У світі дуже мало людей, які живуть із надією у серці. Цінувати дрібниці життя, які роблять нас щасливими – це те, що мають робити люди. Проте лише після власних помилок приходить усвідомлення. Але чи не пізно?
Зараз все для них. Такі різні й такі однакові, вони робили все один для одного. А світ неначе цьому сприяв. Ідеальний світ Мінхо та Джисона, де немає самотності, хвороб та втрат. Де сльози лише від щастя, а біль лише від сміху.
– Я зроблю все для тебе, чуєш? – Тихо шепотів на вушко Мінхо, ніжно обіймаючи свій скарб – Хан Джисона. Суботня ніч ще прохолодного березня, хлопці тільки закінчили розкладати залишок речей молодшого у спільній орендованій квартирі. Тиждень тому вони прийняли рішення з’їхати з попередньої квартири, де жили Мінхо та Бан Чан. Маленька кімната старшого не дозволяла помістити там двох людей, та і змушувати ніяковіти Чана не дуже хотілось. Хлопці не соромились своїх почуттів, але любити один одного пристрасно та без ризику бути застуканим хотілось все більше.
Як тільки обоє почали заробляти, ця мрія перетворилась у реальність. Мінхо звільнився з кав’ярні, хоч це і засмутило Бан Чана, та щастя друга для нього було важливішим, тож Хо почав танцювати у команді, отримуючи за виступи досить непогані гроші. Кохання та улюблена справа, яка почала приносити ще й дохід, зробили з нього найщасливішу людину у світі. Джисон же почав писати пісні та продавати їх. Хоч йому й хотілось виступати на сцені, але поки страх пересилював бажання, то ж він виступав вдома для єдиного слухача – його Лі Мінхо. За цей час він встиг написати для нього дві пісні «Коли я з тобою» та «Не залишай мене». Остання була аж занадто сентиментальною та болючою, у ній описувався найбільший страх для обох – залишитись самому. Двічі Джисон співав її, і двічі Мінхо не міг стримати сліз.
– Джисон, вона прекрасна, але я не можу слухати її. Так боляче і страшно. Це мій найбільший страх, розумієш? – Міцно обійнявши Джисона, старший тихо схлипував. – Джисон-ні, ти ж не ображаєшся?
– О, Мінхо. Ну що ти? Це ти мене пробач. Я створив її, коли обтяжливі думки не давали спати, але я хочу, щоб ти знав, що ти для мене особливий. І ця пісня теж. Тут про всю мою любов і про мій найбільший страх – втратити тебе. Пообіцяй, якщо навіть я зроблю якусь дурість, то ти будеш любити мене?
– Я люблю тебе. Я хочу бути з тобою. Якщо ти не розіб’єш мені серце, то я дам тобі таку обіцянку. Ти ж не плануєш розбивати мені серце? – Провівши рукою по щоці, Мінхо наблизився до Джисона, проникливо заглядаючи йому у вічі. Сонні затримав дихання, приймаючи жест свого коханого, ніжно поцілував його у чоло, але нічого не відповів. Його злякало це питання. І, ні, він точно не планує робити цього, але хіба можна гарантувати іншій людині вічне і щасливе майбутнє, коли ти ще досі не розібрався у собі та не поборов свої глибоко засілі страхи?
Джисон продовжував відвідувати лікаря Кіма, і хоч гіпнофобія була переможена, сеанси тепер були не менш необхідними. Джисона мучать галюцинації. Він боявся того, що приховував від Мінхо та від лікаря Кіма цей факт. Хоч вони вже й менш яскраві та реалістичні, але вони нікуди не зникли. Він обговорював свої дитячі травми, свій страх перед стосунками та майбутнім, але тільки не галюцинації. «Я не хочу, щоб мене опікали», – як мантру повторював він, не усвідомлюючи всю небезпеку такої ситуації. Згодом він зрозуміє, яку величезну помилку він зробить, і як багато послідує за цим проблем.
