Відкрити очі було важко. На груди ніби давив важкий камінь, а у вухах лунав дзвін.
– Вставай. – прозвучав крізь нього знайомий голос. Рубіо напрягся, привстав, спершись на лікті. В животі раптом скрутило так, ніби щось вибухнуло усередині. До горла підійшла жовч і чиїсь руки підтримали його за плечі, поки він рвав у відро, стояче поряд з ліжком. Важко відкинувшись на подушки, Рубіо все ж роздер очі до кінця і озирнувся: великі вікна з червоними фіранками, біла стеля. Він у своїй кімнаті. Почувши якийсь рух біля себе озирнувся: Толіман, знову зі сплетеним позаду волоссям, наливав воду у стакан.
– Випий. – тремтячими руками Рубіо взяв напій.
– Звідки ти знав де я буду? – навіть після води його голос звучав надзвичайно хрипло.
– Антоша, коли ти прийшов послала по мене. Вона турбується про тебе.
Проникливі очі Толімана одразу видавали розчарування і несхвалення.
– Їй не варто. Це через мене її сестру арештували.
Спогади вчорашнього вечора налетіли як неочікувана злива посеред літа: сплесками блискавок показали чужі дотики, облили водою як новина про арешт Ріки.
– Що би там не сказав Матео, ти тут ні до чого. Вони порушили закон, мали розуміти ризики. Ти що зробив?
– Всюди, де я з’являюся щось стається.
Толіман глянув йому в очі.
– Ти не можеш змінити правила. Ти не видавав Ріку. Ти нікому не розповідав про її роботу. То в чому ти винен?
– Я…
– Ні. З мене достатньо цих безглуздих балачок. Тобі краще привести себе в порядок якнайшвидше. Сьогодні банкет, поки що я прикрив тебе перед батьком, але не зможу робити цього вічно.
Рубіо важко зітхнув.
– Мені справді обов’язково туди йти? – Толіман схилив голову і підняв брову. – Ясно…
– Мені треба допомагати в підготовці.
– Йди, я впораюсь.
– Впевнений?
– Я ще хотів поговорити з батьком, тож так, впевнений.
– Ще одне. – Толіман опустив голову, вже стоячи біля дверей. – Якщо сьогодні щось станеться…будь обережним. І у всьому слухай мене, що б я не сказав. Ясно?
Рубіо несміливо кивнув, і друг вийшов з кімнати, залишивши його.
Червона сорочка була зручною, але після вчорашнього вечора все тіло свербіло, що доставляло неабиякий дискомфорт. Рубіо йшов по довгих коридорах з високими стелями. Панорамні вікна з мозаїкою, свічки на стінах. Лише вони хоч трохи освічували ці коридори. Там, куди їх світло не діставало, пролягали тіні, які ніби щось ховали. Або Рубіо просто ще не відійшов від вчорашнього вечора. Червоний килим заглушував звуки кроків. Але величина коридорів не приховувала чужих голосів, які, хоча й намагалися говорити пошепки, все одно розливалися ехом. Почувши їх, Рубіо заховався за кутком; трохи витягши голову, заглянув у глиб коридору: висока фігура у червоному плащі стояла спиною до нього. Стояла прямо перед тінню між стіною та колоною, ніби там хтось був. Можливо темнота все ж приховувала щось… погляд жовтих очей, що виринули з мороку раптом пронизили його: це був лише спогад зі сну, але почувався надто вже реальним. Фігура скинула капюшон і взору Рубіо предстали довгі руді коси. Рита? Вона заговорила.
– Будьте готові ще до завершення банкету. Тоді це буде найбільш неочікувано.
Вона однозначно говорила до темноти і Рубіо, примружившись, вдивлявся в неї, намагаючись розгледіти те, до кого чи чого вона розмовляла. Через декілька секунд в пітьмі з’явилася інша тінь. З неї не можна було зрозуміти хто це: чоловік чи жінка, чи узагалі людина, але по тілу пробігли мурашки.
