ніч перед кінцем світу

в будь-який момент звичне життя може закінчитися. завтра настане апокаліпсис, векна переможе, вони будуть мертві, а гокінс буде стерто з лиця землі.

але поки що є малий, мізерний шанс, що все буде добре.

замальовка для розминки, аби вийти з “неписьменницького стану”, тож в ній нема глибокого сенсу)

можливі помилки, неточності, та думка, що пливе кудись не туди. але я щиро люблю цих двох дурнів.
(а ще я ненавиджу ставити теґи на ао3)

приємного читання~

повітря в кімнаті важчало з кожною секундою, дихати вдавалося через раз, ніби щось схопило тебе пазурами за легені. думки натикалися одна на одну, створюючи мозкові аварії. стів окинув оком усіх у кімнаті — плечі вниз, очі сховані за повіками. втома засіла в їх кістках, бо вони навіть спати могли лише групами, по дві години на кожну аби всі могли хоч трохи перевести подих. це ніби бігти марафон — в тебе вже горять легені, всі м’язи тремтять від напруги, але ти мчиш уперед та думаєш, а наскільки ж тебе ще вистачить. таке відчуття переслідувало його з того самого дня, коли він вирішив залишитися з купою підлітків. інколи він думає, а якби склалося його життя, якби він втік. втік та забув все, що він побачив. здавалося, що він зараз з’їде з глузду раніше, ніж до них добереться векна. але він не міг собі дозволити. стів спостерігав, як голова макс повільно опустилася на плече лукаса, між її бровами лежить тінь постійного занепокоєння. хлопець лише посунувся, щоб зайняти зручніше положення для них обох. серце стіва стиснулося від того, як ці діти піклуються один про одного навіть уві сні. в такі моменти він думає, що насправді в нього непогане життя, і що всю цю дуже небезпечно-смертельну хрінь він робить недарма. ненсі та робін обговорювали деталі плану раз десятий, але гаррінґтон більше не міг його слухати. ці слова були випалені в його голові, рядки постійно літали перед очима, щоб жодна дрібниця не була забута. фантомні літери закривали йому огляд на шию едді, який лежав, відкинувши голову на стінку. тонка, бліда шия з візерунками фарби, які підморгують йому з-під коміра. це була єдина річ в кімнаті, яка маячила десь на краю свідомості та не давала стіву впасти в вирій власних думок. гаррінґтон назвав би її «подразником». він би всього едді так назвав насправді, і на то були суто особисті причини.

— з мене досить, — його перериває надривний голос мансона, який розноситься по всьому приміщенню. стів смикається, а за спиною едді виглядає скуйовджена голова робін. очі зацікавлено стрибають від одного хлопця до іншого, а потім вона задоволено сама собі всміхається та повертається до ненсі.

інколи стіву хочеться, щоб вона була менш кмітливою.

мансон плескає себе по колінах та стрімко встає. дивиться на стіва три секунди, щось про себе вирішуючи.

— куриш? — питає він.

— я схожий на людину, яка курить?

— ти схожий на людину яка не спала тиждень, а потім її побила ціла баскетбольна команда.

— на себе подивись, — гаррінґтон, чесно, не хотів аби це звучало так різко, але едді не ображається.

він весело хмикає, але десь в цьому є нервові нотки. весь його вигляд — якийсь нервовий. в безладі темного волосся, в роздертої до крові шкіри біля нігтів, в нозі, яка постійно смикається. стів не впевнений, чи це якась ломка (якщо чесно, він не знає, наскільки глибоко підсів на наркоту цей хлопець), чи причина в усьому іншому. стів би поставив на друге. едді швидко бігає долонями по кишенях, прямуючи до дверей. на льоту кидає на хлопця погляд, від якого останнього продирає до сверблячки, але він не встигає розрізнити жодної емоції в тих очах. спина мансона розчиняється в нічній темряві, і в якийсь момент стіву здається, що і він зникає в ній, поки йому в потилицю не прилітає шматок паперу.

— якого біса?! — він скрикує, але макс тихо стогне крізь сон, і все його обурення притиснуте почуттям провини, адже він мало її не розбудив. робін очевидно весело, а погляд ненсі засуджує його з глибини приміщення.