– Джисон, як твої справи? Ти виглядаєш набагато краще, – лікар Кім сидів у тому ж кабінеті, що й 5 місяців тому, коли Джисон був у пастці глибокої ями, з якої самотужки вибратися йому не вдавалось. Але тепер перед ним не той Хан Джисон, від того юнака й не залишилось сліду.
– Я почуваю себе щасливим. Вперше за довгий час. І, знаєте, тепер це щастя для мене настільки крихке, боюсь втратити його раптово і безповоротно.
– Джисон, я тебе розумію. Коли я зустрів свою дружину 15 років тому, мені здавалось, що це якийсь подарунок долі. У мене тоді були проблеми, я залишився сам, і тут з’являється вона – жінка, якій вдалося кинути мені рятувальне коло. Тепер підтвердження цього порятунку у мене на пальці, – він блиснув золотою каблучкою, яка виднілася на безіменному пальці. – Я часто згадую минуле життя, аби більше не повертатись до нього. Вона ж розділила його на до та після, і перший час я боявся, що будь-який невмілий крок назад – і я все втрачу. Вона стала моїм всім. Саме 15 років тому я зрозумів, що психологія допоможе мені побороти цей страх. І ось тепер я тут, перед тобою, у щасливому шлюбі.
– Так, але мої стосунки з, – він зробив глибокий вдих і прикрив очі, – з Мінхо, з одного боку, роблять щасливим, а з іншого… я боюсь, що можу зробити дурість і зруйнувати все, що маю. Я неначе живу у постійному страху. Мінхо, він неймовірний. Як людина, як друг, як…коханий. Хіба можна бути настільки прекрасним?
– Тобі не варто ідеалізувати його. Я згоден, він чудовий. І я щасливий, що ви знайшли один одного. Але ти маєш розуміти, що всі люди мають недоліки, і всі люди можуть робити дурниці. Реальний та ідеальний світ абсолютно різні. Пам’ятай про це.
– Але що якщо я прагну ідеальності? Ідеальності в собі. – Джисон раптово дійшов до того внутрішнього напруження, яке помітно неозроєним оком. Лікар Кім відразу відчув це.
– Бути собою набагато простіше, справді. Мінхо полюбив тебе за тебе реального. Ви зустрілися у непростий період і попри це – ви разом.
– Лікарю, мені дуже страшно. Це перші мої відносини, перше справжнє кохання. І я хочу, щоб воно було останнім. Але як мені не налажати? Як зберегти це все?
– Будь собою. Не приховуй свої переживання від нього. Страх ніколи не йде на користь. Дозволь собі бути відвертим і тоді ця відвертість зміцнить ваші відносини. Я знаю Мінхо стільки ж, скільки й тебе. Але я впевнений, що ти для нього особливий. Прийми цей факт, перестань шукати в собі недоліки і дозволь собі нарешті бути щасливим. – М’яка посмішка лікаря заспокоїла Хана, хоч він і розумів, що скоро його та Мінхо чекатиме важлива розмова.
***
Після сеансу Джисон багато думав. Йому потрібно розповісти про свої галюцинації, йому потрібно врешті решт відкритися. Він вже навіть уявив собі нахмурене обличчя старшого, запевняючи себе, що Мінхо буде злитися. Але він повинен це розповісти вже зараз.
Джисон спланував чудово проведені вихідні разом з Мінхо. Він пам’ятав, що старший дуже сильно любить море та все, що з ним пов’язано. Тегу знаходиться неподалік від узбережжя, тож порадувати свою кохану людину буде не складно. Хоч зараз і прохолодно, але біля моря все ж приємніше проводити час, ніж у густозаселеному місті. Тож Хан вирішив наперед придбати квитки на потяг та підготувати символічний подарунок для Мінхо – записана у студії пісня «Не залишай мене». Нещодавно він познайомився із звукорежисером, який запропонував запис на новій апаратурі. Ця символічна подія багато означає для Джисона, тож найкращий спосіб розділити її з Мінхо – це записати пісню для нього. Що ж, тепер головне, щоб хлопець погодився провести вихідні біля моря, разом.
