Будильник не спрацював, тому ранок з перших хвилин переповнювався метушнею. Вимити голову, зробити зачіску, знайти більш-менш притомний одяг. Софія ненавиділа, коли все йде не за планом. Бігти на зупинку довелося голодною, слухаючи як під ногами хлюпала мерзла каша з брудного снігу. Дівчина ледве запхалася в маршрутку, яка й без того вже нахилилася вбік від надмірної ваги пасажирів. Змогла видихнути спокійно лише коли залишила душний салон. До офісу ще чверть години пішки, з яких до початку робочого дня лишалося десять. Островській довелося пробігти марафон в ускладнених природних умовах. Захекана й розчервоніла вона забігла до панельної будівлі й піднялася на четвертий поверх. Дівчина пройшла до кінця коридору, синій запилений ковролін заглушував звуки кроків. Відчинивши ключем двері до свого робочого місця, Софія виплуталась із шарфа й закинула сумку за секретарську стійку. Поки доводила до ладу розтріпану вітром зачіску у вбиральні, принесли ранкову пресу. Шеф фірми мав власну особливість і виявлялася вона в любові до паперової преси. Саме тому Островська регулярно оформлювала передплату на місцеві та всеукраїнські часописи. Тепер дівчина й сама стала переглядати перші шпальти, доки закипала вода на першу ранкову каву.
Перший же ковток застряг у горлі, коли Софія пробіглася синьо-чорними буквами найбільшого заголовку “Міських новин”. Понад рекламною стрічкою було втиснуто статтю на три колонки. “Безпрецедентна жорстокість: хто і за що помстився колишній працівниці кдб?” Подальший тексти містив виділену курсивом цитату начальника поліційного відділку, де лисуватий чоловік, фото якого було розміщено в правому куті, запевняв, що всі служби працюють як слід, забезпечуючи охорону спокою містян. Дівчина на пів хвилини пірнула у свої роздуми. Вона ніколи б не назвала своє місто тихим, таким, у якому нічого ніколи не відбувається. П’яні бійки та зберігання наркотичних речовин уже навіть на окрему новину не тягнули, але вбивство, та ще й з приміткою особливої жорстокості… Погляд Островської наштрикнувся на ПІБ жертви: Дейнега Лідія Вадимівна. Журналісти з усією драматичністю описували жахливі подробиці щодо кількості завданих ножових поранень, мабуть, з самої ночі вичікували на коментар від оперативників. У пам’яті одразу сплив образ низенької дещо зіщуленої вісімдесятирічної бабці, яка здавала їм із сусідкою будинок у приватному секторі. Завжди охайна, із акуратною зачіскою, чистими, випрасуваними речима. Нарешті Софія згадала, що досі так і не ковтнула каву. Бадьористий напій пройшов по горлу з квакаючим звуком, який ледь не відлунював у тиші. У секретарському закапелку не було чути теревень з офісу, де вже точно збиралися працівники. Дівчина ввімкнула комп’ютер, щоб той гудінням системного блоку хоч трохи розбавляв шум думок у голові. Відклавши газету, вона перегорнула сторінку палендаря на новий тиждень, що починався з 16 березня. Виконуючи автоматичну роботу з перекладання та сортування паперів, Островська подумки відрахувала, що за 14 днів мала б заплатити за оренду, та тепер гроші віддавати нікому. До того ж, невідомо, що буде із житлом. Софія тихо плекала надію, що слідчі дії ніяк не торкнуться її, і можна буде пожити там хоча б до з’ясування всіх обставин.
Менше ніж за пів години прийшов керівник філіалу агрокомпанії, після чого буденні справи витіснили тривожні думки дівчини. Вона організувала кілька зустрічей, запланувала витрати на відрядження з приводу конференції в головному офісі, замовила канцелярське приладдя та викликала майстра, щоб той відремонтував спільний ксерокс. Тільки миючи кавник о пів на шосту, секретарка зрозуміла, як втомилася.
По дорозі додому зателефонувала матері, видихаючи хмарки пари, розповіла, як минув день та послухала всі плітки, які жінка почула від подруг та знайомих. Софія розуміла наскільки їй тяжко після смерті батька на фронті, десь під Донецьком, тому активно підтримувала розмову й всіляко демонструвала зацікавленість у житті синів та доньок знайомих знайомих.
Підійшовши до хвіртки, вона зрозуміла, що щось не так. Кожне вікно будинку світилося, двері розчахнуті навстіж. Десь під шлунком гидотно потягнуло, в мозку одразу неоновою вивіскою з’явилися рядки ранкової статті. Швидкими кроками Островська зайшла у двір, заувашивши, що вхідні двері сильно понівечені. З них ніби ножем зрізали стружку, у деяких місцях матеріал позакручувався в спіралі. Не чистячи чоботи, вона зайшла досередини. Десь із кухні пролунав оглушливий сплеск битого скла, а за ним гучний гуркіт. Дівчина схопила з полички парасольку-автомат, хоча й гіпотетично не уявляла, як нею захищатиметься.
