Дівчина втомлено відкрила двері та ввійшла в маленьку квартиру. Вона тихо, намагаючись лишній раз не шуміти зняла туфлі та кофту, повісивши її на гачок біля дзеркала. Мимоволі глянула на своє волосся — від вчорашньої зачіски не лишилося і сліда. Дівчина втомлено зітхнула. Вона пройшла мимо гостинної, де, видно, вчора і заснув її брат під час перегляду мультиків, так і не дійшовши до кімнати. Вона підійшла, та обережно взяла його на руки, переносячи його в кімнату. Сьогодні субота, тому вона може лишити його спати. Їй би й самій не завадило кілька годин подрімати. Але немає часу. Її викликали в технікум після стількох років вигнання, щоб вона була ще одним вчителем, бо їх там вкрай мало, і з дійсних є тільки Ґоджьо Сатору. Її колишній хлопець. Шестиокий бог. Найсильніший. Той, кого вона кинула у важкий період для нього.
Знову тяжкий видох. Дівчина поклала брата на ліжко та вкрила покривалом. Взявши якийсь клаптик паперу, вона написала послання, що буде десь ближче до 12, якщо не буде, то вона набере та скаже про це(по можливості). Закінчивши писати вона поклала це на його робочий стіл. На якому була ідеальна чистота. Коли в неї ж там, на її столі, як вона саме це зве «Творчий безлад».
Такий малий, а такий охайний.
Вона вийшла з кімнати й вирішила сходити в душ, привести себе до ладу. Після нічної зміни в барі вона була, як зомбі. Під очима знову були темні кола, які навряд тепер сховаєш консилером, але вона спробує. Як тільки вийде з душу.
Ввійшовши до ванної кімнати, вона скинула з себе короткий тонкий гольф та коричневі штани, на підлогу. Закрила двері, і зняла білизну, та залізла в душ. Саме в душі вона могла розслабитись та подумати про все. Цього разу думала про минуле. А саме про свої роки навчання, в які вона примудритися почати крутити роман з Найсильнішим шаманом свого та й не тільки покоління.
В голові проносились різні спогади, хоча вже й досить розмиті. Це було в далекому дві тисячі шостому році. Зараз на вулиці дві тисячі сімнадцятий. Не мало води витекло з того часу.
Вона доволі швидко прийняла душ і ні, причина не в нав’язливих думках про Ґоджьо Сатору. Їй просто потрібно поквапитись. Щоб не спізнитись, та закутавшись в рушник, вийшла одягатись.
Одягнула вона в довгу білу спідницю далі щиколоток, білу коротку облягаючу футболку та джинсову куртку теж білого кольору. Взути вона планувала кеди. Туфлі їй натерли купу мозоляк, тому більше вона до них не торкнеться.
Взявши сумку, телефон, навушники та гаманець вона вийшла з кватири, тихо прикриваючи двері. На годиннику була 9.22, зустріч о 10, до того часу вона знайде собі купити щось поїсти в якомусь кіоску по дорозі.
***
Вже підходячи до технікуму, дівчина почала трохи нервувати — та воно й не дивно, вона ж тут не була років з 10 тут, якщо не більше. Оглядаючись дівчина думала, що з того часу, як вона пішла нічого не змінилося. Все таке ж саме — навіть повітря таке ж, як в роки її навчання.
Йдучи по довгому коридору, вона починала все більше нервувати. Чому? Та тому, що її сенсей — більше не сенсей, і тепер директор Токійського магічного університету. А також Сатору — він тепер не той зарозумілий юнак, якого вона знала. Хоча хто його знає, можливо, він такий же?
В повній тиші вона дійшла до дверей. Судорожно видихнула, вона постукала рукою в масивні двері, та легенько відкрила їх, впускаючи туди трохи світла. В середині точно було дві постаті, які Фуккацумі чудово знала.
— Вітаю вас, Директоре-Яга. — Сказала дівчина поклонившись.
Директор лиш кивнув та ледь чутно хмикнув. За його окулярами не було видно його очей, тому й прочитати його емоції було неможливо, на лиці нічого не було, та й було занадто темно в кімнаті.
Навколо директора були іграшки — його проклята техніка, точніше він просто вливав в них прокляту енергію, і вони оживали. Але зараз не про це. Дівчина чудово знала її дії, але все одно не була готова до того, що іграшка накинеться на неї — вона ж вже не підліток, кінець кінцем, так і серце може стати! Але спинила іграшку-ведмедика, з на диво гострими зубами не вона, а Сатору. Про якого вона встигла забути, бо він був на диво тихим. Дівчина думала, що такі, як він не змінюються.