– Будемо. Не забудь про свою частину. – голос, виринувший нізвідки, вдарив у груди каменем. Рубіо скривився від болю і притиснув руку до медальйону на серці.
– Не в тому сумніваєшся, Оллі. Деспар довіряє мені, знає, що я виконую свою роботу, невже ти хочеш поставити під сумнів його рішення? – знайомий голос Рити звучав твердо та роздратовано. Майже як завжди. Здається, вона намагалася контролювати свої емоції, але злість все ж вилазила з неї, наче кігті у кішок.
– Ні, звісно ні. Просто дружня порада, подумав, можливо ти трохи розслабилася в королівських хоромах.
– Ми не друзі. Я служу Деспару все своє життя, з самого дитинства, ти знаєш скільки я зробила заради нього, не смій ставити під сумнів мою вірність.
– Я нічого такого не казав…
Рита промовчала.
– Сьома вечора. Будьте готові.
Накинувши капюшон, вона попрямувала в протилежну Рубіо сторону коридору. Його серце шалено гупотіло від страху бути розкритим, від невідомостей, незрозумілих речей, почутих тут. Знов виглянувши з-за кутка, він вгледівся у тьму, але страшної тіні вже не було. Вона зникла, чи то, як кажуть, провалившись під землю, чи то розчинившись у пітьмі.
Трохи постоявши там, він все ж продовжив свій шлях. Перед кабінетом батька стояло два стражника. Проігнорувавши їх, Рубіо постукав у двері щоб почути у відповідь грубе і владне:
– Заходьте!
Глибоко вдихнувши, він увійшов всередину. Кабінет батька чимось лякав його ще з дитинства. На стіні позаду столу, за яким король зараз переглядав якісь папери, висів герб Популюсу, він же – знак святих: меч, схрещений з червоним тюльпаном. Підсвічники також були червоного кольору. Батько любив цей колір. Як і матір…
– Ти чогось хотів? – грубий баритон повернув його із небажаних спогадів.
– Я…хотів попросити в тебе дещо.
– Так?
– Ворони заарештували одну мою знайому…чи не міг би ти…відпустити її?
– Легіон лише виконує свою роботу, яка, як ти знаєш, полягає в тому, щоб стежити аби ніхто не порушував закон. Твоя знайома була винна в чомусь? Вона переступила закон?
Рубіо помовчав секунду.
– Так, але…
– Тоді я не можу нічого зробити. – відрізав батько. – Вона знала на що шла.
– Вона була змушена це зробити! – Рубіо не помітив як підняв голос.
Батько звів голову і глянув на нього.
– Її змусили? Їй погрожували?
– Ні…
– Отже вона мала вибір. Отже вона винна.
– Батьку! У неї хворий племінник, вона використовувала магію, бо мусила заробляти гроші на його лікування. Ніхто з лікарів не хотів братися за його хворобу, держава видає їм надто мало грошей, вона мусила цим займатися!
– Магія…Ти знаєш, що цей злочин ми не пробачаємо. За нього одне покарання: смертна кара. Та й що ти хочеш щоб я зробив? Випустив злочинницю? Який це буде мати вигляд для народу? Король почав відходити від своїх принципів, порушувати закон, який він сам постановив і це заради якоїсь відьми, що варила отруйне зілля? Ти знаєш скільки людей в нашій країні страждає від цієї гидоти. Яке тобі взагалі до цього діло?
– Вона сестра моєї хорошої знайомої.
– А можливо… ти просто теж підсів на той, як його…маковий ефір, га? Ці сестри були головним постачальником цієї отрути в місті. То що, ти просто боїшся, що тепер не зможеш отримати наступну дозу?
– Ти що верзеш?! – скривився від огиди Рубіо.
– Я не правий? Тоді чим ти займався вчора у тому пабі?
Рубіо похолодів. Батько ніколи не схвалював його походи до міста, як це робила матір. Вона казала, що так він буде ближчим до народу, а батько стверджував, що це лише знижує його репутацію. І вочевидь, він виявився правим.