– Агов! Хто там!?– не роззуваючись, вона попрямувала далі по коридору, відчувши вплив адреналіну й ірраціональної впевненості в собі.
– Привіт, Софійко, все добре!– до неї долинув спокійний, але дещо захеканий голос сусідки,– Вибач за цей безлад, ми маємо неочікуваних гостей.
Назустріч босоніж вийшла Марина, тримаючи в руках щось велике й чорне, що Софія спершу сприйняла за сміттєвий пакет, але потім той пакет глипнув на неї двома жовтими видовженими очима. Зрозумівши, що це великий пухнастий кіт, дівчина опустила занесену парасольку. Тепер вона нарешті роздивилася коридор як слід: лінолеум був заплямований брудними слідами лапок. Островська відчула наскільки їй спекотно у верхньому одязі, хоча від відчинених дверей долинали відголоски холодного вітру.
– Що тут відбувається?– ліве око трохи сіпнулось від однієї думки про те, як це все відмивати.
– Ця мила пані ледь не виламала нам двері.
– Ніколи не любила домашніх тварин.– під пильним поглядом вибалушених жовтих очей Софія роздяглася та замкнула двері зсередини.
– Я думаю, ти вже чула новини,– зручніше взявши тварину, Дудар покрутила в пальцях підвіску з ошийника,– Це Джессі. Вона жила в пані Дейнеги, а тепер ось вломилася сюди.
– Тоді лишімо її, поки не з’являться родичі хазяйки. Або поки її не заберуть поліціянти. Не виганяти ж на холод…
Марина засяяла усмішкою, задоволена відповіддю іноді аж надто стриманої сусідки. Дівчина пішла на кухню прибирати скалки розбитої салатниці. Решту вечора довелося приділити прибиранню. По спині Софії раз у раз пробігав холод під дивним, незмигним поглядом чорної пухнастої хмарки. Кішка тримала дистанцію, та завжди перебуввла в одній кімнаті з дівчиною. Островська скинула це на те, що тварина пережила цієї ночі. Мабуть, їй досі страшно. Але чому вона прийшоа саме сюди? Софія відкинула ці думки, адже через втому не могла сконцентруватися і знайти реальне пояснення.
– Чого вона витріщилась на мене?– на мить відірвавши погляд від нудного розважального шоу, дівчина звернулася до Марини.– Вона ж бачила тільки тебе, коли ти гроші приносила.
– Не знаю.– Дудар смикнула плечима.– Може їй цікава нова людина.
Згодом Островська поволі засинала, слухаючи, як дріботить за вікном холодний дощик. Кішці постелили старе пухнасте простирадло на крісло в кімнаті Софії. Джессі підібгала лапи під себе й трохи примружила очі, але досі не спала. Дівчина перевенулася на інший бік і заховала обличчя в подушку, щоб відволіктися від котячого погляду. Її думки скоро заволокло чорнотою без сновидінь аж до пробудження.
17 березня до орендованого будинку навідався поліційний наряд. Через це Островській довелося випросити день відпустки за свій рахунок і повертатися пішки з пів дороги. Захекана й з розпатланим з під хустки волоссям вона вбігла до передпокою, проминувши дівчину в формі, яка робила фото пошкоджень дверей, заміряючи щось лінійкою. У вітальні на дивані сиділа Марина, накинувши на плечі кофту зі штучним хутром. За її поставою було видно, що вона напружена. Спина й плечі випрямлені, ніби всередині тіла був металевий каркас. За кавовим столиком заповнював якісь папери невисокий чоловік міцної статури. Він кивнув прибулій дівчині, розгорнувши перед нею посвідчення.
– Капітан Олександр Ісаєв. А ви Софія Островська?
Дівчина одразу зніяковіла під колючим поглядом темних очей.
– Т-так.– Софія затнулася на секунду й одразу напружилась, побоюючись, що це виклице в поліціянта якісь безпідставні підозри.
Вона переминала сумку з руки в руку, переживаюче те відчуття страху з провиною, яке виникає, коли абсолютно точно впевнена, що ні в чому не винна. Це відчуття охоплює, коли в аеропорті на тобі спрацьовує рамка детектора або коли ловиш на собі прискіпливий погляд охоронця.
– Я маю задати вам кішка питань. А також ось ордер на обшук. Оскільки цей будинок належить загиблій Дейнезі Лідії Вадимівні, ми маємо право проводити тут слідчі дії в повному обсязі, необхідному для розкриття справи.
Островська кивнула, невидющим поглядом ковзаючи по аркушу з друкованим текстом.
– До речі, син власниці надіслав нам електронну розписку щодо дозволу вашого проживання тут до 24 березня. Тоді він уже повернеться з науковох конференції в Німеччині, зв’яжеться з вами та поверне плату за цей місяць. Розписка щодо боргового зобов’язання теж тут.– правоохоронець витяг з планшетниці кілька аркушів і поклав їх трохи далі від інших документів.
