У нього валився з рук посуд. Нерівним шаром сідав крем, і сам кондитер завжди був заляпаний шоколадом та глазур’ю. Він – нічим непримітна людина. Самий звичайний і до жаху незграбний, тому не раз ставав мішенню для жартів і глузувань з боку дорослих. Але незважаючи на заздрісників, які постійно намагалися йому перешкоджати, вигадуючи дедалі більш дивакуваті методи, чоловік продовжував свою діяльність. Адже він ще з молодшої школи мріяв стати кондитером та відкрити своє маленьке кафе. У кондитера навіть була своя особиста група фанатів в лиці маленьких діточок, що постійно юрмилися біля прилавків і із захопленням спостерігали за кожною його дією.
Чоловік влаштовував різні конкурси. Проводив численні майстер-класи з варіння карамелі та інших ласощів, а маленьким переможцям дарував цілий пакет смаколиків. Жодна дитина не покидала його кафе з похмурим обличчям. Більше того, діти самі тягли своїх батьків до доброго дядька, а ті навіть не опиралися.
Адже, незважаючи на його незграбність, люди знали про нього. Про ‒ Кім Намджуна, слава про якого вилізла за рубіж Сеула і понеслася ще далі, від чого в столиці високо піднявся відсоток приїжджих мандрівників. Уряд тріумфував. Такого зроду не було. Туристи приїжджали з різних куточків світу, і все заради його прославленої солоної карамелі.
Чого б у його житті не відбувалося, Кім був простою добродушною людиною, що вирізнялася з-поміж інших здатністю сприймати все – усмішкою. Адже мати йому колись тлумачила:
«Синку, що б ти не робив і не говорив, завжди знайдеться людина, яка стане відверто потішатися над тобою. Однак ти не повинен звертати увагу на таких людей. Будь мудрим і продовжуй робити те, що приносить радість тобі й оточуючим».
Відтоді Намджун незмінно дотримувався поради своєї матері і, незважаючи на труднощі, продовжував робити близьку серцю справу. А дорослі дядьки скаженіли і плювалися отрутою з надокучливими думками вижити його зі столиці.
В один із днів, під покровом ночі Кіму зателефонувала знайома тітонька, у якої поблизу розташовувався квітковий магазинчик.
― Намджун-а, хлопчику мій, твоя кондитерська горить! ― Схвильовано зарепетувала вона в слухавку.
Почувши таке, брюнет, як був у піжамі й домашніх капцях, так і вискочив із нагрітого ліжка, кинувшись до місця події. Пожежа була страшною, а жар від неї здіймався такий, що перебувати поблизу було майже неможливо. Ще ніби на лихо пожежники запізнювалися, тож найімовірніше до моменту їхнього приїзду від кав’ярні залишиться одне тільки згарище.
Недовго думаючи, Намджун перекинув на себе воду з-під квітів і кинувся в полум’я, щоб уберегти від вогняної стихії бодай щось. Силует чоловіка зник у безпросвітній завісі диму одразу ж, як він увійшов у будівлю, на що його тітка почала галасувати і кликати на поміч, пробудивши всю столицю. Усі небайдужі збіглися на верески і взялися ліквідовувати вогонь власними силами. Жінка безперервно галасувала і кидалася у вогонь слідом за племінником. Добре, що дорослі чоловіки вчасно утримували її від такого необачного вчинку.
Коли пожежники приїхали, кондитерську вже загасили силами небайдужих сусідів і звідти винесли бездиханне тіло Намджуна.
Причина загибелі була проста і безглузда:
Він спіткнувся за свою ж ногу і впав на землю, бабахнувшись головою об стіл. Задихнувся чадним димом і помер приблизно через десять хвилин, як увійшов у полум’я.
«Яка безглузда смерть», ― скажуть пізніше.
На його поховання прийшла неймовірно велика кількість дітлахів, які залишили біля надгробка рукодільну карамель. Вона була різноманітною: кривувата, різнокольорова, з-під великої гори смаколиків визирали навіть екземпляри із саморобними сердечками.
