*БУДЬ ЯКІ ЗБІГИ З РЕАЛЬНИМ ЖИТТЯМ ЛИШЕ ВИПАДКОВІ І НЕ НИСУТЬ ЦІЛІ КОГОСЬ ОБРАЗИТИ*
З моменту отримання завдання від системи пройшов місяць, і я вже трохи обжився в новому тілі та навіть підняв рівень. Знаю, якось повільно за стільки часу підняти тільки один рівень, але це хоч щось. Навички теж трохи покращалися, і що головне, дізнавшись про мою другу стихію, сестра виділила час, щоб трохи мене потренувати. Виявилось, що її друга стихія також земля, і ще окрім того вона мала третю, а саме вітер. Видно, Аяка сильна не лише в генджутсу, але це звичайно можна сказати майже про будь-якого учіху.
Після пробудження свого кеккей генкаю вони стають сильні у всіх основних аспектах шляху ніндзя, а з його еволюцією розрив між ними та звичайними шинобі лише зростає. Але повернимось до тренувань. За цей час я вивчив основи, хоча це і було непросто. Згодом я повинен отримати нову команду, і мене це трохи нервує. Хоча я і не розкрив себе за цей час, в чому мені сильно допомагали звички та пам’ять хлопця, я все одно боюся, що через найменшу помилку мене відправлять до менталістів. Так ще потрібно думати, як виконати квест.
‘Ехххх, доленька моя, тяжка з жалем в голосі,’ промовив я. ‘Не жалійся, ми тільки почали,’ прозвучав дівочий голос у мене над вухом. Тут потрібно підмітити, що сестрі цього тіла всього 15 років. Вона виглядала як брюнетка з волоссям до лопаток, приблизно 165 см ростом, чорними як ніч очима та груддю 2 розміру. Навіть не дивлячись на юний вік, вона вже Токубецу джоунін та тренує команду генінів, хоча це більше через те, що більшість сильних джонінів ще на війні, хоч та і у завершальній фазі
“Не лякай, так” злякано кажу, ледь серце не встало. “Для ворожого шинобі так само скажеш,” з хитрою ухмилкою сказала Аяка, “це лише тренування,” у відповідь промовлю я. “Це не означає, що потрібно розслаблятись,” киваючи, відповідає вона.
“Так і доречі, ти обіцяла навчити мене техніці землі,” з переможною посмішкою заявляю їй. “Справді?” запитуючи невинно кліпає очима у відповідь. “Не придурюйся,” насупившись відповідаю. “Ой, та годі тобі, пам’ятаю, пам’ятаю,” піднімаючи руки, ніби заспокоювала, відповідає, “техніка, якої я тебе навчу, називається ‘кам’яна стіна’. Доволі корисна, хоч і їсть немало чакри,” почала пояснювати Аяка.
Довго потренуватися не вийшло. На полігон, де були ми з сестрою, прийшов якийсь чунін.
“Здоров, Аяка,” сказав, махаючи рукою, він.
“Ага, з невеликим бажанням,” відповіла йому сестра.
“Ну, чого така кисла? Нехочеш прогулятись? Тут не так давно відкрили новий ресторанчик в центрі, а ти, напевно, Макото,” нібито тільки мене помітив, каже.
“Так, а ви хто?” запитую.
“Ох, де мої манери. Йоші Куракуто, приємно познайомитись,” почув я у відповідь.
Цей Йоші виглядав як середнього зросту хлопець зі зеленими очима та рудим волоссям. Років йому було етак 16. Стандартний комплект шинобі листа та протектор пов’язаний на лівій руці.
“Йоши, ти прийшов закликати мене піти з тобою в ресторан, чи по ділу?” з деяким пофігізмом запитала Аяка.
“Одне іншому не заважає,” отримала вона у відповідь, “а якщо серйозно, то я прийшов сповістити тебе, Макото кун, що твоя нова команда очікуватиме тебе на полігоні номер 18 завтра о 10 годині ранку,” з більшою серйозністю сказав юнак.
Перекинувшись ще декількома словами з сестрою, він зник у вихорі листя.
“Що? Це був шуншин?” запитую, повертаючись до Аяки.
“Так, спокійно,” відповідає вона, “щож, я думаю, ти вдосталь відпочив, продовжимо тренування.”
Прийшовши на полігон за 30 хвилин до назначеного часу, побачив спаринг червоно-волосої дівчини в жовтому сарафані, яка працювала в парі зі світло-волосим хлопцем, що носив танто на спині. А билися вони проти Сідоволосого чоловіка з м’якою посмішкою, жилетом джоніна та білими рукавами з червоними трикутниками по контуру.
Його та дівчину я впізнав майже одразу і був дуже здивований. “Так, я буду в одній команді з кривавою жгучою Хабанерою та легендарним білим Іклом Листа,” — подумав я.
Але Сакумо, а саме так звали лідера цієї команди, зупинив поєдинок помітивши мене.
“Ти Макото?” з такою ж м’якою посмішкою запитав він у мене, на що я покивав. “Чудово,” промовив він, повернувшись до своїх учнів, “це Макото Учіха, новий член нашої команди.”
Хлопець фиркнув і сказав: “Сенсей, а не малуватий він для шинобі.” Нарешті відірвавши погляд від Сакумо, я оглянув цього хлопця. Нічого особливого, простак, одним словом, але порівняно зі мною був доволі високий. Також його виділяв невеликий шрам над правою бровою.
Сакумо, чуть нахмурившись, хотів щось йому сказати, але його перервала червоно-волоса: “А як на мене, він симпатичний. Я Узумакі Кушина. Надіюсь, ми будемо гарними товаришами,” з лучезарною посмішкою сказала вона.
“Так тримати, Кушино,” повернувши собі посмішку, сказав Сакумо, “а тобі, Іорі, потрібно бути більш ввічливим.”
“Хай, сенсей,” з небажанням погодився він. Тут трохи заїкаючись заговорив я. “П-привіт. Мене звати Макото. Надіюсь, ми з вами поладимо. Будь ласка, піклуйтесь про мене.”
На мої слова Сакумо батьоро продовжив. “Я Сакумо Хатаке, командир команди номер 6. Люблю свою дружину та тренування. Нелюблю зрадників. Цілі чи мрії, як такової, немаю,” відзвітував він.
Після нього слово взяв Іорі. “Я Іорі Тарумо. Люблю кенджутсу та такаякі. Нелюблю вискочок та людей, які високої про себе думки. Моя ціль — стати найсильнішим мечником у світі.”
Опаньки, а ось в аніме про дружину Сакумо нібуло ні слова, лише про сина, так званого Шарінган Какаши. “Що ж, ми познайомились, а тепер проведемо перше тренування як команда. Ніхто не проти?” перепитав нас Сакумо.
“Ні,” прозвучало одноголосно, що викликало порив несильного сміху у мого нового сенсея.
Додати до улюблених