Дівчина хотіла заперечити, що вже пройшло більше половини місяця і повертати гроші немає потреби, та прикусила собі язика. Тепер доведеться шукати нове житло, а отже фінансова подушка, хоч і невеличка, їй зовсім не завадить.
Марина досі не зронила жодного слова, доки Олександр ставив її сусідці стандартний перелік питань. Софія натягла на обличчя якомога більше самовпевненості, обнак голос зрадливо потріскував. Перший раз вона була на допиті і сподівалася, що останній.
За весь час розмови Джессі не вилазила з-під стільця, розглядаючи то дівчат, то Ісаєва. Поліціянт уважно задокументував розповідь про те, як кішка жертви потрапила в цей будинок, але Островська напевне бачила, як його поглядом пробігає тінь глибоких сумнівів.
Працівники поліції пробули в будинку до пізнього післяобіддя. Лише обстеживши кожен куточок помешкання і забравши деякі речі власниці із замкненої комори, вони забрали всі потрібні папери, а з ними забралися й самі.
Марина побілілими пальцями стискала склянку. Лише коли блимання маячка машини патрульної поліції зникло за перехрестям, дівчина розслабилася і в знекровлене обличчя почали повертатися фарби. Софія здогадувалась, що її сусідка зовсім не біла та пухнаста. Островська не була з інформаційної бульбашки, тому розуміла, що солодкавий запах з другого поверху суботніми вечорами зовсім не від запалених ароматичних паличок. Дівчина не любила підстав, тому нічого не сказала, адже це не стосувалось справи. Та й, чесно кажучи, їй було відверто начхати, чим займається Марина у своїй кімнаті, поки це не переходить до її особистого простору.
Софія відчула, що шлунок аж крутить від голоду, та на противагу їсти зовсім не хотілося. Тому вона заварила міцної кави вже вдруге за день, притамувавши трохи гризоти між ребрами. За пів години Островська написала довжелезного офіційного листа керівництву, де повідомила про тижневу відпустку у зв’язку з сімейними обставинами. Семен Богданович був у доброму гуморі, тому офіційно пообіцяв виплатити дві третини від можливих зароблених коштів.
До о пів на шосту дівчина пролежала на ліжку в напівдрімоті, а потім з млявого стану її виштовхнув гучний звук. Софія не зразу зрозуміла, що це вимогливе й нахабне нявчання. Почовгавши по коридору, вона дісталася майже до вітальні, коли Джессі відшковхнулася від підлоги й повисла на дверній ручці, зачепившись передніми лапами.
– Ти що твориш!?– пам’ятаючи, що це створіння зробило із зовнішньою стороною дверей, дівчина поспішила підняти кішку на руки.
Тварина видала невдоволене клекотіння, подивилася Софії в очі, а потім перевела погляд знову на двері. Островська зачудувалася тому розумному виразу, який зачаївся в глибині жовтих очей.
– Хочеш погуляти? Добре, тільки зачекай.
Вона нашвидкуруч натягнула пуховий, шапку й чоботи. Дівчина пхнула плечем двері, відчинивши їх. Чомусь вона довіряла тому розуму й розважливості, якими послуговувалась тварина. Софія завжди думала, що тільки собаки можуть так дивитися, та тепер переконалася в іншому. Коли Джессі вибігла у вогку напівтемряву сутінок граючи шкуркою від холоду, дівчина побачила, що хвіртка розчахнута навстіж. Щось неспокійне ворухнулося в неї всередині, на зміну впевненості й спокою поволі здималася тривога. Кішка впевнено подріботіла вперед, озирнувшись майже в кінці бетонної стежки на свою супутницю. Жовті очі мерехтіли у відблисках світла з передпокою. Островська трохи повагалася, думаючи, чи не з’їхала вона з глузду, нібито кішка запрошує її піти з нею. Тварина вимогливо нявкнула, тому Софія зачинила за собою двері й пішла слідом за Джессі. Переконавшись, що дівчина йтиме за нею, кішка побігла вперед, повернувши ліворуч перед перехрестям, лише хвіст замайорів. Не думаючи довше тисячної частини секунди, Островська кинулася навздогін з непереборним відчуттям страху. Боялася, що ця шерстяна кулька втече чортзна-куди, а звинуватять у цьому потім саме її. Холодне повітря ніби різало легені й через півсотні розмашистих кроків нестерпно закололо в лівому боці. Вечір згущувався, змішуючи якомога темніші фарби для майбутньої ночі, та силует кішки все ще був достатньо чітким. Джессі минула вже дві вулиці, загубившись серед багатоповерхівок попереду. Затуманеним від втоми поглядом Софія встигла помітити, як тварина виринула на іншому боці проспекту, сповільнюючись, вочевидь наближалася до кінцевої мети. Дівчина знову зачудувалася: все вказувало на те, що Джессі бігла не абикуди, а до певного місця. За кілька будинків кішка вскочила у двері якоїсь крамниці, поки ті не повністю зачинились за якимось високим чоловіком. Захекана дівчина навіть не глянула на назву магазину, одразу кинулась всередину.