— що вам треба?

— стіве, я чекаю демонстрації твоїх неймовірних навичок флірту. прямо зараз! — шепіт робін в тихій кімнаті все одно що крик, бо її мозок працює голосніше за будь-що інше.

— які в біса навички?

— ну ті самі, якими ти вже який рік хизуєшся, але жодного разу не продемонстрував. — їй весело і вона цього навіть не приховує, а в стіва тихо кипить кров.

— якщо ти не помітила, то в мене нема проблем з фліртом.

— саме так, не помітила. була дуже зайнята спостеріганням за тим, як ти відлякуєш клієнток.

— о, ну так, куди мені до тебе, — подруга дивиться на нього у відповідь як на найтупішу людину у світі. рука ненсі міцно стискає її плече, і дівчина здає назад, аби вплив віллер відчувався ще краще і йому нічого не заважало.

— ви обидва — схаменіться. робін хоче сказати, що ти надто напружений, стіве. тобі варто подихати свіжим повітрям.

— та з чого ви взяли, що я піду туди?

— стіве.

— я не збираюся стирчати вночі на вулиці з едді мансоном, поки нас всіх намагаються вбити!

— стіве! — ненсі виходить вперед, а робін закочує очі в роздратуванні.

він ненавидить цих двох. ще більше він ненавидить те, наскільки вони дружні.

— стіве гаррінґтоне, йди на вулицю.

— так, ми впораємося з цим, великий хлопчику, без тебе кінець світу не трапиться, — бісова робін баклі підморгує йому. зараз варто піти геть хоча б для того, аби здихатися цього подвійного тиску.

— звичайно, ви запросите векну на чай з тістечками, щоб йому було комфортно чекати.

— хочеш поставимо йому «назад у майбутнє»? чувак дуже відстав від життя. років на тридцять, — робін вигялядає безглуздо серйозною, і стіву хочеться кинути в її зухвале обличчя подушкою.

— ви обидві нестерпні, — і поки стів виходить, він плечима відчуває як вони задоволено його проводжають поглядами.

ніч тиха та тепла, майже мирна. і не скажеш, що в радіусі всього декількох десятків кілометрів було знайдено три спотворених тіла. інколи ночами гокінс здається йому таким, яким був раніше — сімейним містечком, де найбільшим ділом був новий ігровий автомат в клубі. в повітрі пахне сухим деревом та цигарками — жахливе поєднання, яке забиває тобі легені та ніс. це саме той запах, який одразу хочеться запити величезною кількістю води. едді сидить на поруччях, хитаючись в сторони. його волосся рвано висить навколо блідого обличчя, і стів дуже просто прийняв би його за якогось привида. він би не здивувався їх існуванню, але очі металіста занадто жваві та верткі для когось мертвого. вони хитрі, веселі, та сповнені чимось важким, що збиває стіва з пантелику, коли едді обводить його поглядом з голови до ніг та зупиняється занадто довго десь на обличчі. між його пальців слабо затиснута цигарка, та й весь мансон — нестійкий та кволий, ніби адреналін на якому він, здавалося, жив всі останні дні — вичерпався.

— ще раз привіт, — стів невпевно смикає рукою вгору, і миттєво зупиняється, ніяковіючи всім тілом.

— давно не бачились, — едді, здається, це веселить. — то неймовірного стіва гаррінґтона вигнали дві жінки? — але голос в нього майже не змінився, лише став м’якішим, тихішим. таким, що забирається в голову та заповнює собою кожну думку.

— я вирішив подихати свіжим повітрям, — відповів він, якраз коли едді вдихнув в його сторону цигарковий дим. той одразу осів на волоссі, на одязі, і стів би ненавидів за будь-яких інших умов, але зараз лише підійшов ближче до едді та сперся на перекладину поряд. він дійсно не любив запах цигарок, хоча й сам колись курив. але едді всією шкірою віддавав йому тепло, і цей запах можна було перетерпіти.

— ти жахливе брехло, гаррінґтоне.

