Агнія не могла заснути. Агнія поверталася на ліжку, яке здавалося їй жахливим. Вона підводилася, а потім знову лягала на ліжко, але сон так і не йшов. Здавалося, що хтось спеціально не дозволяє їй упізнати, але ні, все було тихо. За вікном тихо вухала сова, а ліс, що темніє в далечіні, тільки більше лякав її. Вперше в ній росло неспокійне відчуття, тривожні думки. Нещодавня розмова з сестрою Софією не виходила з її голови, а тривожні думки ставали чорнішими за хмари. Тихо. У монастирі всі давно спали, тільки старша ігуменя Надія била поклони біля ікон. Здавалося, що дівчина чула кожен звук, кожну фразу.
Синьоока повернулася до стіни та спробувала заплющити очі, але все ніяк не виходило заспокоїти душу, яка, здавалося, навантажена камінням. Вперше в житті так хотілося втекти з цього місця. Вже не вселяло впевненості й те, що вона колись стане монахинею. Її біловолоса голова забита різними, дуже дивними думками. На неї чекає загроза, треба йти поки що є шанс. Але вона так і не спромоглася зібратися з силами й залишить свою кімнату.
У двері постукали, але це точно не була якась дівчина, бо стукіт був грубий і зовсім не вселяв у серці впевненості, що завтра настане. Темне нічне небо приховало місяць, який за хвилину до того, як прийшов невідомий, кидав свої холодні язики на меблі.
У двері ще раз постукали, але вже швидше, наче втомились чекати, а дівчина не поспішала вставати та відчиняти, і видно, що це злило людину за дубовими дверима. Потім чується тиха розмова, крики та лайка невідомого. Дівчата, які тільки недавно прийшли до монастиря, тепер поховалися до кімнат. Тільки стійкі та найстаріші жінки зрозуміли, що заберуть ту, що насилала лиха.
Двері тихо відчинилися, і в кімнаті з’явилася доріжка світла, і вона побачила людину, що так люто стукав у її двері. Серце стиснулося в грудях, хотілося бігти, але було пізно. Чоловік усміхнувся, але в цій усмішці було мало привітного і гарного, вона тільки більше змусила напружитись.
– Не бійся, юна леді, я заберу тебе в місце, де всі служать Богу не лише молитвою, а й ділом. – він поправив волосся і сів на стілець біля вікна. – Тільки тобі доведеться трохи взяти участь в одній справі.
Агнія мовчить. Він не був добрий, він був злим, це відчувалося в цій посмішці, яку він вправно натягнув. Найчорніша душа. Він не був ні духовно, ні душевно святою людиною. Агнія напружилася ще більше, їй не хотілося йти за ним. не хотілося йти туди, куди він хоче.
– Ігуменя Надія сказала, що ти вірна Богу, його волі, тож не бійся. – Він подав комусь знак і в кімнату щось внесли. – Солодощі. Дівчата твого віку їх люблять.
-Я не люблю солодощі. – перша небезпека минула, але холодний погляд чоловіка ковзнув білою тканиною сорочки. – Що вам потрібно від звичайної послушниці?
Чоловік сидів у пів оберта, тому Агнія точно не могла бачити того, як він посміхнувся, та в очах його заграв неприємний вогонь, який міг би здатися їй страшною загрозою. Зараз чоловік бачив перед собою звичайну звірину, яка забилась кудись в нору, щоб тільки несподівана загроза минула. Дівчина, яка сиділа перед ним не могла нічого зробити, але саме через неї він і прийшов до монастиря, який був відомий по всій Україні. Хоч він і виглядав закинутим, але дівчата тут були доволі розумні.
Саме тут одного разу він і знайшов матір цієї дівчини, і хоча вона вже мала на руках малу дочку і коханого чоловіка, це не завадило їй піти на поклик душі, вона хотіла допомагати людям, хотіла бути потрібна Богу. Тільки от її чоловік не розділяв цього, він навіть не думав дозволяти їй покидати будинок, коли прийшов цей невідомий чоловік. З його дочкою відбувались так само дивні речі, як і з її матір’ю, хоча він давно звик жити в стінах монастиря.