За налакованою дубовою стійкою стояв чоловік поважного віку, натираючи якимись серветками бронзову статуетку. Софія шарпнулась об двері, а потім нарешті спинилася, впершись руками в стегна, тяжко вдихнула. Чоловік відірвався від свого заняття і ковзнув по прибулій зацікавленим поглядом. Вона випросталась, поправила зачіску й натягла на обличчя щось на кшталт привітної з домішкою провини усмішки.
– Добрий вечір.– зморшки чоловіка рухалися як павучі лапки з кожним порухом м’язів.– Рідко сюди заходять такі милі панночки.
Островська кинула поглядом навколо і відчула дежавю, ніби вона знову опинилася на заваленому різним мотлохом бабусиному горищі, хіба що тут весь мотлох був доглянутим, повітря не рясніло пилом минулих десятиліть. Антикварна крамниця, нічого й на вивіску дивитися.
– Еее… Дякую, пане… пане Ґудзенко,– затинаючись, хриплим голосом витисла з себе дівчина, придивившись до металевого бейджа з вигравіюваними прізвищем та ініціалами продавця чи власника антикваріату, який був пришпилений до лівої нагрудної кишені бордового жилету,– Пробачте мені, але тут така справа, моя кішка втекла і вирішила тут заховатися, я пошукаю її, добре?
Після пари слів Софія робила недоладні паузи, ніби рлзповідь давалася їй титанічними зусиллями.
– Звісно, шукайте. Може придивитесь щось і для себе, у мене широкий асортимент.– він лишився на своєму місці, продовживши поратись з чисткою нового товару, та Островська бачила, що краєм ока чоловік пильно стежить за нею з-за товстих скелець окулярів в акуратній металевій оправі.
Ступивши кілька кроків, вона почула гуркіт у сусідній кімнаті, а за тим звук розривання паперу. Стрімголов дівчина кинулась на звук, переживаючи не так за кішку, як за товар, адже хто знає, наскільки місцим буде столітній непотріб. У жовтуватому світлі єдиної лампи на стелі Софія одразу помітила чорніюче провалля в стіні. На підлозі, прямо на смузі відідраних шпалер, сиділа Джессі. Вона видала огидний шипоячий звук, коли Островська вихопила з-під неї чи то дерев’яну, чи то картонну коробочку й швидко сунула в кишеню пуховика. Чомусь у голові гуділо, що чоловік не має побачити цю річ, та й самої речі тут не має бути. За спиною вже наростало гупотіння кроків, Софія відчула, як відчайдушно колотиться серце крізь ребра.
– Заради бога, прошу, вибачте!– тільки зараз вона помітила скалки якоїсь вази на підлозі.
Побачивши як зблідло обличчя продавця, вона вишкребла все, що було в гаманці, впхнула йому в долоню півтори тисячі й, бурмочучи сплутані вибачення, забралася геть, прихопивши кішку під пахву.
Тільки опинившись на порозі будинку, дівчина зрозубіла, як сильно змерзла. Пальці ледве згиналися, очі сльозилися, а носа Софія взагалі не відчувала.
– Курва ти падлюча.– Джессі важко гупнула на підлогу, фиркнула й подалася до імпровізованої миски, яку Марина зробила з блюдця від горщика.
Островська майже навшпиньки прокралася далі по коридору до своєї кімнати. З другого поверху не долинало жодного звуку. Забравши з передпокою верхній одяг, дівчина зачинилась усередині й на кілька секунд застигла в цілковитій темряві. Навпомацки знайшла ту коробочку в кишені, увімкнула світло і поклала знахідку чи то здобич на стіл. Оглянувши її з усіх боків, дівчина завагалася, чи знімати взагалі кришку. Навіщо вона взагалі вхопила цю ніченітницю? І звідкіля там діра в стіні? Якщо це ничка, то чи не було там чогось ще важливого?
Тяжко зітхнувши, Софія стягнула светра й завалилась на ліжко. Дівчина виснажилась не так від біганини, як від ірраціональних роздумів. Вирішивши розбиратися з цим зранку, Островська завернулася в ковдру і швидко заснула.
Хоч цього ранку вона проспала до дев’ятої, пробудження було важким, ніби марні намагання вибратися з болотистої трясовини, яка вже встигла затягнути з головою. Софія ледве розтулила обважнілі повіки, перекотившись на інший бік. За вікном погода радувала весняним сонечком. Джессі розтягнулася на підвіконні, підставивши теплому сяйву спинку й потилицю. За задоволеною мордою кішки дівчина визначила, що та чудово почувається без хазяйки в компанії чужих людей. Подумавши про безсердечність тварин роду котячих, вона знову перевернулвся на інший бік і нарешті сіла.