стів лише тихо хмикнув, а мансон легко розсміявся йому в відповідь, одразу затягуючись. стів дивився, як покусані губи охоплюють цигарку, як вона тремтить в тонких пальцях, а білий дим ніжно, майже любовно огортає кожен перстень на руці. стів багато разів дивися на хлопців, на привабливих, на не дуже привабливих, а після того, як дізнався про робін — ще частіше. він міг визнати, що знаходить іншого чоловіка гарним, навіть що він міг ним зацікавитись, але до цього дивака ніхто не викликав в ньому такого бажання доторкнутися. стів ніби не міг відвести очей, коли це скупчення нервів та поганих звичок з’являлося в його полі зору, і відчував якесь ірраціональне бажання хоча б стати з ним поряд, привернути увагу. і це все після того, як мансон з безумним поглядом приставив до його вени розбиту пляшку. це могло б бути дивним, але після ненсі з її рушницею простежувалася певна тенденція. тенденція, що в нього поганий смак та відсутнє  почуття безпеки.

— я звичайно дуже симпатичний, але ти можеш відірватися? — едді одним питанням руйнує магію ночі, збиває стіва з думки. він прихиляється ближче та ловить погляд іншого хлопця, посміхаючись. він завжди так робить, коли говорить. настільки близько, що ти відчуваєш тепло чужого тіла, можеш побачити легкі подряпини на обличчі. стів, як і зараз, в такі моменти відхиляється та продовжує розмову так, на відстані. просто аби зберегти здатність мислити.

— відвали, я задумався.

— і про що ж? — едді йому не вірить, про це стіву кричить зухвалий вигин губ, піднесені брови, але нервове постукування ногою — ось що заспокоює гаррінґтона зараз. він може це ігнорувати, слідкуючи як коліно мансона істерично смикається.

— про все. все це, — він окидає простір навколо себе рукою, і едді також туди влазить.

— так? і що ти збираєшся робити, якщо оце все, — хлопець повторює жест, — закінчиться?

— ти маєш на увазі, якщо ми виживемо? — відповідає він питанням на питання.

— так, якщо ми виживемо.

— не знаю, — стів знизує плечима. — висплюсь, буду дві години приймати душ. можливо, з’їм піцу або дві, а потім напяюся пива під який-небудь жахливий фільм, за який робін буде мене засуджувати.

— ти настільки передбачуваний, як дастін тебе терпить, — навідміну від гострого коментарю, очі мансона випромінюють тепло.

— відвали! сам би що зробив?

— ну-у, якщо за мною не буде ганятися ціле місто, яке сказилося та бачить мою голову на вилах, — в стіва неприємно засвербіло під ребрами. він забув про цю частину. — то, напевно, ті самі жахливо-банальні речі, що й ти. тільки в мене води на дві години не вистачить.

стів хмикає. він міг би запропонувати свій душ, але хлопець виганяє цю думку перш ніж вона окреслюється.

— можливо, — продовжує едді, пронизуючи стіва очима, — я б запросив одного доволі класного хлопця на концерт, і дав би йому послухати справжню музику, а не всіляку популярну попсу.

щось в грудях гаррінґтона рухається, тягнеться до тепла едді в сліпий надії. він здогадувався, тож це не стало здивуванням. (робін мінімум тричі сказала йому, що едді не може бути гетеро. мовляв, в неї якесь “відчуття”).

— які в тебе проблеми з попсою, мужик? – стів вишкіряється на нього миттєво, готовий захищати честь свого музичного смаку перед усілякими патлатими металюгами попри що.

— жодних, але якщо вже планувати з кимось побачення, то хотілося, щоб він міг відрізнити black sabbat від led zeppelin.

— твій метал всюди однаковий! — стів відкрив рота перш ніж подумав. едді не сказав жодного слова про те, кого саме він би навчив відрізняти ці тупі однакові гурти, але гаррінґтон готовий заприсягтися, що він би дуже старався стати гідним побачення. одного жахливого побачення з купою картоплі фрі та суперечками з приводу фільмів.

— я не… ну тобто… знаєш, думаю ким би не був той хлопець, побережи його психіку. — сказав швидко стів та відвернувся якомога далі від пронизливих очей, які зараз буквально перебирати йому хребці в німому розчаруванні.