– Ти слідкував за мною?!
– Після смерті матері ти геть спустився з рук, мені потрібно було знати, що з тобою нічого не трапиться.
” Що ти не зганьбив мене” – ось, що значили ці слова. Батько ніколи не турбувався про нього, з чого йому починати робити це зараз, якщо тільки не слідкувати, аби він не наробив “дурниць”.
– Я вже дорослий, можу сам приймати рішення. А ти мав права цього робити!
– Мій термін правління підходить до кінця. Це останній рік, і вже зовсім скоро народ буде обирати мого наступника. Вони вже придивляються до вас. І що ти робиш замість того, аби отримувати їх повагу? Приймаєш наркотики в брудному пабі? Я не міг цього допустити.
– То ось для чого ти її арештував…– усвідомлення кинулось на Рубіо різко і неочікувано, наче дикий звір. – А я ще думав, чого ж ти заарештував лише Ріку, чому залишив Антошу на волі? Це лише твоя гра, аби змусити мене танцювати під твою дудку? Так знай, я не збираюся цього робити. І Ріка ні в чому не винна, відпусти її.
Батько важко зітхнув.
– Ріка здійснила злочин. Тому її арештували. Ти говорив про її хворого племінника. Ось чому я залишив у спокої його матір. Вона має шанс все виправити. Ти у цій справі просто співпадіння.
Рубіо їдко всміхнувся.
– Ти знав про них. Якщо ти знав, що я туди ходжу, ти мав знати про них не один місяць. Але весь цей час не чіпав їх? І тут, коли твоя відставка наближається, коли в нас важливий захід, а я зірвався і зробив помилку, ти почав діяти. І це просто співпадіння?
Батько мовчки дивився на нього. Рубіо стиснув зуби.
– Добре…– видушив він. – Я обіцяю, що це було востаннє. Просто відпусти її. Прошу…
У відповідь лише похитали головою.
– Як би там не було, Ріка все ж порушила закон. Вона буде уроком не тільки тобі. Це буде попередження іншим. І ти нічого з цим не вдієш. А зараз тобі час готуватися до банкету, сьогодні надто важливий день.
– Благаю! Батьку! Прошу!
– Стража!
Двоє стражників зайшли у кімнату і по взмаху старої руки схопили Рубіо за плечі, виводячи його із залу.
– Я все одно не буду твоєю собакою. Ніколи не матиму відношення до цієї продажної країни. Ніколи не стану вірним ні тобі, ні їй. Чуєш?! Ніколи!
Відголоски злості все ще лунали всередині, коли Рубіо сидів за столом, вертячи в руці келих. Оглядаючи велику залу, він відчував водночас захоплення і презирство до зібраних тут. Ось, навпроти, тулились один до одного гноми. Вони взагалі рідко виходили у світ із свого підземного царства і вочевидь сьогоднішній захід був достатньою причиною для цього. Лише через їхнє відгородження від іншого світу, Рубіо вірив, що вони тут по своєму бажанню. Чого не скажеш про інших. Он там, за місцями біля вікон двоє вовкулак розривали м’ясо голими лапами. Вони напевно прийшли лише поїсти. Гидке видовище. Недалеко біля них, на розкішному кріслі сидів сивий дідусь із ведмежатком у руках. Якби не пишне вбрання та медальйон із калиною, Рубіо б не здогадався, що це Бог Славії, Велес. Всього один Бог із усього пантеону. Він здавався дружелюбним та безпомічним через свій старечий вигляд. Але Рубіо було не так легко обманути: не дивлячись на свій вік, боги Славії мали жахливі сили, якими і підтримували благодать у своїй державі. Велес не був безпомічним, але й не був небезпечним. Ніхто в цій залі не був небезпечним, адже будь-який напад на будь-кого присутнього, карався б Всесвітнім, безжалісним, судом. Рубіо спробував пошукати біля Велеса інших богів, але так і не