З того часу минуло ось уже 5 років.
Про добродушного кондитера всі успішно забули, а на місці його крамнички побудували розважальний центр з усілякими ігровими автоматами і магазинами. Народ туди ходив, нібито їм медом намазано. Були навіть випадки, коли деякі чоловіки зчепилися через гроші ‒ потерпілого виносили на ношах.
Біля високої споруди у три поверхи стоїть привид. Жодна жива душа не бачить і не чує його схлипів. Коли привид бачить усіх, як на долоні. На безтілесних щоках скочуються такі ж сльози і моментально випаровуються, не долетівши до землі. У далекому минулому на цих землях тулилася його маленька затишна кондитерська. У минулому він був щасливою та успішною людиною, і люди навколо нього теж. Колись усі без винятку знали ‒ Кім Намджуна. Це було і залишилося в минулому… Зараз він ‒ безтілесний дух, що спостерігає за живими душами, адже більшого йому не дозволено.
Ще декілька крапель скочуються донизу, і привид нервово їх стирає. Він злий, і його безтілесні руки складаються в кулаки. Намджун спостерігає, як із розважального центру великою масою вивалюються люди. Вони розкотисто регочуть, штовхаються, і обличчя їхні здаються щасливими.
‒ Невже це таке гарне місце? Невже краще за моє кафе?! ‒ Скаженіє привид сильніше стискаючи кулаки, ‒ ну-ну, це ми ще побачимо! Я покажу вам, як карається насміхання над покійниками! Я покажу вам усім…
Більше з безтілесних очей не скочуються сльози, навпаки ‒ обличчя скрашує гримаса злодійкуватого сміху. Чоловік крутиться навколо своєї осі в пошуку першої жертви, як на очі йому потрапляє маленька дитина. Дівчинка грається з повітряною кулькою, підкидаючи її в небо, аж раптом звідки не візьмись, здійнявся вітер і жбурнув її до галузей дерев. Рудоволоса довгий час видивляється свою іграшку і незабаром засмучено зітхнувши, відходить до пісочниці.
― Ага, попалася! ― Думає про себе привид, ― зараз я закину твою кульку ще вище маленька гидота, і тоді ти не зможеш більше гратися. ― Скалиться він, зловтішно потираючи свої прозорі пальці.
Підтягнувши піжамні штани вище, привид підіймається на дерево. Загострені гілки болісно грюкають по обличчю і чіпляються за одяг, намагаючись стримати привида від запланованого паскудства. А великі капці зісковзують з ніг, погрожуючи, що взагалі зваляться на землю. За своє життя Намджун мало займався спортом, від того таке буденне й елементарне заняття, як ‒ видертися на дерево, дається йому з великими труднощами. Колюча гілка, немов батіг вкотре вдаряє привида в обличчя, від чого той страдницьки морщиться, проте зупинятися аж ніяк не збирається.
Через деякий час Кіму вдалося піднятися на підходящу висоту і, дотягнувшись до повітряної кульки, привид хапає нитку, смикаючи її на себе. Іграшка слухняно піддається в безтілесні руки, розгойдуючись у ритм разом із гілками. Тепер, коли кулька в руках Намджун має намір підняти її ще вище. У височінь недосяжну семирічній дитині, уже смакуючи пхикання і нюні дівчинки, що грається внизу.
Піднімаючись вище, привид раптом відчув, як щось тримає його за штани, ніяк не дозволяючи зрушити з місця. Повільно повернувши голову, Намджун помітив гілку, яка зачепилася за піжамний пасок і утримує його ніби руками. Намджун скаженіє і смикається в спробах вивільнитися з раптової пастки. Кілька таких посмикувань і пояс благополучно розв’язується. Штани сповзають нижче колін, а раніше спіймана повітряна куля вислизає, перехоплена дитячими пальчиками. Дівчинка радісно скрикує і втікає геть, тягнучи за собою іграшку.
