довелося пройти крізь вогонь вигнання, Зуко, — прошепотіла я, зробивши невеликий крок уперед, дивлячись на принца. Краплі з кожною секундою ставали все більшими. — Ти ж сердишся не на батька, не на дядька…
Вилиця хлопця нервово смикнулася, Зуко пирснув відводячи погляд кудись униз. Злива швидко намочила наше волосся та одяг. Холод мокрих тканин змушував злегка тремтіти промерзле за секунди тіло.
— Щодня, — почав він. — Кожного, чортового дня, як пішов дядько, я відчуваю злість, цю агресію.
— На кого ти так злишся? — я зробила невеликий крок у бік принца, намагаючись зазирнути у його очі.
— Я не знаю. Я просто злюся, — шипів він крізь зуби, а на руках з’явилися контури язиків полум’я. Краплі дощу миттєво випаровувалися торкаючись пальців.
— Злишся на Айро?
— Ні.
— На мене?
— Ні, ні!
— На кого тоді? — я намагалася достукатися до нього, витягнути цю відповідь. — На кого ти так злишся, Зуко? Прошу, дай мені відповідь, на кого?!
— На всіх! — вигукнув він, роблячи крок назад, в очах пролетіли іскри. Мокрі пасма волосся опустилися йому на лоба, приховавши від мене його погляд. — І ні на кого одночасно! — збоку метнувся дикий вогонь. — Я злюся на самого себе!
— Чому? — тихо спитала я, пісял невеличкої паузи, так до кінця не впевнена, що він навіть почув це питання за дощем.
— Тому що я заплутався! — він глянув на мене сповненими болю очима. — Тому що я не знаю, що правильно, а що ні! — ще один крок з мого боку, ми були майже поруч. — Я винен перед дядьком! Винен у всьому! Я зрадив його!
— Ти не правий, Зуко… — моя рука раптовим поривом потяглася до хлопця і, зупинившись буквально за сантиметр від його вилиці, застигла. Я глянула в його очі сповнені болі непорозуміння, чекаючи на його реакцію. Зуко ледь помітно піддався вперед. Мої пальці здригнулися і я торкнулася гарячої шкіри хлопця.
— Ти ні в чому не винен, — прошепотіла я. — Ти просто втомився, ми всі втомилися… — повіки хлопця тремтіли. — Я впевнена, Айро пробачить тебе… Вже пробачив. Все… — мить і гарячі губи хлопця торкнулися моїх. Від несподіванки я похитнулася назад. Але в той же час принц спіймав мене, притягуючи до себе. Руки хлопця ковзнули по моїй спині до волосся.
Не відриваючись від його губ, я танула в гарячих обіймах, одночасно огортана холодним весняним дощем…
Додати до улюблених