знайшов. Не прийшли? Дивно. Рубіо глянув на батька, який велично засідав у самому центрі. Місце Рубіо та брата з сестрою знаходились зліва від нього. Справа від короля одне крісло пустіло. Відтоді, як власниця його залишила цей світ, ніхто не смів його зайняти. Але далі сиділи найближчі радники короля. Маріуш, людина мудра, сурова. Він подобався Рубіо, бо хоча й був жахливо нудним, проте мав свою волю і був одним з тих одиничних винятків, які не боялись перечити його батьку. Місце біля Маріуша займав Ходор. Рубіо поважав цього кентавра, бо той був прийомним батьком Толімана. Їхнє ніжне відношення один до одного інколи нагадувала йому про м’які руки матері, викликаючи смуток. Ходор тримався велично, розправляючи плечі, піднімаючи підборіддя. Серед радників він здавався строгим, твердим і серйозним, і Рубіо рідко, лише коли той був з Толіманом, міг бачити його іншу сторону: м’якого, люблячого батька…Біля Ходора пронизливими очима оглядав залу Фінгольфін. Загострені на кінцях вуха і попелясте волосся видавали в ньому ельфа. От він Рубіо не подобався. Був хоч і мудрим, але надто ввічливим і улесливим. Майже як Рита. Десь в кутку столу величаво дивилася на всіх жінка з тілом чи то кішки, чи то левиці, та й ще з величезними крилами. Часом по її тілу проповзала Урай – кобра валькірійських богів. Рубіо здригнувся: народ Вількірії ніколи не викликав у нього захвату. Перед тим як сісти до столу, всі ці представники інших народів висловили кожному з королівської сім’ї свої співчуття, а вже через секунду вітання. Рубіо стояв там, намагаючись не засміятись від їх очевидного лицемірства, від цих претензійних висловів і поглядів. Це було до смішного огидно. Сьогодні була річниця смерті його матері, королеви, яку нібито любив весь світ. Але Рубіо цієї любові не відчував. Сьогодні була річниця із підписання мирної угоди між країнами всього світу. Це була щаслива подія минулого, але не від усіх Рубіо бачив цю радість. Сьогодні в залі панували істоти в масках, що приховували свої істинні обличчя за посмішками. Рубіо не хотів бути одним з них.
– Чого нічого не їси? – лікоть Айсу боляче вдарився у ребра. Він зашипів і глянув на сестру з докором.
– Не хочу. Більше так не роби.
– Ти чого такий злий? – Айсу нахмурила свої світлі, як і її волосся, брови.
– Проста перепалка з батьком.
– Знову? Після смерті мами ви сваритесь надто часто.
– Ми не знаходили спільної мови і раніше, ти це знаєш. Я не винен, що не хочу бути тим, ким він мене бачить.
– Королем? Але мама теж хотіла щоб саме ти зайняв цей пост. Чому ж тоді ти був не проти?
Рубіо відвернувся, роблячи вигляд, що зосередив погляд на комусь іншому.
– Мама доводила мені, що я цього гідний…але це не так. – пробурмотів тихо, сподіваючись, що ніхто не почує. Але сестра не пропустила цього і тут же наказала повернути до неї голову. Дивлячись у її блакитні очі, Рубіо відчував ту саму віру й надію, що завжди сяяла в очах матері.
– Не говори, що мама брехуха. Ти знаєш, вона ніколи б не сказала нам чогось лише щоб заспокоїти. Якщо вона говорила, що ти гідний цього, значить вона справді у це вірила.
– Можливо й так. Але кожен може помилятися, і якою б мудрою вона не була…вона не виключення.
– Ти правий. Але ти теж. Можливо тут помиляєшся саме ти?
– Не верзи дурниць.
– Ні, послухай! – Айсу відкинула столові прибори, повністю повертаючись до нього. – Якщо ти не гідний цього місця, то хто?
– Ти…?Коре?
Сестра фиркнула.