Привид ще кілька разів колишеться на гілках, ніби на гойдалці, і, не втримавшись, летить донизу, болісно вдаривши спину. Кім приземляється прямісінько в пишний чагарник із троянд. Примарна дупа тут же відчуває ззаду пару колючок, а штани, ніби целофановий пакет, безтурботно бовтаються на дереві.
Намджун гірко плаче, розглядаючи штани і дитину на тому боці вулиці, що безтурботно підкидає кульку в небо. Полежавши з десять хвилин, він важко піднімається, човгаючи тапками по землі. Піднімає голову догори і розуміє, що штани занадто високо. Аж ніяк не дістати. Та й немає більше сил підійматися на те кляте дерево. У сімейниках розгулювати столицею ‒ не пристойно навіть для привида. Тому, піднявши з землі довгу суху тростинку, він силкується зірвати з дерева свої штани. Вже після довгих і нудних спроб одяг таки опиняється в руках і, затягнувши пояс цього разу тугіше привид, рухається вздовж вулиці в пошуку нової жертви.
― Це ще не кінець… ― Думає він, потираючи постраждале місце.
***
Люди, не поспішаючи, гуляють по вулицях. Одні відпочивають за столиками біля кафетерію, попиваючи свій еспресо. Інші в комфортних позах на лавках, згадуючи події, що трапилися протягом дня. Дітлахи гасають і скачуть, немов м’ячі вимінюючи одне в одного нові іграшки. Собаки, розвалившись на гарячому асфальті, відігрівають пузо, і навіть небесне світило сяє яскраво та привітно, наче насміхається. У столиці панує спокій і умиротворена атмосфера, і тільки привид, блукаючи неподалік людей, знову гнівається.
― Та як вони можуть веселитися?! ― Розмірковує Намджун, комкаючи від злоби свою піжаму, ― безумовно, їм немає про що турбуватися. Живуть собі, як у Бога за пазухою, навіть не здогадуючись, що комусь може бути кепсько!
Раптом його погляд впав на пакет від чіпсів, що спорхнув зі смітника ніби метелик і привид зі злості жбурляє його в хлопчика, який біжить поблизу. Упаковка обертається в кількох піруетах, підхоплена вітром, і прилипає до писку безтілесного. Кім, оскаженілий від гніву, штовхає малого в спину, від чого той завалюється на бетон, роздерши коліна до крові. Саме в цей момент поряд проноситься вантажівка, ледь не зачепивши дитину.
Городяни, покидавши свої справи, стривожено кидаються до чада, оглядаючи отримані ушкодження, і полегшено охають. Пошарпані коліна до весілля заживуть, а потрапив би він під колеса важкої машини…
Привид гірко зітхає, забираючи з обличчя пакет, і зім’явши його, викидає в смітник, що стоїть поруч. День не задався. Нічого, завтра в нього без сумніву все вийде.
***
Поступово опустилася ніч. У небосхилі сотнями міріадами поблискують зірки, а в самому осередді ніби голлівудська знаменитість виблискує півмісяць. Вулиці заволокло темною ковдрою, і тільки вуличні ліхтарі орієнтують шлях тим, хто пізно повертається додому.
Повільно плентаючись у тусклому світлі, привид помічає молоду дівчину, що кудись поспішає. Брюнетка швиденько крокує порожнім парком, час від часу кидаючи через плече насторожений погляд.
― Маленька-а-а… заблудша-а-а-а… душа-а-а-а… ― Тягне привид, розтягуючи кожне слово, немов жуйку, ― зараз я вчиню тобі, і будеш ти гикати від страху все своє життя.
Намджун неквапливо крокує за дівчиною і, обігнавши її, піднімає з лавки забуту кимось куртку, підстерігаючи за деревом. Коли панянка опиняється зовсім поруч, привид жбурляє в неї одежину, на що брюнетка стрімко обертається, і б’є людину, що переслідує її сумочкою по фізіономії. Злодій скрикує від куртки, що налетіла звідкись, а потім і від понівеченого носа. Металева застібка влучила просто в яблучко.