Потроху проявлялися зовнішні звуки, які раніше зливалися в безформене гудіння. За вікном проїжджали машини, а з кухні долинало торохкотіння посудом і шкварчання чогось на пательні.
Островська ковзнула поглядом по кімнаті й знову зачепилася за крадену коробочку. Тілом пробіг електричний розряд. Настав час подивитися заради чого вона пробігла кількасот метрів у холоді з п’ятикілограмовою кішкою в руках.
Акуратно й повільно, ніби реставруючи картину епохи Відродження, Софія зняла кришку. Усередині було щось невелике, загорнуте в пожовтілий аркуш, який вщерть був списаний розтягнутим почерком. Знявши папір зі згортка, вона побачила сережки, але доволі дивні. Те, що вона прийняла за золото, мало на собі темний наліт, а діаманти на ланцюжках були збляклими, ніби пилюка проникла в саму структуру матеріалу. Островська подумала, що з цього можна було б зробити щось цікаве, якби відчистити та відполірувати. Здається, прикрасу робили з природним підтекстом: золоті китиці мали форму листя чи пелюсток, а згаслі ромбовидні діаманти скидались на висячий фрукт. Далі її увагу привернув той самий аркуш. Розрівнявши його на столі, дівчина все одно не змогла прочитати жодного слова, мабуть, писав лікар правою ногою із зав’язаними очима. Проте, прочитавши підпис, Софія здригнулася.
“Дейнега Л. В.”
Потроху якісь механізми в голові складали власний пазл. Пані Лідія вкрала прикраси, а їй за це помстилися. Або вона заховала їх і відмовилася віддавати. Впринципі, звучало логічно, але тоді якого дідька лисого Джессі вирішила руками Островської повернути ці сережки?
Вона глипнула на кішку спідлоба. Та перевернулася мордою до сонця, тому дівчина могла милуватися лише іскристим хутром на потилиці.
Згрібши все назад у коробочку, Софія насупилась і попрямувала на кухню, скрипнувши дверима.
– Доброго ранку.
– Доброго ранку, Софійко.– Марина на кілька секунд підвела голову, продовжуючи щось зосереджено помішувати на сковорідці.
На кухні панувало приємне тепло, якому сприяли запахи трав’яного чаю, омлету, оливкової олії та пармезану. Дудар як завжди пурхала за плиткою, любила хизуватися своїм кулінарним талантом.
– Я вчора…– дівчина затнулася, трохи подумавши,– Вчора знайшла на порозі ось таке.
Островська витрусила на стіл вміст коробочки, прикраси дзвякнули, вдарившись об дерев’яну поверхню. Сусідка вимкнула газ і з цікавістю нахилилася до сережок.
– О, я десь їх бачила. Тільки не пам’ятаю де.
Її обличчя набуло замисленого вигляду, погляд затуманився. Вона барабанила палтцями по столу, ніби намагалася витягнути з пам’яті слово, яке настирливо крутилося на язику.
–Так, коли ми мали факультатив про історію мистецтва аксесуарів, я обрала сережки як тему для доповіді.– ніби сама собі розповідала Марина,– Вони там якісь суперстаровинні, тринадцяте чи чотирнадцяте століття. У вісімнадцятому столітті їх викопали на Херсонщині якісь чорні археологи. Потім їх перепродавали кількадесят разів і врешті вони потрапили до польського колекціонера,– вона пошкрябала пальцем підборіддя– Войцеха Ясінського. Він у п’ятдесятих роках минулого століття гастролював по всьому СРСР зі своїми виставками. Щось продавав, а щось обмінював. Потім його розстріляли нібито за антирадянську пропаганду, а тодішні люди почали вигадувати, що все це через не по-божому добуті скарби. Нібито вони притягують негаразди, а потім і смерть. До речі,– двома пальцями взяла сережку й потрусила камінцем– те що мені здалося нісенітницею, це поєднання золота із звичайним склом. Хоча можливо це незвичайно добуте скло, але точно не діаманти, як я тоді одразу подумала.
– Яка ж маячня. Дивись, тут підпис Дейнеги. Чесно, жодного слова я не розібрала, та й мене це не цікавить.– Софія знову розправила пожовклий аркуш.
– Ну, записку можна віддати в поліцію, а з сережок, за належної реставрації, може вийти щось прикольне. Був би тобі подарунок на день народження.
– Віддам і сережки. Може вони якось причетні до цього жаху, а мені не хочеться потім сидіти за приховування доказів. Тим паче,– Островська приклала сережки до вух,– Вони абсолютно мені не личать.
– Тобі б зачіску трохи змінити, але як хочеш.
– Краще покажи, що ти там накуховарила.– Софія склала принесене назад до коробочки, задумавшись наскільки зовнішність милих бабусь може бути оманливою.