І саме зараз, коли Агнія могла жити спокійним життям, то про неї згадав Ватикан і Чорний Орден. Тоді Мальком С. Рувельє вперше побачив Лідію, коли та прийшла в Орден, тоді жінка наче золота прикраса була всім відома і знавана тим, що вміла добре лікувати. Давно то було.
Мальком так само спостерігав за тим, як сині очі спостерігали за ним, в тих очах не було нічого крім страшного всепоглинущого страху. Мальком любив, коли на нього так дивились, тому відчував свою верховність над жертвою, яку загнав у кут.
Агнія мало знала в брехні, не могла відрізнити білого від чорного, але чомусь зараз це явне відчуття дало їй тільки поштовх на те, щоб вона згодилась потрапити туди, куди просять. Вона відчувала, що ще одна заминка, і чоловік перед нею не пожаліє нікого в монастирі.
– Гаразд. – вона похилила голову, прикриваючи очі, щоб той не бачив їх у світлі зірок і місяця.
Мальком був задоволений.
– Збирайся, через десять хвилин за тобою зайде моя людина. Не викидай ніяких вибриків. – Він посміхнувся, піднявся зі свого місця, підійшов до важких дубових дверей: – А от солодке поїж, тобі треба сили.
Дівчина кивнула, і коли двері зачинилися, то вона змогла піднятися з ліжка і на важких, наче дубових, ногах почала ходити по кімнаті, збиратися. Агнія була приємною дівчиною на вигляд, тому часто багато хто з дівчат думали, чому така красуня сидить в стінах монастиря. Сині очі нагадували глибокі озера, які могли забирати душі, вони були як морозний іній, що залишався на вікні після морозу. Шкіра дівчини була приємного пшеничного кольору, а біляве волосся, наче серпанок місяця і сонця, що перетворився на шовкові нитки, які Агнія любила збирати у дві коси. В голову її прикрашала золота шпилька у вигляді тонкого хреста і луку. Агнія була спокійною і доволі рішучою дівчиною, але навіть це не могло змінити її сердечного і легкого характеру, який був притаманний її батькові.
Дівчина накинула на себе чорну сукну й апостольник, який відкривав тільки її гарне лице. Хоча не всі вважали лице Агнії гарним, бо воно було смагляве і вічно здавалось, що кутики її губ посміхалися людям довкола. Дівчина загасила світло і відкривши двері переступила поріг своєї кімнати. Шляху назад немає.
Вона спочатку не помітила, що в темряві чатувала небезпека. Хтось затиснув її рота грубою рукою і шикнув, приставляючи до горла ніж, який неприємним холодом притиснувся через тонку тканину до шкіри. Від страху, який слизькими мацаком впився в мозок, на очі виступили сльози.
***
Монастир горів із середини. Ніхто не міг вибратися на вулицю, погукати на поміч, а Агнія тільки спостерігала за цим всім і, здавалось тоді їй, що вона чує молитву, пісні, і крики вмираючих дівчат. Вона в тому пожарі чула, як сестра Софія просила пробачення, як вона просила Бога захистити Агнію. А дівчину не пускали, не давали сказати слова, тільки показали, як вони “захистили” її єдиний будинок.
Сльози монахині падали на траву, а в ніс вдаряв запах гарі, запах горілої шкіри, книг і дерева. Все це були запахи її минулого життя. Агнія тільки те і могла, що безсило закрити очі, поки її дім горів.
Вона не помітила, як втратила тяму, як її очі закрились, але знала точно, що тепер перед своїми очима вона бачила пустку, яка ніколи не стане живою. В тому страшному сні сестра Софія дивилась на неї своїми глибокими сірими очима, і здавалось, що в очах тих жаль і страждання. Вона не говорила, її тонкі рожеві губи мовчали, а руки, які завжди поправляли апостольник Агнії були скріпленні у замок. тільки сердечний спів хору давав згадку, що шлях людей складний і дуже непроглядно далекий та страшний.
Додати до улюблених