Кім розчаровано падає на лавку, спостерігаючи за дівицею, яка ступає тепер більш упевнено і швидко. Привид прагнув викликати жах у панянки, а натомість налякав грабіжника. Безумовно ще й майстерно посприяв його знешкодженню.
На ґрунт скочуються гіркі ридання. Чого б він не робив, усе без винятку вилазить на перекіс. Поглянувши на землю, Намджун із жахом помітив, що сльози, які скотилися раніше, перетворилися на квіти.
***
Наступного ранку привид знову вийшов на полювання. Цього разу його жертви ‒ закохана пара. Вони безсовісно затискаються і цілуються у всіх на очах, задовольняючись одне одним, а Кім сердиться і заздрить.
― Фі, які слиняві! Обмінюються своїми бацилами! І це в центрі столиці! ― Обурюється він, ― зараз я покажу вам, що буває з тими, хто виносить своє особисте життя на загальний огляд. Зараз ви в мене потанцюєте, голубчики… ― Скалився привид, вигадуючи чергову витівку.
Він довго намотує круги, ламаючи голову, як насолити воркуючим. Безтілесні пальці влаштувалися на підборідді, а обличчя напружилося від роздумів. Через якийсь час привид підкрадається ближче і, вхопившись за блискавку на сукні дівчини, тягне вниз в очікуванні вистави. Вбрання злітає на землю, оголюючи всі принади дами, яка і не дама зовсім.
― Даніель?! ― Волає суджений, поки «дівчина» натягує сукню, ― як ти міг? Ти обдурив мене! Навіщо-о-о…
― Клаус… ― Жалібно, бурмоче чоловік, потягнувши руки до коханого. Однак той лише грубо їх відкидає і відходить назад. Біля сімейного конфлікту уже товпляться роззяви в передчутті продовження цирку. ― Клаусе, я кохаю тебе!
― О, ні! Ти кохаєш мої гроші, але не мене. Як ти взагалі міг так вчинити зі мною? Адже я закохався і вже збирався кликати Міранду заміж тьху ти, тобто тебе. Безсовісна ти, сволото! ― Чоловік спльовує на землю і розвертається піти, але Даніель вчасно вхоплюється за його руку.
― Малюк… Мій солоденький пупсику… Не йди! ― благає він, розціловуючи кінцівку. ― Адже я справді кохаю тебе…
― Припини мене так називати люди дивляться і… Малюка більше немає! ― Кричить Клаус, вириваючи руку, ― і спасибі тій безмозкій курці, яка пошила цю сукню. Усе залиш мене в спокої і забирайся, і ви всі теж забирайтеся! Чого роти повідкривали?! ― Сердиться чоловік, поспішно йдучи геть.
Незабаром наречений, зникнув в натовпі людей. А Даніель, поправивши своє вбрання, забіг до магазину.
Намджун, дивлячись на ось все це, сів на запорошений пилюкою тротуар, заливаючись гіркими сльозами.
Чого б він не робив, зовсім нічого не виходить. Але ж здійснює він усе за інструкцією. Може, баг який-небудь? Або ж інші верховні мощі йому заважають?
***
А люди тим часом безтурботно проводять час у центрі міста, навіть не здогадуючись, що зовсім поруч сидить привид. Кім, не припиняючи виє, весь час, змахуючи сльози довгими рукавами піжами. Раптом зовсім поруч лунає дзвінкий дитячий голосок, і Намджун, налякавшись, перекочується на клумбу. Геть, вимазавшись в багнюці. Хлопчик підступає ближче і піднімає з землі золоті монети, поки Намджун розгублено витріщає очі, поглядаючи на руки дитини.
«Монети?! Які до дідька монети?! Сльози! Там були мої сльози, від чого вони раптом грошима стали?» ― кричить привид, заливаючись сльозами ще інтенсивніше.
Дитина, підібравши все знайдене багатство, несе його своїй матері, яка сидить на вулиці.