– Коре хоч і найстарший, але він завжди був найтупішим. Якщо і є шанс, що він стане королем, то це лише через те, що Рита кігтями видереться на трон. Мені здається вона зробить все можливе, аби добитися свого. А я? Так, можливо я й розумна, не буду заперечувати. Але у мене немає того, що є в тобі. – Рубіо запитливо глянув на неї. – Я не знаю народ, як знаєш його ти. Ти ще з дитинства не міг стримати себе у стіни замку і біг до міста. А як ти тікав з друзями і вас знаходили у якихось селах?
– І як те, що я випиваю в міських пабах має допомогти мені правити? Пияки будуть вважати за своїх, і будуть слухатись? – засміявся він, перекидаючи келих вина.
– Я зовсім не це мала на увазі, ти знаєш. Пам’ятаєш як ти зухвало відчиняв двері батьківського кабінету і так нахабно йшов вперед лише для того, щоб почати вимагати у нього вирішити проблему з голодом серед робітників? Я говорю про це. Ти знаєш, що потрібно народу. Ти не боїшся діяти проти когось, якщо впевнений у своїй правоті. Ти йдеш до кінця, доки не доб’єшся свого. Ось чого не вистачає мені і Коре. Ось яким яким має бути король, і ось чому, якщо ти перестанеш руйнувати себе, люди оберуть саме тебе.
Рубіо замовк, не знаючи що сказати. З однієї сторони він не мав чим заперечити сестрі, адже та говорила лише правду. Проте він у цю правду не вірив. Він – хороший король? Це не могло б стати реальністю, за жодних обставин. Але що, якби все ж стало…? Рубіо здригнувся від удару великого годинника, що висів на стіні. Глянув на нього: опів на сьому. Підслухана вранці розмова спливла у спогадах, і він раптом зрозумів, що ні разу за сьогодні її не забував. Вона тягнулася за ним тонким шлейфом тривоги і незрозумілого страху. Сьома вечора…Рита сказала бути готовими о сьомій. Хоч слова ці адресовані були не йому, він хотів бути готовим.
– Пробач, Айсу. Мені треба відійти. Ти не бачила Толімана?
Збентежена різкою зміною теми сестра стривожено глянула на Рубіо.
– Ееее, ще до бенкету він був у Східній башті, але ж зараз напевно вже пішов звідти. Ти куди?! – крикнула вона у слід Рубіо, коли той встав з-за столу.
Він поспішав по ще одному коридору. На цей раз вузькому і ще більш темному. Тривога спішила за ним, ні разу не відстаючи. Він так часто закривався у свої думки, що не одразу помітив істоту попереду. Лише коли вони зіткнулися, вдаряючись плечима, отямився. Отямився, щоб знов услизнути в спогади. Бо дівчина, що стояла перед ним була точною копією тієї, що завжди витягувала його із кошмарів, рятуючи від занурення у темряву. Зараз, дивлячись у її фіолетові очі, на довге зелене волосся, заплетене у хвіст, він розумів, що бачить перед собою мавку. Кожен у світі знав їх через неймовірну красу. У Популюсі їх прирівнювали до святих, говорили, що вони рятували від бід, від помилок і горя. Проте зараз, дивлячись на цю мавку, Рубіо відчував лише гул свого серця, яке ніби пророкувало йому його скору смерть.
– Чого витріщився? – холодний голос привів Рубіо у себе, і тривога раптом торкнулась його плеча, нагадуючи про справу. Очевидно це відобразилось на його обличчі, бо мавка раптом насупилась.
– Нічого. Пробач. – згадавши свою місію, Рубіо обійшов дівчину, прямуючи далі. Ця мавка була загадкою, таємницею, оповитою славійським туманом, але перед Рубіо зараз стояла інша, ще більш лякаюча загадка.
Через декілька хвилин ходьби він знов зіткнувся з кимось в коридорі. Але на цей раз ним був той, кого він шукав.
– Толімане! Я маю тобі дещо повідомити. Рита…
– Мовчи. Йди за мною.
Толіман різко повернув до іншого коридору, який майже не освітлювався свічками.