Вечір четверга. Студія звукозапису «Voice». Джисон напружений: квитки придбано, залишився запис та запрошення для Мінхо. У руках у Хана телефон, де відкрите листування з Лі. Вони звикли всі питання вирішувати через текстові або відеоповідомлення, то ж Джисон довго думав над своїм «запрошенням», по кілька разів видаляючи та редагуючи написане.
19:37 – Привіт, мій прекрасний Лі Мінхо. Я маю для тебе чудову пропозицію від якої дуже складно відмовитись. Я не спав кілька ночей, детально плануючи все це. Тому, НЕ СМІЙ ВІДМОВЛЯТИСЯ!!! Мінхо, давай разом подивимося на море? Я запрошую тебе провести два прекрасні дні на узбережжі, де ми будемо їсти смачну їжу, багато цілуватися та насолоджуватися життям. Тільки ти і я. І море. Твоя перелякана білка, Хан Джисон.
19:40 «Переглянуто»
«Мінхо друкує повідомлення…»
19:41 – Воу, Сонніі! Від цієї пропозиції неможливо відмовитись! Я із задоволенням проведу цей час з тобою. Дякую тобі за твою ідею ♥
19:42 – Ура!!!
19:42 – Джисон, ти скоро будеш вдома? Я сумую >-<
Джисон не буде розповідати де він зараз і що планує робити. Це особливий сюрприз.
19:43 – Буду близько 9. У мене зустріч із замовником, тому затримаюсь. Не сумуй занадто сильно!
19:44 «Переглянуто»
19:45 – Чекаю!!!
Джисон посміхається, притискаючи телефон до своїх грудей. Ці кілька годин розлуки необхідні, щоб потім вразити Мінхо. То ж, підзарядившись через листування, а тим більше згоду провести вихідні біля моря, він приступив до запису пісні. Хан вклав у неї всю свою любов і весь свій страх. Всі переживання і всі спогади про щасливі моменти. 5 місяців тому він і не планував робити щось подібне: бути в стосунках, жити разом, записувати пісню про кохання, а не ховати її в темний ящик. Ці зміни завдяки Мінхо. Він ніколи не забуде цього, адже він та його любов змінили його – тепер це Джисон, наповнений любов’ю та маленькою крапелькою страху.
Пісня «Не залишай мене» вдалася. Він записав її за 30 хв. Все було так як він і планував. Залишилось дочекатися суботи і подарувати її Мінхо.
– Джисон. Це було круто! Мені було приємно з тобою працювати, тому як тільки будуть готові твої нові пісні – пиши. Зробимо все в найкращому вигляді. Ти станеш зіркою, гарантую тобі, – звукорежисер дійсно був задоволений новим знайомим співаком, він не так часто чув подібні тексти та звучання.
– Я не претендую на статус зірки… Хочу просто зробити подарунок своїй коханій людині.
– Впевнений, ця людина буде приємно вражена. Але не соромся, ти дійсно створюєш хорошу музику. Не варто ховати такий талант.
Джисонові приємно. Але він ще не готовий. Та й не впевнений у інших піснях. То ж, подякувавши, він поспішив додому, але перед цим варто не забути про улюблений пудинг Мінхо. Неподалік від студії знаходився цілодобовий супермаркет, де Джисон відразу знайшов потрібний відділ. Зосереджений на пошуках потрібного пудингу, він і не помітив знайоме обличчя, яке не бажав бачити до кінця життя. Тітка Хе Рим. Жінка, яка користувалася добротою його батька. Жінка, якій байдуже на всіх, окрім себе.
– Сонні! Я тебе не впізнала спочатку. Думаю, чи це ти, чи ні? Ти так змінився з нашої останньої зустрічі, – знову ця штучна посмішка, яка дратувала Джисона ще в дитинстві.
– Добрий вечір. Так, це я. А Ви не змінилися.
– Сприйму це за комплімент. Як ти?