― Матінко, дивіться! ― У крихітній долоньці, переливаючись, поблискують гроші, ― матусю, тепер ми не будемо голодувати. Підемо купимо молока і хліба, ― каже хлопчина, тягнучи жінку до найближчого кіоску.
Намджун окидає поглядом прохачів, що йдуть, і немає більше ні жорстокості, ні печалі. Тільки глухе нерозуміння.
***
― Чого ревеш? ― Раптом лунає ззаду і привид обертається.
Перед ним стоїть подібний до нього, тільки зовсім інший. Більш величний і поважний. Високий стрункий привид одягнений в молочного кольору вбрання, яке колихається на вітрі. Локони прямі довгі свинцевого відтінку, теж колишуться в ритм вбранню. На голові незвичайна зачіска з встромленою у волосся срібною шпилькою.
«Принц ‒ не інакше», ― думає про себе Намджун, а потім запитує:
― Хто ти?
― Я Сокджин. Верховний привид, що стежить за порядком, ― вітається він, поправляючи зачіску.
― А я… я, ― мямлить привид.
― Я знаю, хто ти. Наглядаю за тобою вже досить довгий час, щоб зрозуміти: ти нещасний. ― підсумовує верховний, знову тріпаючи волосся.
― Та звичайно, я нещасний! ― Злиться Кім, ― чого б я не робив, геть нічого не виходить. Будь-яка капость чи поганий жарт, а я ж так стараюся! Подивися! ― Привид вказав на сиротливу забуту монету. ― Мої сльози… Навіть мої сльози перетворилися на гроші! Ну що за свинство?
― Ти не можеш чинити погані справи щодо хороших людей внаслідок того, що сам за життя був чудовою людиною. Невже не пригадуєш?
― Я погано пам’ятаю щодо свого життя, але в той час я був слинтяєм! Люди потішалися наді мною, а я посміхався їм у відповідь. І до чого це призвело?
― Намджун, ти прекрасна людина, тому не намагайся бути поганим. Як би ти не старався, у тебе не вийде принести біду в чужий дім, скоріше… Щастя.
― Але якого біса?!
― Фу, як грубо! Ти де таких слів набрався? ― Кривиться верховний і невдовзі продовжує: ― Підказую, за своє життя ти був добрим дядьком і ним же душу Богу віддав. Тому ти просто не здатний на капость. Чому ти раптом і без вагомої причини вирішив стати поганим? Зла зараз, як у набитому автобусі, проте добро в дефіциті. Не той бік ти обрав, друже мій.
― Та хто ж тобі сказав, що в мене не було причини? Була. Та ще й яка!
― Нумо, спробуй здивувати мене, ― змахнувши пальцями в повітрі, на землі, наче за помахом чарівної палички, розстелився килимок. Піднявши краї свого плаття, верховний велично опустився на нього, прийнявши комфортну позу.
«Ти диви, який!», ― цокнув Кім.
― Я взагалі-то збираюся повідомити тобі причину, а ти тут розсівся, як на перегляд фільму! Тьху! Може Вам ще попкорну принести, шановний? ― Виплюнув привид.
― Це зайве. Отже, я слухаю тебе, друже мій.
Витерпівши довжелезну паузу, привид видав:
― Погані люди погубили мене. Знищили те, що я будував довгі роки.
― А хороші? Хороших людей пам’ятаєш? А маленьких діточок? Тих, хто приходив до тебе в кондитерську. Купував солону карамель та й інші ласощі. Тих, хто просто посміхався разом із тобою в співзвуччі? Чому ти забув їх?
― Мене переповнювала така злість від втраченого життя, і люди так стрімко забули про мене…
― Помиляєшся. Ті, хто любив тебе, завжди пам’ятали і пам’ятають до сих пір. Підійди ближче, я покажу тобі. ― Намджун насторожено скривився і неохоче підійшов, ― заплющ очі, ― попросив верховний, і привид виконав його прохання.