– Зачекай! Це надто важливо. Чого ти не слухаєш мене?
Толіман спішив так, ніби прямо позаду гнались вовкулаки, і Рубіо ледве встигав за ним. Вони підійшли до сходів, що вели в підземні тунелі. Рубіо відразу впізнав їх, бо іноді тікав через них до міста. Підземні ходи вели майже до ринку, звідки всього за декілька хвилин можна було дістатися до пристані. Толіман раптом різко зупинився і повернувся до нього.
– Щоб ти не хотів сказати, я вже знаю. Я знаю набагато більше тебе, не кажи, що ти не здогадувався. – Рубіо не міг заперечити. Він і справді не раз помічав, що друг приховує щось, але не наважувався запитати. – Пам’ятаєш, що я казав вранці? Слідуй моїм наказам. Зрозумів?
Рубіо несміло кивнув. Після цього Толіман кинувся до сходів і вже через хвилину вони неслись по темних тунелях лише з одним факелом у руках. Холод, темнота і жахливі звуки щурів лякали. Але ще більший жах викликала невідомість: що буде, коли вони вийдуть звідси? В дитинстві Рубіо очікував цього виходу з нетерпінням, передчував радісну зустріч з друзями і веселі ігри. Зараз він розумів, що побачить щось кардинально інше. І боявся цього.
Перед самими дверима, що відкривалися між двох маленьких будиночків, в яких зазвичай продавали рибу і м’ясо, Рубіо раптом зупинився. Щось ніби потягнуло його за ноги та змусило стати на місці. А потім він поглянув на свій медальйон: той світився жовтим яскравим сяйвом, прямо як уві сні. Він не мав часу обдумати це, бо щось ніби штовхнуло його у спину і в наступну мить він вдихнув свіже повітря вулиці. Піднявши погляд, застиг: місто палало жовтогарячим вогнем. Цей вогонь пожирав місто, наче монстр, запихаючи у свою пасть усе, від людського одягу до будинків. У повітрі літали стріли, і вогняний монстр пожирав і їх. Запах диму сковував легені. Пронизливі крики приголомшували, залишаючи безпомічно дивитися на смерть, пануючу на вулицях. Але найбільш приголомшливими були чорні монстри… воїни в повністю чорних обладунках, шоломах, відкриваючих лише жовті палаючі очі. Очі, пронизуючі Рубіо, наче стріли.
– Рубіо! – Толіман струснув його за плечі, приводячи до тями. – Немає часу тут стояти, ходімо!
Він потягнув його кудись, і заплутаний розум Рубіо намагався зрозуміти куди. Куди вони йдуть, коли його місто знищують? Мертва хватка Толімана на руці трохи приводила до тями. Рубіо оглянувся, і у животі відразу щось скрутило. Замок позаду теж палав. Тут він згадав щось надто важливе і почав вириватись.
– Толімане! Моя сестра! І…і батько з братом. Вони там, у замку. Я мушу врятувати їх! Стій! Я маю повернутись!
– З ними нічого не зроблять, а ти обіцяв слухатись мене. Ну то, бодай тебе Сіріус, слухайся!
Рубіо вражено замовк. Він ніколи не бачив щоб Толіман так злився.
Вони дійшли до відносно спокійної частини міста, провулку між будинками. Там, неспокійно ходячи туди сюди, чекав ще один кентавр. Він поклонився їм, коли вони підійшли.
– Ваша величність Рубіо, пане Толіман.
– Немає часу на це, Арктур. – Толіман кивнув на Рубіо. – Відвези його до пристані, посади на корабель і прослідкуй, аби з ним все було в порядку. Ти знаєш місію.
– Я віддам життя за неї, якщо потрібно буде. – торжественно промовив він, а Толіман лише кивнув.
– Ні! Ви про що? Що взагалі відбувається? Ти маєш пояснити мені, Толіман. Який корабель? А як же ти?
– Ти мене не чув? Ти забув, що я казав робити?Сідай на Арктура, він відвезе тебе в безпечне місце.