Якщо за дієтологічними постулатами людина має відчувати приплив енергії після сніданку, Марина готувала батарейки на цілий день. Не особливо піклуючись щодо шкідливості кожного окремого компоненту, вона приготувала дві порції омлету й цезар із хрусткими грінками.
Після сніданку дівчина вимила посуд, трохи повалялася в ліжку, відзначивши, що Джессі втратила до неї будь-який інтерес. Кішка поводилась як дурне кошеня: качалася на підлозі й гасала туди-сюди сходами, іноді зупиняючись, щоб агресивно потрусити хвостом.
Порпаючись у паперах, Софія знайшла папірець, на якому Ісаєв нашкрябав свій номер. Якомога ретельніше витерла сережки й саму коробочку, щоб не лишилося жодних її слідів, вона надто переймалася тим, щоб її не прив’язали до цієї справи. Трохи пожувавши нижню губу, Островська набрала номер на клавіатурі й знервовано слухала гудки в слухавці, міряючи кімнату маленькими кроками. Після п’ятого гудка поліціянт зняв слухавку.
–Алло?
–Добрий день, це я, Софія.– втямивши, що це надто тупо, вона ковтнула й заговорила далі,– Софія Островська. Ви були в орендованому мною будинку в цей вівторок. І ввечері ,після вашого приїзду, я… тобто, нам підкинули дещо дивне. Я думаю, це якось стосується того, що сталося. Як ми можемо зустрітися чи як вам передати це?
На тому кінці панувала тиша, тож дівчина аж втиснула телефон у вухо.
– Я думаю, я міг би заїхати ввечері,– пролунало шурхотіння, мабуть, він гортав записник,– Після сімнадцятої вам зручно буде?
– Так, авжеж.
– Тоді до зустрічі.– Олександр розірвав зв’язок.
Софія постояла мовчки пів хвилини, все ще притискаючи телефон до вуха. Потім сіла на ліжко, облизавши сухі губи, і видихнула. Нарешті щось починає розв’язуватись. Лишилося лише знайти інше місце проживання: квартиру чи будиночок – неважливо, аби до роботи не надто далеко було. Вона віддасть ці сережки, збере речі й буде жити своє життя в іншому місці. На перший погляд, усе не так складно.
Решту дня Островська переглядала оголошення щодо пошуку квартирантів, навіть призначила на завтра дві зустрічі з власниками. Як тільки впали сутінки, Марина урочисто оголосила, що завтра переїжджає, адже її зголосилася прийняти колишня однокурсниця в хрущовці на околиці столиці. Софія пораділа за сусідку й пообіцяла колись погуляти з нею по Хрещатику.
Ісаєв приїхав рівно о сімнадцятій. Без зайвих перемовок вилучив, за його словами, речовий доказ у пакет і детально допитав дівчину про те, що було в коробці, чи вона чіпала вміст, чи бачила когось. За його обличчям було зрозуміло, що робота, м’яко кажучи, остогидла і він залюбки пролежав би тиждень-другий на дивані. Закінчивши з питаннями, Олександр подякував за співпрацю і попросив телефонувати, якщо трапиться щось схоже на це. Софія радісно випровадила його й заварила кави, щоб трохи відволіктися від того шуму, з яким Дудар вишкрібала свої речі зі старої шафи.
Через дозу кофеїну заснути вдалося лише, коли годинник відрахував о пів на другу. Тоді ж прийшов перший сон, від якого в Софії похололо всередині. Не зовсім усвідомлюючи ні себе, ні своє тіло, вона опинилася в темному просторі, схожому на комірчину, де єдиним джерелом світла було фактурне скло на дверях. Дівчина просто тинялася деякий час там, відчуваючи, що це просто нудне сновидіння без сенсу. Тоді з-за дверей долинув жіночий голос, більше схожий на скрегіт: “Тобою скористалися, та це нічого. Тепер усе стане як має бути”.
Островську аж підкинуло на ліжку, з лоба струменів холодний піт. І чого вона так злякалась? Варто дивитися менше драматичних серіалів. Софія подивилася у сповите сірим світанком вікно й подумки тричі промовила: “Куди ніч туди і сон”. Хай йому грець! Вона перевернулася на інший бік і загорнулася в ковдру, сподіваючись, що згодом серце перестане битися об самі ребра. До ранку вона так і не зімкнула очей.
Удень все йшло як по маслу. Марина виїхала одразу по одинадцятій, супроводжучи це невеличкою виставою, нібито вона йде червоною доріжкою у світлі софітів, прощаючись зі своїми фанатами. Її нарум’янене обличчя разюче контрастувало з блідістю, з якою вона позавчора впечилася в склянку під час обшуку. Двері з грюканням зачинилися, і Софія лишилася наодинці з Джессі.