Прикривши очі, Кім відчув біля своїх скронь прохолодні пальці верховного. Його безтілесну голову пронизав ледь відчутний імпульс. І вже за мить перед очима ніби кораблики почали пропливати картинки, розсіюючись пізніше блакитним серпанком.
«Матусю, це несмачна карамель! Я хочу таку, як у дядечка Намджуна! ― Волала малесенька дівчинка, потягуючи маму за сукню.
Доню, дядька Намджуна немає з нами».
«Неподобство! Вони обдурили мене на півтори тисячі вон. Пройдисвіти! Вишикували тут свої автомати і обманюють людей. Ох, як прикро, що більше немає кондитерської».
«Це була найчудовіша кондитерська на всю столицю».
«Кращої карамелі я в житті не куштував!»
«Я так і не встигла попросити рецепт тих дивовижних мафінів».
«Ох, Намджу-на, хлопчику мій…», ― прошепотіла жінка.
Перед очима проплив знайомий рідний образ і привиду навіть вдалося побачити зморшки й тьмяний погляд. З очей бризнули сльози.
Хто сказав, що привиди не плачуть? Безтілесний не означає ‒ без емоційний. Мертвий не означає ‒ не вміє відчувати.
―Ти знаєш, хто це?
― Тітонька… ― Шмигнувши носом, прошепотів Кім, ― жінка, яка стала мені матір’ю , коли та померла від вади серця.
― Твоя ненависть товстою оболонкою закупорила тобі очі й вуха. Вибила всі спогади, пов’язані з тими, кому ти був небайдужий. Ти до такої міри спалахнув помстою, що забув про все на світі! ― Уже перейшов на крик верховний, ― думаєш, ти один такий нещасливий? Якщо забрали твоє життя ‒ потрібно затьмарювати його іншим?
― Люди радіють і задовольняються життям, тоді як я змушений поневірятися столицею, не маючи можливості навіть поговорити з кимось. Адже ці самі люди знищили все і позбавили мене того самого життя. Це справедливо?
― Ми не вибираємо життя. Народжуємося, живемо і вмираємо, коли приходить час. Матінка-доля нарікла тобі швидку смерть, і ти не в силах змінити це. Ні ти, ні я, ніхто. Це потрібно просто прийняти.
― Прийняти? ― Перепитав привид, заливаючись сміхом, ― я не хочу це приймати! Я хочу жити! Хочу у світ людей…
― Ти вже помер, і той світ тепер чужий тобі. У світі живих ми тільки гості. Не інакше.
― Тоді я хочу помститися людям за свої страждання!
― Помститися? Помста це ‒ зло, і ти піддаєшся йому. Ти взявся пакостити ні в чому невинним людям! Розповісти? ― Не дочекавшись відповіді, верховний продовжив, ― молода дівчина, яку ти планував налякати в парку тієї ночі, поверталася з роботи. Із собою в неї була велика сума грошей. Ці гроші ‒ на лікування її тяжкохворої матері. Благо, завдяки твоїй спосібності все закінчилося добре, і дівчина благополучно дійшла до будинку. А наступного дня її матінку вже оперували.
Закохана пара, якій ти теж хотів насолити. Якийсь, Даніель насправді погана людина, яка раніше була судима, хотів заграбастати собі гроші якогось Клауса, для цього вступив з ним у відносини. Пізніше ці гроші мали піти на виробництво дитячих шампунів із додаванням туди шкідливих наркотичних речовин. Як у них відбувалися любовні втіхи ‒ не знаю, але зрештою, цей покидьок був викритий і спійманий. Зараз він у суді і очікує покарання.
Про дітей потрібно говорити? Як взагалі дорослому дядькові могло прийти на думку гадити дітям? Адже ти в минулому збирав їх біля себе в кондитерській і проводив заняття з приготування карамелі.
Намджун мовчав, закушуючи губи, поки усвідомлення того, що він облажався, повільно надходило в мізки. Йому нічого сказати. Не як виправдатися. Нічогісінько. Просто соромно. І коли він встиг стати таким огидним?