– Відколи кентаври стали кіньми і готові терпіти всадника?
– Відколи світ почав змінюватись і на кожному кроці з’явилася небезпека.
Не дочікуючись відповіді Рубіо, Толіман сам підняв його і висадив на готового до того кентавра.
– Йдіть! – кинув він наостанок і це слово ще не раз пролунає в голові Рубіо як останнє, що він чув від свого друга. Бо потім, коли він озирнеться, він побачить як в провулок забігають темні воїни. Як своїми пронизливими жовтими очима вони дивляться на Толімана, що вже діставав меча. Побачить, як з десяток воїнів кинеться на відчайдушного кентавра, і той, всадивши свій меч у чуже тіло, впаде від того, яке пронизило його. А потім, Рубіо раптом перестане чути будь-який шум помираючого міста і потоне у своєму, повному жаху криці.
Його огорнули шок і злість. Але реалість пролізла повз них своїми жорстокими лапами, бо вона ніколи не чекає підходящого моменту. Побачив він її, коли відчув неочікуваний пекучий біль по всьому тілі. Все сталося так швидко, за одну секунду, що він і зрозуміти не встиг. Ледь розліпивши очі, побачив кентавра, що лежав на холодній брудній землі. З його боку стирчала стріла, і капала густа кров. Рубіо кинувся до нього, зжимаючи рану руками, вигукуючи незрозумілі для себе слова. Аж поки зверху його не заступила тінь. Піднявши погляд, він уперся в жовті очі і піднятий меч. І вже майже змирився зі своєю смертю, коли тінь упала на землю, прямо біля кентавра, з схожою стрілою в животі. Рубіо озирнувся і побачив на даху якось будинка ту саму мавку. Стоячи там, із твердим поглядом та арбалетом у руках, вона випромінювала ту саму силу, що і у його сні.
– Чого витріщився? – кинула вже знайому фразу. – Біжи до пристані.
Повагавшись, Рубіо кинувся тікати. Озирнувшись, він ще встиг помітити, як воїн, вражений стрілою, як ні в чому не бувало, встав на ноги, і тому побіг лише швидше. Дівчина, вміло перестрибуючи з даху на дах, маневруючи на вузьких участках, час від часу стріляючи, бігла за ним. І оскільки реальності було недостатньо горя сьогодні ввечері, вона завдала ще одного удару. І мавка з криком упала вниз. На щастя, на віз, повний сіна. Рубіо кинувся до неї. Та, відкинувши його руку, встала і швидким кроком попрямувала далі. Але їх знов обступили тіні. Майже як уві сні. Рубіо зупинився, став як вкопаний, не дивлячись на вигуки дівчини. Не знаючи що робить, дістав меч, і, не помічаючи медальйон, що не переставав весь вечір сіяти, кинувся на одну із тіней, збиваючи її з ніг. Всаджаючи лезо в іншу, одним махом відрублюючи голову іншій. А потім знов зупинився, важко дихаючи. Дівчина, приховуючи свій шок, потягнула його за руку. На пристані, яку вже заполонили чужі битви, вона шкутильгала між кораблів, вочевидь, шукаючи якийсь особливий. З однієї з палуб пролунав свист і вона кинулась до неї. Вітрила корабля вже були розкриті, якір піднятий. Лише одна дошка, по якій піднялись мавка і Рубіо, з’єднувала його з берегом. Але коли вони все ж зійшли на борт, скинули і її, і судно зрушилось з місця, рухаючись так швидко, як це тільки можливо. Лише тоді дівчина відпустила руку Рубіо, і він, незрозуміло від чого знесилений, впав, поринаючи у неспокійний, проте знайомий сон. Впав прямо у руки мінотавра, що втримав його своїми сильними руками і буде хвилюватися за Рубіо всі три дні, які він буде лежати без притомності. Поки корабель ” Підкорювач зорі” буде пливти серед холодних і теплих вод, аби виконати свою місію: доставити на Давній континент їхнього рятівника.
Додати до улюблених