Стук.
Один, ледве чутний.
Накахара без вагань відкидає книгу на постіль, збагнувши, що з Дазаєм щось не те, і варто якнайшвидше відчинити йому. Такі особливі вечірні візити не були частими, але передбачити, що цей дурень прийшов не познущатись, було легко.
— Мені неспокійно, — несміливо відповідає він на німе питання у очах напарника.
— … — Чуя не знаходить влучних слів одразу, бо якщо чесно, зовсім не був готовий до важкої розмови. — Звісно, ми вже говорили, але Дазаю, пройшло не більше тижня, дай собі час, — його й без того понурий погляд темніє, коли він помічає свіжі бинти на чужих руках. Чуя бере їх та обережно стискає. — І не звинувачуй себе. Він помер не через тебе.
— Це не… Тобто, окрім того—
— Значить, згадай, що ти живий не лише через мене, — він перебиває Дазая, бо знає: у таких випадках необхідно діяти передчасно, тоді наслідкам можна буде запобігти. — Я не вірю, що в тебе абсолютно нема бажання дихати. Й ти не віриш, що би не казав, я знаю. Я навряд чи помиляюсь, — чіткий тон, який утримував в реальності та не давав Осаму розгубитись остаточно, переходить у відчайдушний шепіт. — Не хочу помилятись.
— Чуя, — хлопець впирається лобом у стик його шиї, будучи неймовірно втомленим та водночас вдячним за турботу, що поширювала тілом тепло.
— Сонце?—
Це прізвисько стало останньою краплею. У будівлі вони безсумнівно одні, бо так довго затримуються лише ті, кому нікуди більше йти. Отже, Дазай дозволяє собі на хвилину втратити контроль та міцно поцілувати як завжди м’які й теплі губи. Спротиву не було. Низка наступних легких цілунків у підборіддя ніби замінювала фразу “Я тебе кохаю”. Він продовжив:
— Я теж не хочу щоби ти помилявся, чесно, тому, — Осаму не залишає рідної шкіри, спускаючись до лінії круглого коміру футболки, та нарешті підіймає очі. — Мені треба піти з мафії.
Чуя не може збагнути причини чужої тривоги, однак задля заспокоєння запускає пальці у каштанове волосся:
— А, ну… Добре?
Дазай знову ховає погляд, чіпляючись за цю руку, та судорожно гладить. Його голос звучить неможливо рівно:
— Я маю залягти на дно мінімум на два роки, щоби мене взяли до агентства.
Хвилинку… Два роки?
На нього дивляться широко розплющеними очима, які потім відсторонено витріщаються у якусь точку на підлозі. Його повільно огортають ніжними обіймами.
Два роки.
Чуя мружиться, намагаючись тримати голос:
— Я не можу не бачити тебе, я…
— Я знаю. Я теж не можу так. Тому мені неспокійно. Але, можливо, там…
Накахара раптово сильніше стискає пальці на чужій сорочці, що Осаму аж забуває, що щось казав.
— …Тобі буде краще, так. Окей, все одно тобі не завадить певний час побути на самоті, — хлопець гірко, але щиро посміхається. Взявши у долоні бліде похмуре обличчя, він обертає на себе точно усю увагу. — Я радий, чуєш? Авжеж, було б гарно, якби я міг мати бодай якийсь зв’язок із тобою, але, як я розумію, ліпшого варіанту ти не знайшов, — переривається, забачивши недобрий блиск біля зіниць Осаму. Він швидко вловив його першопричину. — Ти можеш помилятися, Дазаю, це належно людині, проте ти більше не витримаєш, я бачу. Так вже склалося, — він бачить зачатки посмішки, тому не може не добити. — Все буде добре.
Й це працює. З вуст зривається тихе-тихе:
— Дякую.
— Ходи до мене, — глибоко зітхнувши, Чуя запрошує у ще інтимніші обійми, буквально вішаючись на напарника через бісів зріст.
— Як романти-ично, — чужа посмішка стає ширшою, а посмуговані пов’язками кінцівки цупко обіймають у відповідь по-гарному напружену спину.
— Ти можеш хоча б один раз обійтись без тупих коментарів?
— Можу. Настільки ж, наскільки ти – відпустити зараз свою най-най-найбільш кохану людину.
— Яка ти сволота, ну! — несильний удар по грудях.
— Ай! У будь-якому разі, це правда, — Дазай, здається, зовсім забув, з ким має справу, настільки нахабно всміхаючись. — А ще я тебе хочу.
— Боже, совість май приходити й влаштовувати такі вистави заради сексу! — Чуя на перший погляд жахливо ображається, але обидва вони знають: нічого такого, ні. Він не дарма каже, що розуміє Дазая краще за будь-кого. Не мала вірогідність, він розуміє і те, що прийшли до нього не просто задля вдоволення таких низьких потреб. Тож хлопець, попри всі слова, відступає на крок назад, щоби легше було стягнути футболку.
— Я ж сказав, я хочу тебе, а не трахатись, — вгадав.
— Як романтично, — неможливо не помітити захопленого погляду Осаму на напів оголеному тілі, тому Чуя звучить ще нахабніше за нього.
— Навчаюсь в кращих! — жалюгідна спроба приховати схвилювання.
Більше спроб не відбувається, адже у наступні кілька хвилин вони зайняті тим, що шалено цілуються та тремтячими руками роздягають один одного; Накахара квапливо розкриває білосніжну сорочку, ледве стягнувши її на передпліччя, знову повертаючи увесь фокус на солодкі губи, а їх власник вправно закінчує розбірки із чужим ременем.