– Прекрасно. Працюю, навчаюсь, живу з коханою людиною, – холодно відповів хлопець, стиснувши пудинг в руці. «Потерпи, Джисон. Кілька хвилин».
– Оо, милий, я так рада за тебе! Хто ця дівчина, яка розтопила твоє серце?
– Це хлопець.
– Оу, хлопець… – Хе Рим не надто гарна актриса, її обличчя виражало щось подібне на відразу та осуд. – Я не думала, що ти…
– Гей? – Різко перебив її хлопець. – Це щось протизаконне чи заборонене?
– Ну, я прихильниця традиційних відносин.
– Мене не цікавить прихильниця яких Ви відносин. Це моє життя. – Злість починала брати вверх на Джисоном, він не потерпить такого осуду його вибору.
– Ох, Джисон. Ти занадто напружений, розслабся. Але мені цікаво, що сказали б твої батьки, якби дізнались про це? Чомусь я впевнена, що вони не таким тебе ростили. – Слова цієї жінки… Брудні, нікчемні слова. Як і вона сама.
– Не смійте говорити такого. Мої батьки були прекрасними людьми!
– Шкода, що ти не такий як вони.
Остання крапля.
– Сподіваюсь, що я більше ніколи Вас не зустріну. На все добре, тітка Хе Рим. – Джисон стримався. Він не буде влаштувати сварку посеред магазину. Він сильніший за неї. Розрахувавшись, хлопець поспішив на зупинку. «Все добре, її слова нічого не означають. Її слова неправда. Батьки мене прийняли б. Вони не такі!»
Але Джисон не був готовий до цього. Навіщо він пішов у цей магазин?! Його руки тремтять, у голові неприємно поколює, тіло охоплює жар. Треба дочекатися автобусу і доїхати до потрібної зупинки. Далі Мінхо його зустріне. Хан дістає телефон з кишені і відкриває листування з Лі.
20:46 – Мінхо
20:46 – Зустрінь мене, будь ласка, на нашій зупинці.
20:47 – Я буду там через 15 хв.
«Прочитано»
20:47 – Без проблем. У тебе все добре?
20:47 – Ні, але я тримаюсь.
20:48 – Я чекатиму тебе!
Мінхо знову рятує його. Залишилось тільки доїхати і обійняти його. Його обійми – це найкраще заспокійливе. Будь ласка, хоч би швидше до нього дістатися.
Автобус прибуває через кілька хвилин. Він повністю заповнений, Джисон ледве впихується у натовп. Тут душно. Десяток людей. І всі немов би дивляться саме на нього. Але чому? Він такий же як вони. «Спокійно, Джисон. Кілька хвилин і ти поруч з Мінхо». Але погляди нікуди не діваються. Джисон не розуміє у чому справа. Він наляканий, боїться дивитися у вічі. Ці люди не повинні вплинути на нього. Аж раптом неподалік він бачить свого батька. «Це неможливо. Це не він». Але він як справжній, не зводить свого погляду. «Ні-ні-ні».
Йому бракує повітря. Світ почав здавлювати його і якщо зараз він не вибереться – то все. Всі його старання та робота над собою підуть коту під хвіст.
– Вам погано? Ви весь тремтите… – Незнайомий голос у голові. “Хто це?” Незнайома рука на плечі.
– Я… я в порядку. Не чіпайте мене. – Якась жінка стурбовано дивиться на нього, але руку не прибирає. – Не чіпайте мене! – Крик. Джисон наляканий і це бачать всі в автобусі. Це бачить і його батько. І він насміхається.
“Чому ти смієшся? Чому?” Джисон дивиться у натовп і не вірить своїм очам: його близька людина насміхається. Він не сприймає його всерйоз. Джисон – це розчарування для своєї родини. Джисон все зіпсував. З І П С У В А В.
Автобус зупиняється. Хан більше не може знаходитись тут. Він виходить, точніше натовп виносить його на зупинку. Дихати стає краще, хлопець перелякано озирається, немов боячись побачити там осуд, і, на жаль, він його бачить. Батько стоїть у кількох метрах від нього і на його обличчі вимальовується відраза. Все те, про що казала тітка. Вона, чорт забирай, мала рацію. Хан Джисон – сором для своєї родини. Його не приймуть, це точно.