— знаєш, гаррінґтоне, цей хлопець реально величезний довбень. я реально не уявляю, як дастін його терпить.

в так званого довбня серце завмирає, аби потім побачити працювати на величезній потужності. кінчики пальців поколюють, а в грудях розливається тепло. він. він той самий доволі крутий хлопець який абсолютно не шарить в металі. і якщо він постачається, то жахливе побачення буде в нього в кишені. не в якогось іншого довбня. поки що стів погано собі це уявляє, але він чомусь впевнений, що йому сподобається таке урізноманітнення.

— я думаю, — починає він повільно, — дастін просто змирився з натурою цього хлопця.

— а я думаю, що тобі, гаррінґтоне, не варто розмовляти про себе в третьому обличчі. — едді розтягує свої губи в усмішці. — а ще було б непогано нарешті зібрати свої яйця до купи, і зробити те, про що думаєш весь вечір. — едді нахиляється до нього, огортаючи стіва запахом цигарок та чипсів. — впораєшся, великий хлопчику?

в нього в кожному м’язі обличчя — виклик та веселощі, але нога все тремтить, каблучка на пальці перекручується зі сторони в сторону, і в стіва теплішає під ребрами. не він один тут справжній довбень, і не тільки мансон любить виклики.

— не сумнівайся.

стів одним рухом стає навпроти едді, прямо посеред розведених колін. долоні впираються в чужі гарячі стегна, обтягнуті жорсткою тканиною. м’язи під пальцями напружуються, і це добре, бо він може стиснути руки на чужому тілі, приховуючи зрадницьке тремтіння. і здається, що це працює в обидва боки, бо едді в момент наповнює легені повітрям і весь завмирає. вони дивляться один одному в обличчя секунди три, а потім відстань між ними зникає. мансон здивовано охає, коли вони мало не стукаються зубами, але йому вистачає секунди, аби оговтатися. він стискає колінами боки гарррінґтона, довгі пальці миттєво губляться в чужому, навіть зараз ідеально вкладеному, волоссі. він тягне хлопця нижче, ближче, сильніше. персні легенько смикають за пасма, і це подобається стіву. як едді легко проводить нігтями за вухами, як притискає його до себе щосили, ніби стів може передумати та втекти. гаррінґтон може і не найрозумніша людина, але таку дурість він би не викинув. робін би його вбила. і дастін, напевно, також, якби бачив трохи далі свого носа.

вони спітнілі, виснежені, та дуже жадібні — едді притискається сильніше, поки гаррінґтон сильніше стискає його стегна. а ще він кусається, відриваючи стіва від абсолютно неймовірного заняття — ліниво та повільно переплітати їх язики, від чого в голові паморочиться. мансон весь — як оголений нерв, він то ніжно намагається зловити його губи, то проводить по ним зубами, то намагається залізти стіву в середину, і це все настільки перемішується разом, що хлопець не уявляє, скільки годин отак нависає над головним фріком старшої школи. це здається тією річчю, яку він міг би робити ще дуже довго не відчуваючи втоми. присмак цигарок осідає в роті, але це нічого страшного. едді посміхається йому і бурмотить щось дуже дурне про дівчат та “професіоналізм”, поки гаррінґтон раз за разом ловить губами тонку шкіру, проводить по ній язиком, відчуваючи металічний присмак через ранки. в якийсь момент едді за волосся відтягує його від свого рота, і стів, ніби абсолютно не в цьому світі, дивиться на блискучі темні очі, на червоніючи губи. мансон глибоко дихає та навіть не кліпає. і тут він усміхається йому. відкидає голову назад, тихо сміється кудись в хмари на нічному небі. татуювання на блідій шиї знову привітально підморгують гаррінґтону, але цього разу він може собі дещо дозволити. стів п’яно притискається губами до шиї едді, ловлячи ротом кожен сміх, кожен рух горла.

— стів, сраний король, гаррінґтон. очманіти можна! — напевно, він розуміє едді, тому що вторить сміхом, який закарбовується на чужій тонкій шкірі.

нестерпне поєднання запахів сухого дерева та цигарок починає йому подобатися цієї ночі.

Додати до улюблених