На невеликому ліжку біля стіни лежав хлопець, душа і серце якого було закутані у ланцюги помсти, а тіло у тонку ковдру, яка напряму належала його хлопцю – Леоріо. Його сірі очі пильно дивилися на хлопця перед ним, оминаючи елементи інтер’єру, які розділяли їх, наприклад, штори, які, то пядіймаючись, то упускаючись, пропускали холодне нічне повітря в кімнату та іноді відкривали вид на дахи будинків. Майбутній лікар, який виглядав, як досвідчений фахівець, а точніше старигань, сидів за столом, сперши рукою голову. В іншій руці була товста книга з обкладинкою повної різних частин тіл, в яку вдуплявся Леоріо, сидячи під жовтим світлом настільної лампи, приховуючи за окулярами запалі очі.
Від хаосу на столі було чомусь дуже комфортно, наче його домівку не знищили кільканадцять років тому, а вона весь час була тут – за столом переповненим книжками, брудними чашками з кави та самотньої упаковки від мівінки, яку недавно гриз Леоріо, навіть не пропонуючи меснику, бо він, на його скромну думку, не має їсти такого лайна, поки відновлюється після важкої битви. І це мило. Він, позіхнувши, прикрив рот рукою та, запихаючи довгі пальці попід окуляри, протер очі.
Курапіка завжди зацікавлено дивився на окуляри Леоріо, бо їхні дужки, а точніше різкі згини металу, які виконували роль простого дизайну, нагадували йому стабільний пульс, який він бажав подарувати кожному пацієнту. Це теж мило.
Милим було і те, що на столі лікаря стояв м’який ведмедик, якого Леоріо весь час обіймав, коли відчував себе відчайдушно, спустошено та був певної мірою готовим вигоріти від насиченого навчанням дня, саме тоді, поки він стискав м’яку іграшку, Курапіка, побачивши це, що було, мов маяк для нього, одразу ставав третім в цій системі підтримки, обіймаючи, і, з посмішкою спостерігаючи, як Леоріо був готовим розплакатися від цієї турботливості, яку весь час випромінював його тихий, але ніжний партнер. Це теж мило.
А ще миліше, хоча іноді й сумніше було, що Леоріо як лікар не зовсім слідкував за своїм життям, сидячи допізна та смакуючи їжу швидкого приготування, але при цьому, весь час переживаючи про фізичний стан блондина. Що ж. Оскільки цим не займався Леоріо, це одразу опинялося на вузьких, але твердих, мов камінь, плечах Курапіки. Він старався слідкувати за ним, забирати з рук то ту саму книгу, розуміючи, що лікар вже точно нічого не міг усвідомити з того, що прочитав, або той клятий бургер, замінюючи його на щось, що він на швидку руку приготував для нього, вважаючи, що це корисніше. Тоді Леоріо сміючись, дякував, явно в жарт кажучи, піднявши палець вгору – “От коли я стану крутим лікарем, буду мати багато грошей і буду харчуватися, мов багатій, тільки якісною їжею. “. На це Курапіка реагував з видним скептизмом, який розбавляла м’яка посмішка та такий самий погляд. Він вірив, що той стане багатим, але не дуже вірив, що життя брюнета перетвориться на казку. Так завжди було з такими людьми, як він, бо Леоріо мав мету, через яку і почав це все, тому, вочевидь, він буде давати всі свої знання та гроші на свою мрію, забуваючи про себе.
Блондин тяжко зітхнув, він змахнув з себе ковдру, показуючи милу синю піжаму, під якою де-не-де було видно бинти. Хлопець сів, спершись на холодну стіну, відкинув голову і поглянув вверх – у вікно в стелі. Курапіка обожнював це вікно, воно було для нього, як ведмедик для Леоріо, тому, коли він себе відчував сумно або просто не знав, що робити далі, юнак просто підіймав погляд вгору на завжди спокійне небо.