– Ей! Мені не соромно! Чуєш? – Джисон зривається на крик, він так хоче, щоб його почули. Але хто має чути? Зупинка порожня, батько помер більше 5 місяців тому. Але біль та образа сильніші за усвідомлення. – Так, чорт забирай! Я не ідеальний! Чуєш? Але не смій осуджувати мене за мій вибір! – У відповідь тиша. Але образ, який вимальовує уява Джисона, набагато сильніший за реальність. Батько сердитий і він наближається до свого сина. Він хоче вдарити його. Кілька кроків, але Сонні терпіти не буде. Він зривається на біг. Не усвідомлюючи де він, біжить уперед. Попереду рухливе перехрестя. Йому варто зупинитися, але через сльози не бачить дороги.
Різкий удар.
Джисон втік від нього. Батько не встиг причинити йому біль. Але чому ж так боляче?
***
Міська лікарня Тегу. 23:12. Мінхо вбігає всередину, весь блідий та розтріпаний. Після телефонного дзвінка він вперше за довгий час відчув нестерпний біль у грудях. Його кохана людина потрапила у лікарню. Він не зміг вберегти, коли давав собі обіцянку хоч би там що, але захистити Джисона від усього. І от він тут, у лікарні, де лежить його найдорожчий скарб. Його відразу впустили у палату, мабуть, перелякались, коли побачили його грізний та водночас наляканий погляд. У палаті світиться нічник, приємне жовте світло освітлює обличчя Хана – все в саднах та подряпинах. Права рука в гіпсі, а на лівій виднілися з десяток подряпин. На сусідній тумбі лежав його телефон, саме з нього Мінхо отримав дзвінок від коханого абонента, але почув голос не його Сонні. Медсестра вирішила попередити хоч когось, і, розблокувавши телефон потерпілого, побачила з 10-к повідомлень від “Мій Мінхо”.
– Алло, Сонні? Ти чому так довго, я вже змерз. Де ти?
– Перепрошую, це не Сонні. Я з міської лікарні, медсестра. Сонні потрапив у лікарню, його збив автомобіль. Кілька переломів… Ви зможете приїхати? Потрібно заповнити деякі документи.
– Що? Алло? Це жарт якийсь?
– Я не маю наміру жартувати. Вас чекатимуть. – Слухавку поклали. Мінхо знадобилась хвилина, аби усвідомити почуте. Через хвилину він вже ловив таксі і просив водія їхати якнайшвидше.
У палату зайшов лікар, який уважно роздивлявся Мінхо. – Ви хто для пацієнта? Сюди дозволено пускати тільки родичів.
– Я його хлопець. Рідних у нього немає. Дозвольте залишитись, будь ласка. – Голос його звучав тихо, обличчя не виражало нічого, окрім благання.
– Добре, нехай так. Ви знаєте, що відбулося?
– Мені сказали, що Джисон потрапив у аварію.
– Так, Хан Джисон вибіг на перехрестя, де й постраждав. Йому дуже пощастило, що взагалі залишився живий. Це дуже рухливе перехрестя і… – Неприємна пауза, яка ріже слух. – Ви знаєте, що у хлопця серйозні проблеми зі здоров’ям? – Серце Мінхо немов пропустило кілька ударів. “Що він має на увазі?” Мінхо ж мав знати, якщо проблеми б дійсно були.
– Що Ви маєте на увазі? Які проблеми?
– Хан Джисон страждає від галюцинацій. Коли його привезли у лікарню, він кричав. Голосно. Неначе проганяв когось. Його стан не був пов’язаний з реальністю, він неначе знаходився в уявному світі. Ми вкололи йому заспокійливе, але Ви маєте знати. Це дуже небезпечно і ми бачимо перші наслідки цього. Рекомендую звернутися до психіатра. І скоріше.