— Ну директоре Яга~ — почав Сатору своїм ласкавим голосом. Дівчина не бачила його лиця, але була впевнена, що він посміхається своєю фірмовою посмішкою.
Такою милою, лагідною та трішки знущальною посмішкою, в яку вона колись на свою голову закохалася. Але це вже давно в минулому.
— Ми ж вже не діти, як-не-як. Вам немає сенсу перевіряти Фуккацумі, бо Ви й так знаєте її силу. — Каже Сатору повертаючи голову трішки в бік в її сторону. І, о боже, вона прямо відчуває, як він крізь темну тканину на своїх очах оцінює її своїми нереально гарними блакитними очима, в яких ніби знаходився весь світ, і після, підморгує!
Дівчина починає ще більше нервувати, через, що в неї починають мілко трястись руки.
Директор прокашлюється, звертаючи увагу на себе. — Ти правий, Сатору, але я перевіряв трішки не це. — Багато значно каже директор. Хоч він виглядав строгим та серйозним, його голос був м’який.
— Тож.. — Дівчина привертає увагу чоловіків до себе. — Я чудово знаю, що саме маю робити, тільки мене цікавить от що.. — Каже вона роблячи паузу. — Чи виправдовується це цей ризик? — Питає дівчина вигнувши брову.
— Що ти маєш на увазі, Фуекі? — питає директор. Сатору склавши руки на грудях, чекає на відповідь дівчини, посміхаючись.
— Гроші. — Каже дівчина прямо. Навіщо ходити навколо коли можна сказати прямо?
Її лице серйозне. Біловолосий чоловік тихо сміється в кулак. Лице директора все так само нічого не виражає. Він киває, прикликаючи її рукою, та дає папери. Дівчина підходить та відкриває папери, там написано все — від обов’язків до зарплати, і ще де чого.
Вона скептично дивиться на директора. — Тобто, те, що я буду робити поза технікумом, вас стосуватись не буде, так? — питає вона.
— Звісно, квіточко. Навіщо комусь твоє нудне та нецікаве ботанське життя? — Глузуючи питає він. — Як там твої Айстри? Не зав’яли? — Він чудово знає, що означають ці квіти. Чудово знає, що вона теж це знає. Але дівчина не звертає на нього уваги. Принаймні на зовні. В душі вона кипить.
— Звісно, Фуккацумі. Твоє життя — це твоє життя. І воно не стосується нікого, якщо ти сама цього не захочеш. Так, Сатору? — Питає директор дивлячись на хлопця. Той тяжко вдихає, ніби йому розбили серце.
— Так-так.. — Каже він тихо. Навіть трішки сумно. Але потім враз веселішає від чогось — Що ж, Фуккацумі, ходімо знайомитись з учнями? — Каже він швидко опиняючись біля здивованої дівчини, і та беручи її за руку, швидко, не дочекавшись відповіді виводить її з кабінету. Навіть коли вони вийшли, вона не вириває руку чи щось так:
«Немає сенсу. Це ж Сатору. Він все одно буде робити так, як він хоче.» — Думає дівчина. Сперечатися немає сил. — «Але, за те не доведеться працювати на тій жахливій роботі. Та й молодшого можу брати з собою..» — Коли вона думає про свого брата, мимоволі посміхається своїм думкам. Сатору помічає це, але, вирішує не акцентувати свою увагу на цьому.
Він відпускає її руку тоді, коли вже біля класу. Він різко відчиняє двері, влітаючи в клас. В класі було четверо учнів — дві дівчини, та два хлопці. В одного з них було рожеве волосся.
«От дивак.» — Подумала дівчина.
Вона повільно йшла за Сатору доки той щось теревенив про неї, що вона новий вчитель і все таке.
— Я б воліла сама представитись, Ґоджьо. — Каже вона перериваючи його монолог. Учні тепер звертають увагу на жінку. Всі з цікавістю дивляться. Тільки от, одна дівчина дивиться ще й на додачу здивовано. Ніби вона не сенсей, а прокляття. Але вона вирішує не звертати на це увагу. Але погляд Сатору був повністю прикований до жінки, що тепер говорила до учнів. — Вітаю, діти. Мене звуть Фуккацумі Фуекі, і я ваш новий сенсей.
— Якщо точніше, другий сенсей. — Каже Ґоджьо виправляючи її. Дівчина лиш видихає, думаючи, як вона взагалі погодилася на цю авантюру в його компанії.
«Діти-діти. Куди вас діти? Все одно, що тій дитині майже сорок. Як там кажуть, перші сорок років дитинства в чоловіка найкращі? Що за сексистські наративи?»
Додати до улюблених