Це почалося ще дуже давно.
Обі Ван точно не був готовий подорослішати так рано. Він точно не був готовий взяти відповідальність за маленького хлопчика, якого вирішив забрати Квай-Гон, бо сам ще потребував чиєїсь турботи. Він втратив усе зарано, але пообіцяв сам собі, що дасть Енакіну абсолютно все.
Хлопчик безпомилково був обраним. Швидко всьому вчився, показував досить хороші результати, нехай більшість не мала великих надій щодо цього. Обі-Ван пишався ним, бачив у ньому маленького себе: такого ж спритного, тим, хто усім цікавився. Хіба характер у хлопця був не простим, але й до цього звикнути можна.
Маленький Скайвокер не боявся труднощів і перешкод, йшов на прорив, намагаючись стати якнайкраще.
Обі-Ван пишався з кожним днем дедалі більше.
Але яким би безстрашним не був хлопчик — одна річ не могла дати спокій.
Нічні кошмари.
Юнлінгів могли мучити такі проблеми, у цьому не було чогось надприродного. Хтось намагався це ігнорувати, хтось вирішував цю проблему медитацією. Кожен по-різному боровся з таким, хіба що…
Хіба що ніхто з юних учнів не йшов до кімнати свого вчителя.
Кенобі ніяк не очікував зустріти вночі у своїй кімнаті Скайвокера. Хлопчик тихо крокував до ліжка Майстра, мабуть, зовсім забувши, що той нехай і не бачив, але відчував його присутність, а потім забрався на неї.
– Енакін, що трапилося? – Нарешті подав голос джедай, повертаючись до хлопчика, від чого той здригнувся.
— Мені наснився кошмар, учитель.
Продовжити молодшому не дали сльози, що так раптово бризнули з очей. Мама – його хворе місце. Його забрали в неї надто рано, надто несподівано, тому зрозуміти його можна.
Скайвокер рушив ближче, обіймаючи свого вчителя, ридаючи йому кудись у живіт. І Обі-Вану слід було відправити його назад у кімнату, можливо навіть відчитати(але він ніколи б не зміг цього зробити), але натомість він притискає того до себе, ласкаво гладячи по спині. Зараз хлопчик був як ніколи вразливий, відкрився, показуючи, що він здатний бути таким.
Що він все ще дитина.
Дитина, якій так потрібен хтось, хто дбатиме.
Кенобі дозволив йому залишитися тут. А потім знову, знову і знову.
***
Обі-Ван утомився.
Втомився, напевно, як ніколи раніше, і зараз був дуже радий мати можливість просто поспати. Нехай і кілька жалюгідних годин, а можливо і до обіду, але він міг спати. Після всіх місій, доручених Радою, це було просто блаженство.
Спокійно лежати на ліжку, під теплою м’якою ковдрою, теплими чужими руками, що обвили його живіт і гарячим диханням у потилицю.
Переосмисливши останні пункти, Кенобі розплющує очі. Невже він так утомився, що не відчув присутності іншої людини?
Невже він так стомився, що не відчув присутності Енакіна?
– Енакін? Що ти…
— Мені наснився кошмар, учителю.
Кенобі затихає, не рухається і навіть, здається, боїться дихати. Він не очікував, що в його ліжку опиниться Енакін, адже… Скільки років тому той приходив до нього з цією проблемою? Це припинилося, коли Скайвокер трохи підріс і перестав ридати практично щоночі. Він намагався впоратися із цим самостійно, показуючи, мовляв, який він дорослий.
А зараз тиснеться до нього зі спини.
Щіки Обі-Вана починають палати, стає спекотніше. Уся ця ситуація бентежить, це відчувається інакше. Наразі його обіймають не тонкі дитячі ручки, а сильні руки дорослої людини, одна з яких відчувається інакше — не справжня. У будь-якому разі навіть так було приємно.
Було приємно, і Обі Ван не впевнений, що так має бути.
— Тобі треба повернутися до своєї кімнати, певен, що…
Йому знов не дають домовити. Не дає домовити акуратний поцілунок кудись у загривок.
Чоловік завмирає, щоки палають сильніше, ніж раніше, і знайти відповідні слова не вдається. Так точно не повинно бути, той точно не повинен робити так, а Обі-Ван реагувати, але все це відбувається. Протистояти неможливо.
– Прошу, Майстер, – Енакін цілує туди знову, а потім трохи нижче, – дозвольте мені залишитися у вас на ніч.
Хочеться сказати про Кодекс, правила та особисті межі, але все це забувається з кожним новим поцілунком, який залишає Скайвокер на оголених частинах його спини.
– Я не хочу бути один. — шепоче йому на вухо колишній падаван і Кенобі здається, трохи повертаючись до нього.
Чоловік не думає про те, що повинен робити в таких ситуаціях. Що треба робити у таких ситуаціях.
Він просто дозволяє Енакіну нахилитися і торкнутися його губ, залучаючи до поцілунку, який зараз замінив тисячі слів.
Несподівано, але так бажано, що решта просто перестала мати сенс зараз. Це було потрібно, це було необхідно. Поговорити можна пізніше, обговорити можна пізніше, все пізніше.
А зараз Енакін цілує його, у Силі відчувається трепет, радість та любов, а це вже означає багато. Обі-Вана зараз не хвилює нічого крім Енакіна.
Енакіна, його губ та його кохання.
Кенобі дозволив йому залишитися тут. А потім знову, знову і знову.
Додати до улюблених