В день він спостерігав за птахами зануреними в ніжні хмарами, мріючи опинитися на їхньому місці, дивився на сонячні проміння, які освічували всю цю красу, і милувався голубим кольором неба, розуміючи, що це один з його найулюбленіших відтінків синього, особливо красивим він був крізь окуляри Леоріо, в них він ставав насиченішим. А коли наставав вечір або ранок, він завжди кликав Леоріо до себе, тикаючи в рожеве небо, тоді той радісно вставав на ліжко, поки Курапіка боявся скрипу під його ногами, та, відкривши вікно, з іскрами в очах висував голову назовні, милуючись небом та дахами будинків, на які, ніби наклали теплий фільтр, тоді Курапіка посміхався особливо широко та через мить приєднувався до свого хлопця, заворожено зітхаючи від краси навколо. Та коли навколо все покрила ніч, він однією рукою перебирав волосся Леоріо, з легкою посмішкою дивлячись у тьму осипану зірками, яку він завжди прирівнював до очей того, хто сопів біля нього, хоча зазвичай Леоріо, прямо як сьогодні, вчився, не покладаючи рук, тому Курапіка просто поклав руки на коліна і дивився вгору. Цього разу його погляд був прикутим до повного місяця, якого прикривала маленька хмаринка.
Почувся дивний звук збоку, наче щось впало, блондин швидко зреагував встаючи з ліжка, випадково створюючи ланцюги на його руці, він навіть не помітив цього, тому просто пішов до столу, за яким сидів Леоріо, однією рукою прибираючи штору, яка вирішила піднятися, заважаючи, але за нею він просто побачив книгу, яка випала з рук Леоріо, розкрито лежачи, загинаючи одну сторінку, та самого лікаря, який сопів, нахиливши голову вбік.
Курапіка ніжно посміхнувся та провів рукою по щоці хлопця, думаючи, що на ній вже з’явилася неприємна щетина, він провів рукою вгору та зняв окуляри з свого дорогоцінного хлопця, він поклав їх на стіл, щоб зранку Леоріо недовго їх шукав, створюючи шум неймовірних масштабів. Додатково він дбайливо взяв книгу та акуратно, беззвучно закрив її, кладучи теж на стіл з тих самих причин.
Він ще раз на нього тепло поглянув та обернувся до ліжка, щоб взяти подушку та ковдру. Це було швидко, він просто стягнув їх з їхнього ліжка, радіючи, що на ньому є дві подушки, хоча і одна ковдра. Хлопець обернувся назад, маючи абсолютно зайняті рук, але, побачивши, як голова Леоріо почала повільно падати на стіл, одразу підбіг, чуть не падаючи через ковдру, яку кинув на землю, і щоб уникнути болючого удару головою лікаря об дерев’яний стіл, підклав подушку. Леоріо м’яко вдарився об м’яку тканину та, крізь сон посміхнувшись та сказавши тихо “Курапіка…”, запхав руку під подушку.
Курапіка полегшено видихнув і, нахилившись, притулився губами до лоба хлопця, посміхнувшись. Він примружив очі, милуючись обличчям мисливця. Який вже раз за цей місяць відбувалося щось схоже? На пальцях не порахуєш. Але блондин весь час терпеливо рятував свого хлопця то від розбитого носа, то від майбутньої хвороби, та розумів, що колись він прогавить це і тоді Леоріо буде ходити по кімнаті і ображено плакати, але через день знову почне так само сидіти до пізньої години.
Курапіка встав, знову нахилився, але в інший бік і однією рукою потягнув ковдру, яка лежала на землі, вона підлетіла, змагаючись з шторою, та опинилася в холодних руках, які вже вміло накрили широкі плечі лікаря. Блондин акуратно підсунув крісло вперед, щоб Леоріо абсолютно сперся на стіл і щоб зменшити ризики його падіння в якийсь бік. Почувся скрип ніжок об підлогу, мисливець кожен раз, коли чув цей звук, мріяв про офісне крісло на колесиках, хоча тоді було б цілком можливо, що воно під час сну мисливця просто від’їхало б назад. Мабуть, тоді він би сильно гепнувся, а потім базовано ходив би ображений на весь світ. Отже, це теж не варіант. Ну, тоді, може, просто нехай спить на ліжку? Ні, якось дуже просто. Курапіка з посмішкою закотив очі та одним рухом вимкнув лампу, яка світила прямо в обличчя Леоріо, з розетки і, востаннє глянувши на хлопця, розвернувся в бік ліжка.