Мінхо мовчав. Він навіть не міг уявити, як і чим жив Джисон весь цей час. Він пропустив той момент, коли його кохана людина опинилася у пастці. – Дякую, лікарю. Я не знав про це. Так би я точно не допустив цієї ситуації. Дякую ще раз.
– Будь ласка, будете спокійні та уважні до нього. Йому потрібна підтримка не менше, ніж допомога. – Лікар поклонився і покинув палату, залишивши Мінхо зі своїми думками. Він знав, що після заспокійливого Джисон не прийде сьогодні до тями, тому він вирішив залишитися біля нього, берегти його сон та чекати завтрашньої розмови. Мінхо ще має останній шанс врятувати свого Джисона.
***
Все тіло болить. Джисон ледве розплющив очі, довго не усвідомлюючи де він і що з ним. Білі стіни, в’їдливий запах чистої постелі. Повернувши голову попри біль, він побачив біля себе Мінхо. Його Мінхо виглядав втомлено та ледь трохи налякано, губи обсохли, десь зникло мерехтіння в його очах.
– Що я тут роблю? – Говорити було важко, хотілося пити. Мінхо це зрозумів відразу, підніс склянку з водою.
– Ти потрапив сюди, бо тебе збив автомобіль. Перехрестя, пам’ятаєш?
– Моментами. Що зі мною?
– Перелом руки та десяток синців. Слава богу, нічого серйозного. До весілля загоїться, – Мінхо намагався показувати свою чарівну посмішку, але попри старання йому не вдалося. Він хоче задати Джисону головне запитання і почути у відповідь хоч якусь логічну відповідь. Проте мало віриться. – Джисон, любий, мені лікар сказав, що ти страждаєш від зорових галюцинацій, це правда?
Хан опустив очі та відвернувся в інший бік. Чорт. Він не так планував собі цю розмову, і не в такому стані. Що за фігня відбувається у його житті? Чому все йде зовсім не так?
– Чому ти не розповів про це своєму лікареві? Гаразд, ти мені не так довіряєш, як я бачу, але чому ти промовчав, чому не сказав йому? Чого ти чекаєш? Ти думаєш, що це минеться само собою? Я не розумію.
– Мінхо, будь ласка… – важко зітхнувши, Джисон знову повернувся до нього. – Не треба мене відчитувати. Якби я знав, як вирішити цю проблему, то мене б тут не було. І не був би я пацієнтом у відділенні психотерапії, і мій батько був би живий. А зараз… я вже звик, чесно. І не дуже здивований, що я тут. Сам винний у цьому.
– До чого ти звик, що за дурниці? Ти зібрався пустити життя на самоплив? Навіщо ти це робиш? – Мінхо вже не міг слухати ці дурощі, йому хотілося що б Джисон почув його, зміг відкритися. Нині ж він знову зводить стіну недовіри, як тоді, під час першого сеансу. І від цього Мінхо відчував нестерпний біль і розчарування, але не через Джисона, а через себе. Він знову припускається тієї ж помилки, що й кілька років тому. Знову не може допомогти своїй близькій людині, хоча чудово знає і бачить, як їй важко. Знову виконує роль простого спостерігача. Він не почувається головним героєм, скоріше другорядним персонажем, який, здається, вже виконав свою місію. Але він ще має шанс, який не можна втратити. Він хоче бути головним персонажем у житті Джисона. У нього ще є шанс.
– Сонні… Послухай, не приховуй такі речі від мене, будь ласка. Я не хочу тебе втратити, і мені боляче від того, що ти не довіряєш. Дивись до чого все дійшло.
– Справа не в довірі. Не роби із себе винного. Ти спробував налагодити моє життя, додати фарби, я тобі вдячний, правда. Мало хто готовий прикладати стільки зусиль заради іншої людини. Але я більше не можу. – Жахливі думки заволоділи здоровим глуздом. Джисон не має сили боротися з ними і тому продовжує. Продовжує різати без ножа не тільки Мінхо, але й себе.