До обіду вона встигла прискіпливо оглянути квартири, які найбільше сподобались їй у переліку оголошень. Знайшовши для себе найкращий варіант, дівчина домовилась про заселення на вихідних, сподіваючись, що до того часу Максим Юрійович (син Лідії) встигне повернутися і всі проблеми впадуть на його плечі.
Островська скупилася в найближчому “АТБ”, адже більшість продуктів запакували в дорогу для Дудар, щоб та до Києва не склеїла ласти на енергетиках і каві. Не забула й придбати котячий корм, щось підказувало їй, що каша з маслом не надто гарно вплине на здоров’я тварини. Вона піклувалася про неї, відчуваючи тягар відповідальності за інше життя.
“Ось чому батьки так неохоче заводять маленьким спиногризам домашніх улюбленців.”
З вечором у будинок пробиралося відчуття самотності. Софія не боялася темряви, та позалишала світло на кухні й у своїй кімнаті, з ногами забравшись на диван у вітальні. Цього вечора вона довго говорила з матір’ю, розповідаючи як крутить-вертить її звивиста лінія життя, у відповідь слухаючи купу порад та настанов.
Дівчина заснула там же, під монотонні балачки диктора якоїсь пізнавальної програми про природу.
Цього разу знову наснився сон. З того типу, що вона їх називала виснажливими. Таке іноді буває, коли уві сні вирушаєш у поїздку чи довго блукаєш десь, а на ранок таке відчуття, що не спала зовсім. Цього разу Софія обирала собі вбрання із довжелезної, ніби бездонної, гардеробної шафи. Волосся було зібране в гарну зачіску, закріплену лаком. Сукні, які вона одну за одною видобувала із гардеробу, були дивовижними: з мереживом, блискітками. Коли дівчина ще раз поглянула в дзеркало над столиком зі світлої деревини, руки похололи. У вухах були ті самі сережки із лжедіамантами, які підкреслював макіяж із золотавими тінями. Островська потяглася, щоб зняти їх, але одразу відчула ріжучий біль на подушечках пальців і прокинулась. Джессі безтурботно гралася з її рукою, не соромлячись випускати кігті. Софія звучно вилаялась, вирішивши, що це не найкращий початок дня, і підвелась з імпровізованого ліжка.
Пообіді приїхав з аеропорту син Дейнеги. Вони майже не розмовляли, він віддав їй гроші, як і обіцяв. Вигляд мав утомлений і змучений, темні кола під очима вказували на попередні безсонні ночі. Софія пообіцяла, що завтра ж виїде з будинку, та його це абсолютно не хвилювало. Максим Юрійович поводився як примара, нечутними кроками кілька разів перетнув будинок і зник десь на другому поверсі.
Про всяк випадок дівчина замкнулась у своїй кімнаті. Вечір непомітно проминув за збиранням речей. Усе своє життя Островська впхнула у дві валізи і наплічну сумку. Вона витерла полички й підвіконня від пилюки, вигребла мотлох з-під ліжка й витрусила все це у вікно. З вулиці дихнуло вогким холодом, знову збиралося на дощ.
Вимкнувши світло, Софія накрилася ковдрою. Їй щось муляло на межі периферійного зору, ніби згусток якоїсь темряви. Очі ще не адаптувалися, тому, як не мружилась, дівчина не змогла розгледіти, що це. Вирішивши, що Джессі, яка зовсім не виявляла до Максима Юрійовича ніжних почуттів, супроводжує її мовчазною присутністю, Софія заплющила очі, трохи покрутилася і занурилася в спокійну чорноту без снів.
Наступний тиждень дівчина влаштовувада своє нове життя. Накупила мийних засобів та всю неділю відмивала нове місце проживання, щоб хоч трохи прибрати запах минулих господарів. Там не пахло чимось огидним, але чимось таки пахло, як у будь-якому чужому місці. Від цього в Софії аж око смикалось. Квартира була невеличкою, однокімнатною. На кухні деренчав холодильник, за стіною було чути кожен подих сусідів. Зате було доволі тепло, опалення працювало на повну, довівши температуру до двадцяти шести градусів.
Островська з радістю повернулася до роботи, певною мірою навіть скучила за своїми обов’язками. У грудях панувало відчуття свободи, спокою і впевненості. Вона вважала, нібито вирішила всі свої проблеми, а поки життя не підкинуло нову порцію гівна на вентилятор, можна розслабитись і відчути себе “в моменті”.
26 березня місто знову сколихнулось. Шуміли всі газети й канали, журналісти знову отримали добрячу сенсацію: вбиця літньої жінки сам здався поліції.