Побачивши вікно він задумався, що робити. Оскільки спати не хотілося, він просто заліз під штору, опираючись на підвіконик. Мисливець відкрив вікно ширше, щоб могти бачити звичний краєвид з багатоповерхівки в великому місті.
Просто ніч, просто зорі, просто хмари, просто місяць. Просто дерева, які згиналися від вітру, просто дахи, які бистіли в нічних променнях, просто вікна, які де-не-де горіли, наче від пожежі, просто балкони заповнені різним барахлом та квітами, просто звуки машин, які проїжджали повз, просто голоси людей, які вирішили зараз прогулятися, просто бездомні собаки, які ходили то бруківкою, то дорогою, гавкаючи до всього, що рухалися, просто коти, які граціозно та трохи зверхньо за всім спостерігали, вимиваючись, просто птахи, які то сиділи всюди де їм заманеться, то літали. Просто гори осипані деревами, які ховалися за сотнями дахів, де на якомусь обриві, можливо, стояли дві закохані душі (відсилка кайф). Все дуже просто, але дуже рідно, ставше частиною його життя, як лікар, який вже хропів, як треба. Тож Курапіка просто стояв і дивився, спостерігав, як кішка з вікна навпроти.
Від цього виду йому захотілося курити, хоч він ніколи і не курив. Він пройшовся пальцями по рамках вікна, зачепляючи цеглу та змахаючи пил. У вікно задув вітер, розбурхуючи волосся блондина, охолоджуючи та підіймаючи штору за ним. Мисливець примружив очі, штора опустилася. Курапіка запхав руку в волосся, стараючись привести його в лад. Це в нього погано вийшло. Збоку небезпечно змінив позу Леоріо, тепер дивлячись в стіну, він видав дивний звук, але не прокинувся – продовжив хропіти. Блондин відійшов від вікна та однією рукою закрив його, боячись, що лікареві холодно, він, підійшовши, пальцями вхопився за два кінці ковдри, поправляючи, бо та злетіла з плеч Леоріо, коли той перевертався. Він знову на нього поглянув та вже по звичці поцілував його в м’яке волосся та торкнувся вільної руки, яка звисала вздовж плеча.
Мисливець крізь сон схопив його за руку, щось нерозбіриливо кажучи. Курапіка посміхнувся, легко виплутуючись з його рук та, пройшовшись пальцями по голій шкірі, тихо сказав – Добраніч… – Він логічно нічого не отримав у відповідь, але, коли поглянув на спокійний вираз обличчя того, зрозумів, що, можливо, той і почув це, ще не повністю заснувши.
В сірих очах відобразилася втома, він тихо позіхнув, прикриваючи рот, навіть не торкаючись пальцями до шкіри. Месник востаннє погладив по волоссі Леоріо та, обернувшись, обережно на пальчиках пішов до ліжка. Курапіка акуратно сів на яскраву та м’яку поверхню, яка прогнулася під ним, та одним різким рухом повністю заліз на неї, створюючи неприємний звук. Він налякано поглянув у бік лікаря, але нічого не змінилося, той так само спав. Блондин полегшено зітхнув. Аж камінь з душі впав від спокійної спини, яку він побачив. Курапіка знову поглянув вгору. Місяць та зірки з хмарами трохи змінили своє положення від попереднього. Хлопець лежав і думав, чим займеться Леоріо, коли прокинеться, бо він був певен, що той не буде спати довго.
Нічний вид став розмитим, як і все перед сонними очима, які почали повільно закриватися. Хоч і без ковдри було трохи незручно та холодно, але втомленому юнаку це було не важливо. Він повільно прикрив очі, засинаючи та посміхаючись від любимого обличчя, яке він побачив в останню мить та від тепла, яке пройшлось по тілі разом з довгими руками, обіймаючи його, та чуючи тихе та хрипле побажання хороших снів.
Додати до улюблених