– Що означає “не можу”?
– Я не можу бачити, як ти віддаєш всього себе, а я просто приймаю. Не хочу бути споживачем. Знаєш, я… Після всіх цих подій, я починаю розуміти, що не можу бути з тобою. Знаю. Розумію. Це звучить безглуздо та дивно, але зараз ми не можемо бути разом. Не те що я не хотів би, навпаки. Просто зараз… мені потрібен час. Час, щоб розібратися в собі, у своїх думках… і своїх почуттях. Ти мене розумієш? – Джисон успішно добудовує стіну. Стіну непорозуміння, недовіри, страху та болю. Мінхо просто мовчав, не зводячи очей з Джисона.
– Мінхо, йди.
– Що?
– Просто йди.
– Чому я мушу піти? Я не розумію. Що в тебе в голові? – Мінхо не зміг більше стримувати свої емоції, в голосі відчувалась злість, очі почали сльозитися. Завжди стриманий Мінхо вперше за довгий час втратив контроль. Він давно не почував себе так жахливо, ніби він один у темній і порожній кімнаті, але невидима сила продовжує бити сильно, без розбору, не даючи можливості навіть відбити ці удари. І синці з’являються не зовні, а всередині, де ніхто не бачить. Чорт забирай, ця невидима сила набирає більш чіткі образи. Його Джисон, навіщо він це робить?
– Мінхо, мені більше не потрібна твоя допомога.
– Джисон! Я не заслуговую на таке ставлення до себе.
– Ти правий. Ти гідний кращої людини поруч із собою. Я не хочу, щоб ти відчував біль.
– Та ти сам зараз робиш мені боляче! – Крик розходиться по всій кімнаті. Джисон мружиться, крик коханої людини гостро врізається. “Що я роблю?”
– Потім було б болючіше. Я не хочу робити тобі боляче, а чим більше звикаю до тебе, тим більш тобі боляче. Будь ласка, Мінхо. Тобі краще піти.
Нічого не сказавши, він розвернувся і вийшов із палати. У голові мільйон думок, але за жодну не вдається зачепитися. Перед очима Джисон, який просить його піти. Так просто, навіть не замислюючись. Добре, зараз він піде якнайшвидше. Джисон не це мав на увазі, йому просто потрібен час, все вирішиться. Все ж таки буде добре?
Мінхо сидів у парку кілька годин, доки остаточно не змерз. Хоч уже й березень, але потепління не поспішало приходити. Думки виснажили Мінхо як морально, так і фізично, тому не знайшовши кращої ідеї, він зателефонував Бан Чану і попросив забрати його.
– Чан, ти вдома?
– Так, а ти де? Що з твоїм голосом?
– Ти зможеш мене забрати?
– Що? Ти випив? Де ти?
– Парк, який біля міської лікарні. Приїжджай швидше. – Мінхо поклав трубку, витративши останні сили на коротку розмову. Менш ніж за 20 хвилин Чан уже був поруч із ним, стурбовано обіймаючи за плечі.
– Ей, друже, ти як?
– Відвези мене додому, будь ласка.
Розуміючи, в якому стані Мінхо, Чан не захотів продовжувати розпитування. Вони доїхали мовчки, кожен наодинці зі своїми думками. Вже вдома Мінхо пішов у душ, а потім мовчки лежав, дивлячись у стелю. Хо не знав з чого почати і як пояснити свої почуття, тому це був вимушена міра. Єдине, що він знав, це те, що йому доведеться поговорити з Джисоном ще раз, у день виписки. “Нам обом потрібна ця пара днів, щоб розібратися в собі. Я впевнений, він зрозумів, що зробив дурість. Ми ж любимо одне одного.”
***
Минуло декілька днів. Мінхо знав, що сьогодні Хана виписують. Попри образу, він вирішив приїхати за ним і остаточно вирішити це непорозуміння. Так, Мінхо вбачав у цьому дурне та безглузде непорозуміння, яке виникло через масу негативних емоцій, які вони вдвох відчували. Але вони дорослі люди і вони розберуться з усіма проблемами разом. Тільки разом і ніяк інакше. Щоб пришвидшити примирення та нагадати про щось приємне, він взяв його гітару – одну із найцінніших речей у житті Джисона.
