— Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь. Тепер звати тебе Степанко.
Дівчина, яка промовила ці слова, слідом за ними кинула шматочок конопляного полотна, якого вчора ввечері сплела.
— Соломіє, що ти робиш?
— А ти що, Олесю, хіба кумкання жаб’ячого не чув?
— Не чув, рідна моя.
Соломія продовжила вишивати червоними ниточками орнаменти на рукавах білосніжної сорочки, слухаючи як тихо гойдаються хвилі в озері. Парубок, якого вона назвала Олесем, лежав поруч із нею у траві та, закинувши ногу на іншу вдивлявся у сіре небо.
— Є повір’я, що, коли чуєш жаб’яче кумкання, маєш промовити “Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь” та дати ім’я.
— Кому, Соломіє?
Олесь жував зелений колосок, чия китиця впиралася у вологе повітря. Дівчина звернула на парубка здивований погляд:
— Хіба ти не знаєш?
— А нащо воно мені? Я люблю, коли ти мені щось розповідаєш таке цікаве… Та навіть не цікаве! Будь-що від тебе чути люблю.
— Ти як завжди, Олесю, — відвернулася, продовжуючи нанизувати тканку на голку. — Це душі нехрещених дітей. Вони сім років літають світом та просять Хреста, а коли за ті сім років ніхто таку дитину не охрестить, то вона потрапить до нечистих духів та може перетворитися на мавку “семилітку”.
— Тю, невже то є правда?
— Як не віриш мені, дочекайся коли стемніє. Жаби кумкали, значить, може, побачимо, як озеро всіється крихітними цяточками, які сяють неначе зірки вночі.
На слові “зірки” Олесь зацікавлено підвівся на лікті та почав роздивлятися вже не небо, а Соломію. Вона сама йому як зірка була, могла ту всю зорешливу замінити собою однією, а якби ще усміхнулася сонячно, то він би й згорів від того.
— Це потерчата з каганчиками ходять, — продовжила Соломія, — таким чином заманюючи людей у болото. Ти диви мені тільки не піди за тим вогником! Що я без тебе робить буду, як ти втопишся? — Сумно договорила, відклавши незакінчену вишиванку в бік від себе.
— Єдиний вогник, за яким я піду, то є ти, зоренько моя, — він вперся чолом їй у лікоть, щоб вона як не бачила його поки сутеніло, то хоча б відчувала тілом. — Осліпила мене своїм світлом, що ніякий інший мигунець я вже не побачу.
— Годі тобі, ще почує хтось, — вона сором’язливо усміхнулася.
— Хай собі чують, мені не шкода. То що там далі з потерчатами? Навіщо давати їм ім’я?
— Бо ще здавна вважається, що дати ім’я дорівнює дати життя. Якщо даси потерчаті ім’я, то прилучиш його до сонму янголів. Хрестячи, врятуєш його душу, забереш від нечистої сили, — Соломія вклала руку Олесю на макітру, куйовдячи ласкаво його чорне кудлате волосся, — але саме з цієї причини той, хто кине крижмо потерчаті має стерегтися чорта, щоб той йому ніякого зла не зробив. Не дай Боже ще злидні в хаті заведуться… Тьфу!
— Злидні? Хто то такі?
— Це я тобі вже якось іншого разу розкажу.
Додати до улюблених