Софія знову читала газету керіника, щойно принесену поштарями, запиваючи міцною кавою з тієї ж упаковки. Хлопець, старший її на якихось десять років попросив опублікувати звернення, яке передав пресі перед щиросердним зізнанням. Він був племінником помилково розстріляного у 60-х роках інженера. Довго рився в архівах, навіть через це пішов на історико-дослідницький факультет. З дитинства бабуся торочила йому, що деяка злодійка-хабарниця підмінила документи за майнову винагороду. Посіяне зерно сумніву проросло жагою відновлення справедливістю. Він не обмежився одними словами, навівши кілька папок зі сканами оригіналів документів. Крім справи його дядька випливло ще кілька схожих випадків, а також крадіжки, якими займалася Дейнега в молодості. Злочинець визнавав, що знає на що і заради чого йде. На його думку, тепер все мало стати як має бути.
Софія одразу згадала розповідь Марини про вкрадені прикраси Ясінського. Не просто так там була та записка. Збіг – це не пояснення, а відмазка, щоб відхреститися від очевидного. Дівчина відклала газету на інші папери й взялася друкувати місячні рахунки компанії. Островська підбила невеличкий підсумок: убивця покараний, сережки тепер доправлять у музей чи ще кудись, вона знайшла житло, залишилась при стабільній роботі– збоку все має чудовий вигляд.
Того ж дня вночі вона вперше побачила істоту. Тварюка підпирала стелю головою, хоча тіло залишалося скрюченим, ніби дріт, який намагалися розрівняти після того як він довго був скрученим. Неприродно велика відвисаюча щелепа і чорні провалля замість очей.
Софія ошелешено кліпнула. Мабуть, їй здалося. У кутку нічого не було. А може їй здалося, що там нічого не було, бо відчуття того порожнього погляду втискалося їй у мозок, ніби дуло пістолета в скроню.
“Цього не може бути…”
Відтоді дівчина спала з увімкненим світлом. Але через деякий час це перестало допомагати. Вона була впевнена, що це одна й та сама істота приходить до неї, тільки змінює подобу. 28 березня воно було її матір’ю, 29– її керівником, 30– Мариною, а у квітні прикидалося Лідією Вадимівною. Незмінними залишалися кілька речей: покручена постава, надвеликий зріст і чорні провалля замість очей, такі глибокі, ніби очні яблука витягли разом з усім павутинням нервів.
Деякий час воно просто витріщалося на неї, але з кожним тижнем ніби підступало на крок ближче, видаючи клацаючі звуки, ніби в горлянці був несправний вимикач. Софія переконувала себе, що це галюцінації або надто реальні усвідомлені сновидіння, хотіла піти до психолога, але в Озеровому навіть окуліста не відшукаєш, тому ідея швидко зазнала краху.
Коли істота підібралася вже занадто близько, що до ліжка лишався один крок, Островська вже не могла терпіти. Вона змарніла, серед темно-русявого, колись блискучого, волосся пробивалися сиві пасма. Очі були червоними і сухими, під ними наливалися свинцевим кольором набряки. Шкіра втратиоа колір і тепер здавалася намащеною біло-сірою фарбою для гриму. Губи покусані й обдерті. Дивитися в джеркало було боляче не лише через пересушену слизову оболонку очей, а й через спогади про те, як усе бкло раніше. Вони скалкою в мозку нили все сильніше з кожним днем.
Софія не моло ні найменшого поняття, як виплктатись із цього виру жаху. Грошей на інше житло вона не мала, та і чи змінило б це щось? Дівчина сумнівалася, що споглядати потвору в іншому інтер’єрі буде приємніше. Зате грошей вистачило на кілька упаковок нерецептурного снодійного. Софія повністю впала відчай та більше не мала надії, що може щось виправити. З кожним днем ставало дедалі гірше.
–ТЕПЕР ТИ ЗАДОВОЛЕНА!?– тремтячими руками вона видобувала одну пігулку за іншою з пластикового блістера.
Сьогодні це була “Марина”. Істота стояла прямо над самим ліжком, скрючившись у три погибелі й безшумно водила нижньою щелепою, зрідка клацаючи гортанним звуком. Софія шостим чуттям відчула, що в темних провалинах очей щось ворухнулася, та вона знати не хотіла, яка ще гидота там ховається.
Руки трусилися так, що вода зі склянки на одяг вихлюпувалась вода, але Островська вперто запивала одну пігулку за іншою. Лунко клацнувши зубами по краю посудини, вона відчула, що більше не може. Свідомість поволі занурювалась у п’янку чорноту.
“Повірити не можу, що помираю ось так, під прицілом цієї потвори, все не мало б бути так…”
Мерехтіння перемішаних думок стрімко згасало, занурюючи дівчину в холодний сон.
У світлій просторій залі з високими стелями проводили виставку старовинних прикрас та культурних надбань. Кожен експонат був по-своєму цінним та дивовижним, мав окрему картку з історією свого “життєвого шляху”, і часто вона тягнула на сценарій для пригодницького роману. Під захисним склом у світлі виставкових ламп поблискували чистим золотом відреставровані сережки, лише скляні діаманти лишалися збляклими і мутними, ніби були отруєні чимось, що вбило їхню минулу чистоту й красу.
Додати до улюблених