– Що ти тут робиш? – Джисон не очікував побачити у холі Мінхо. Він дійсно думав, що минула розмова остаточно вплинула на їхні відносини і вже не варто очікувати на щасливе та прекрасне завтра. Але Мінхо тут і він буде боротися за своє завтра до кінця.
– І тобі привіт. Нам варто поговорити та вирішити це все. Ти згоден?
– Мінхо, я все сказав. – Дурний Джисон. Наївний Джисон. Він щиро вірив, що своїми різкими та безглуздими словами він змусить Мінхо піти. Боже, як же це безглуздо. Він це розумів, але змінити своє рішення не готовий. Не заради себе, а заради Мінхо. Його (ще досі його) Мінхо.
– Ні-ні, послухай. Ходімо зі мною, не будемо це все обговорювати посеред холу.
Мінхо ніс його рюкзак та гітару про яку вже встиг забути, Джисон повільно плівся позаду, боячись почути все те, що запланував сказати Мінхо. “Який же я бовдур!”
– Стій. – Джисон притримав невпинного хлопця за руку, не встигаючи за ним. Втома та бажання все закінчити заради нього були вкрай сильними. – Лі Мінхо, я не зміню своє рішення, ми не можемо бути разом. Прошу прийняти моє рішення та відпустити мене. Так буде краще. Краще нам обом.
– Блять… Джисон… Чому ти це робиш? У нас все було прекрасно. Хіба твоя проблема перевищує нашу любов?
– Моя “проблема” не дасть нам бути щасливими. У нас різні дороги, почуй мене. – Немов вимолюючи, Джисон підійшов ближче. Він уважно роздивлявся обличчя старшого, намагаючись силою думки вплинути на нього, але сльози у його очах плутали думки. – Прошу тебе, тільки не плач.
– Так, я не буду плакати. Мої сльози нічого не змінять, вони не змусять тебе лишитися. Ти казав, що кожен повинен вибрати свій шлях, але мав на увазі той шлях, який ти вибрав для мене. – Глухо відгукнувся Мінхо, дивлячись уже не на Джисона, а просто в далечінь. – Ти егоїстичний, – тихіше сказав він. – Ти казав, що не хочеш робити мені боляче, але всі ці дні я жив тільки заради того, щоб тебе побачити. Ти зробив мене залежним. Скажи… ти задоволений?
– Це правда. Ти нічого не зможеш змінити, я вже все вирішив. Прошу, не страждай, не закривайся від інших людей, – Джисон тремтів, він різко втратив усю ту впевненість, яка була до цього, але шляху назад немає – так буде краще. Ти дійсно прекрасний, чудовий, неповторний, але ти не для мене. – Джисон хотів зробити крок вперед, аби попрощатися гідно, але Хо цього не хотів, він не хотів ось так, не хотів прощатися.
– Ти дурний, дурний хлопчисько. Колись ти зрозумієш, що зробив помилку. Але я не подам тобі більше руку, занадто боляче зараз, щоб ризикнути знову. – Він дав дозвіл злості заволодіти ним, і тепер він злиться на своє найбільше кохання у житті. Мінхо не міг навіть уявити кілька днів тому, що буде стояти перед Джисоном і не впізнаватиме його. Ця чортова аварія зруйнувала все. – Я приймаю твоє рішення. Прощавай, Хан Джисон. Я все одно бажаю тобі щастя. – Мінхо злегка підняв куточки губ, надягаючи маску байдужості, віддав рюкзак та гітару і пішов, залишивши Джисона стояти посеред парку. Той дивився на гітару і ледь стримув сльози. Єдина пам’ятна річ, що залишилася від Хо, річ, яка відіграє велику роль у його новому житті. Але там не буде Мінхо.
Додати до улюблених