― Поглянь на світ… ― Сокджин витягнув руки, розвівши їх в сторони, ― багатії живуть, не знаючи бідності, недуги і зневіри, проте мають нахабство потішатися над бідолахами, що пізнали це. Щодня десь помирає покинута дитина. Щодня суспільство плюється в нижчих по статусу, підносячи себе аж до царів. Люди потопають у похоті й бруді. Плюють у душі одне одному, зраджуючи з іншими тілами. Поводяться, як худоба! Справжня, щира любов і співчуття тепер… Як ото по-сучасному сказати?.. О, не в моді! Світ згнив, і з кожною миттю гниль проривається все глибше. Ти… Ти ж не такий, проте став на бік таких. Вирішив зіграти в поганого дядька? Намджун, у світі так багато покинутих і зневірених, яким ніде навіть прихилити голову. Такі люди потребують захисту. Забудь те, що трапилося! Поверни колишнього себе! Верши добро!
― Але ж я помер! Привид, безтілесний дух, ніхто…
― Ще не так давно ти думав інакше. Так старанно почав пакостити та тільки… Тим, кого життя і так поламало, або зробить це в майбутньому. Адже ти був сіячем добра і радості, а в скрутну хвилину завжди опинявся поруч. Так стань ним зараз. У тебе все вийде. Я вірю! А якщо буде нелегко ‒ прийду на поміч, ― верховний глянув на своє зап’ястя і заговорив далі швидко і стурбовано. ― У мене закінчується час, Намджун. Я помираю…
― Що? Як…?! Ти ж привид! Верховний привид!
― Ми теж хворіємо. І зараз мій час стрімко закінчується. Якщо доля розпорядиться ‒ ми зустрінемося знову. А поки пообіцяй мені повернути колишнього себе. Пообіцяй…
― Я… Обіцяю, що стану ангелом-охоронцем для зневірених душ! Обіцяю, що відтепер я буду вершити добро. ― Кім опустився на одне коліно, схиливши голову в присязі.
― Я вірю, Намджун. Я вірю… ― Прошепотів верховний, розчинившись у тумані.
***
Привид піднявся з колін, окинувши поглядом останні частинки верховного. Повільно підняв голову в небо ‒ там, як і раніше, темрява і зірки. Нічна заграва, холодна, відчужена. Але зійде сонце і небосхил знову забарвиться в усі відтінки полум’яних фарб. Воно знову зігріватиме й тішитиме око. Усередині нього щось клацнуло.
Кім усвідомив, яким став тут, на землі, і від цього на душі так гадсько було. Його серце загрузло в жовчі, немов у трясовині, а думки важкою ковдрою застеляли голову, змушуючи думати лише про навмисні капості.
Привид, заплакав.
Він відчував відразу до себе, що скручувалася в клубок всередині нього, погрожуючи виплеснутися назовні. Присівши на студену землю, він почав вдивлятися в неї. Зелена травичка, в якій, немов у гамаку, колихався павучок. А ось у мерехтінні місяця показався чудовий метелик. Він легкою пушинкою перелітав із квітки на квітку, і привид спостерігав за ним, доки не побачив іншу. Вона була неподалік. Зламана із понуреною голівкою, притуленою до землі.
Прямо як люди…
Намджун підповз ближче, дбайливо торкаючись рослини. Він гладив пошкоджене стебло, ніжно водив пальцями по пелюстках. Серце боляче стиснуло у грудях, і привид знову залився сльозами. Перші краплі, що торкнулися землі, стали цілющими. Рослина на мить засяяла теплим світлом, а коли воно розсіялося, привид побачив квітку. Вона підросла ще до двох дюймів, а пелюстки її забарвилися в блакитний колір, немов відображаючи місяць.
Кім кинувся до квіточки і, впавши на коліна, повиснув над нею. З очей капнуло ще кілька крапель, і ось губи привида обережно торкнулися пелюсток. Відсунувшись від рослини, Намджун раптом відчув усередині тепло, яке теплою ковдрою огортало серце. На лиці засяяла посмішка. Та сама, що раніше сяяла для оточуючих. Ще раз глянувши на квіточку, привид розвернувся і неквапливо покрокував геть. Його тіло розсіялося, осідаючи туманом у трави й ґрунт.
З того часу минуло 3 літа.
Намджун дотримав обіцянки. Завдяки йому в столиці зменшилася кількість просящих, і їх помістили в спеціалізовані заклади. Знайдені привидом немовлята знайшли сім’ю і стали щасливими дітьми. Він часто приходив до діточок у снах. Лагідно поправляв ковдри, нашіптував казку, а зовсім малесеньким наспівував колискову. Вночі пробирався в сади і парки, поливаючи клумби, якщо дощ запізнювався.
Усі ці роки він згадував верховного, ні… Сокджина. Привида, завдяки якому не втратив себе і вчасно став на шлях вірний. Згадував ту ніч, і ту квітку, що незабаром наповнила його нутро світлом.
***
― Минулої нашої зустрічі я натрапив на тебе, коли ти голосив у центрі міста. А зараз чому плачеш? Мабуть, від щастя?
Намджун стрімко обернувся і помітив того, про кого мріяв протягом трьох років. За спиною стояв верховний. Високий граціозний красень. Його тіло було прикрите блакитною матерією, що тріпотіла на вітрі.
― Сокджин! ― Заволав привид, згрібаючи того в обійми, ― я так сумував Джин, я так…
― Т-сс, ― зупинив він Намджуна, приклавши до його губ вказівний палець. ― Я знаю. Я все знаю, друже мій.
― Я справді сумував… ― Бубонів привид, втискаючись у верховного, ― і я такий щасливий, що ти живий. Я справді радий!
― Це все тільки завдяки тобі, Джун. Якби не твоє тепле серце, мене б тут не було.
― Що ти таке кажеш? ― Приголомшено запитав привид, відлипаючи від одягу Джина.
― Квітка… Того дня, коли я розсіявся в ночі, в землі з’явилася квітка. Нею був я.
― Ну, звісно, твоє вбрання! Минулого разу воно було молочне, як кавова пінка, а зараз блакитне, ― підсумував Кім, роздивляючись одяг верховного.
― Ти врятував мене, Намджун. Зцілив своїми сльозами, а губи твої, що доторкнулися до моїх пелюсток, подарували новий одяг. На цій тканині залишилося тепло губ твоїх.
― Однак, як таке можливо? Хіба привиди можуть бути квітами?
― Нам під силу будь-які перетворення. Коли настане час, ти теж переродишся. Але знай, у кожного свій ключ переродження. Не кожен привид може відродитися з квітки. Усе залежить від того, ким ти був за життя, а також як поводився з ближніми.
― Все настільки погано?
― Якщо людина за життя була поганою, вона перероджується з каменю, змії або комахи. Погодься, не всякий може полюбити вищезгадане.
― Полюбити? Джин, я все ще не розумію тебе.
― Лише, любов зцілює нас. Усі рано чи пізно вмирають ‒ навіть привиди. Коли настає час, ми перетворюємося на те, ким були за життя і можемо відродитися, тільки якщо подібні до нас проявлять співчуття або любов. Ти виявив співчуття до пораненої рослини, тим самим відродивши мене.
― А чому ти мені відразу не сказав про це? Я б…
― Це повинно йти від серця, ― промовив верховний, приклавши свою долоню до грудей Намджуна. ― Ти впорався, і я пишаюся тобою.
― Тільки завдяки тобі, Джин, ― в губи зашепотів привид, а потім руки його опустилися на талію верховного, м’яко підвівши до себе. ― Я… Кохаю тебе… ― Швидко промовив він, прилинув до чужих губ.
Повний місяць плавно піднісся вгору, опромінюючи закоханих блакитною загравою. Пізньої ночі, коли місто спочивало, зійшлися воєдино дві заблудші душі.
Тепер назавжди…
Кінець
Додати до улюблених