— Спасибі, — Чуя врешті перший відліпає, хоча назад його тягне не гірше, ніж раніше. Очі швидко бігають по вкритих шрамами ділянках нездорово худого тіла, груди здимаються через загнане дихання, пальці ненав’язливо піддівають бинти, проте без дозволу не переходять межу.
— Ти дійсно сумнівався, що потрібен мені саме ти? — Дазай відверто сміється. Накахара закочує очі.
— Ані краплі, ти ж ніколи не давав мені приводів, та? — він каже, ні в якому разі, не серйозно, просто насолоджується моментом, доки може, паралельно крізь брюки огортаючи сідниці, за якими встиг скучити.
— Чуя, — голос хлопця вочевидь нижче звичайного, подих перехоплює, якщо чесно, через це. — Ти неповторний, я багато разів говорив про це. Ти потрібен мені. Ти, не можливість забутися, вигода, чи щось ще. Я кохаю тебе, — Дазай несподівано ясно та щиро звучить, цілуючи чужі вуста у проміжках між реченнями.
— Чому ти, в біса, такий, — його наповнені захватом очі все ще бігають чужим тілом за кілька секунд до цупкого поцілунку. — Ти справжній диявол, Господи, — ледве чутно промовляє Чуя і знову цілує.
Раптово чути шипіння. Хлопець швидко пов’язує це із тим, як він щойно стиснув шию Дазая.
Там теж були свіжі бинти.
От лихо.
— Осаму—
Чуя стогне від відчаю. Він нічого не пояснює, бо поперек горла стає щось, що ні словами не опишеш, ні проженеш так легко. Дещо між нестерпним болем та нескінченною розгубленістю. Дещо, що змушує намертво вчепитись у чужі кістки під сорочкою, які були добре відчутні через худорлявість, обхопивши та пригорнувши Дазая якомога ближче до себе. Той знає, що Накахара буде гніватись у першу чергу на себе. Та знає, що нічого не може цьому запобігти, але просто не в змозі не спробувати:
— Ти не винен, не перейм—
— Стулись, — глухо відкликається Чуя, бо наразі серйозно переслідує ціль вкрити цілунками кожен старий шрам на льодяних грудях, без винятків. А потім чує шепіт:
— Вибач.
Здається, відчай Чуї просто не має кінця. Він фиркає, неохоче відсторонюючись, важко складає руки на плечах Осаму, наче фіксуючи його положення, і дивиться абсолютно нищівним поглядом:
— То чим ти кращий за мене, якщо таке кажеш, га? — хлопець глибоко зітхає, відчуваючи, як на його талії обережно розташовують долоні. На чужому обличчі відверто невеселий вираз: йому шкода. Чуя не залишить це просто так. — Те, що ти намагаєшся піти — твоя справа. Ти не маєш думати про мене й про мої почуття, коли діло стосується твого вибору. Навіть при усвідомленні… Усього цього, ну, ти розумієш, — розуміє, бо це очевидно, проте Накахара навіть собі не зізнається, що він не зможе спокійно відпустити цього телепня. — Ні в тому, що я буду проклинати себе, ні в тому, що він вже не з нами, нема твоєї провини. Ти-не-ви-нен, — він усіма силами намагається донести істину, щоби його напарник ніколи не страждав на те, на що страждає сам Чуя. Він кожною клітинкою себе бажає цього, справді. Та забачивши, як чужі очі сильно мружаться, а губи пронизуються зубами ще сильніше, зарано вирішує, що робить тільки гірше. — Я знаю, що це не проходить за хвилину, і не володію магією, аби словами закарбувати правду у твоїй голові, й ця розмова навряд має бодай якийсь сенс, звісно—
— Ні.
Накахара так і застигає із відкритим ротом й не наважується навіть зробити вдих, адже Дазай досі має страждальний вигляд, говорячи не голосніше, ніж у минулі рази:
— Чуя, бляха, ти не уявляєш, наскільки це допомагає. Мені дійсно краще, — він сміється, бо припускає, що зовнішньо не відповідає своїм словам. На чужому лиці починає виднітись посмішка. — Я навіть вже майже не відчуваю провини стосовно того, що… Тимчасово збираюсь залишити тебе, — він точно не хоче звучати так, ніби готовий легко забути Накахару. Знає ж, наскільки важливі такі деталі для нього, тому не шкодує звички говорити без жодних павз та речових недоліків.
— Бог ти мій, — Чуя знову нахиляє Дазая донизу, щоби поцілувати, взявши до рук його щоки. Здається, ніби важкий груз впав з пліч. А ще, мабуть, він ніколи не насолодиться цими вустами сповна. Однак навіть не встигає вступити із собою у дискусію, чи варто вже зараз відсторонитись, чи “ще трішечки”, бо дехто не втримується від дурнуватого коментарю:
— Мені, звичайно, дуже приємно, але можна просто “Осаму”, — очі лисячі, усмішка до жахливого самовдоволена, а руки тим часом під шумок — щоб не було так помітно — стискають боки Чуї — несподівано — на знак подяки. Той лише всміхається у відповідь:
— Добренько, Осаму, — він мовчки дивиться на нього, вагаючись. — Я хочу, щоб сьогодні ти ночував тут, тому заздалегідь вибачаюсь, що розпусту влаштовувати вже точно не в настрої, — Дазай театрально гірко зітхає, але Чуя цілком серйозно продовжує. — Проте я можу запропонувати дещо інше…
— Нема необхідності. Я казав, я хочу тебе, а не трахатись чи щось таке, тобто, я лише хочу провести останні години тут із тобою.
— Але в тебе—
— Мине, — Осаму знов сміється. — Чуя, ти ж зараз фактично мене примушуєш! Який жах!
— Відстій, а не жарт, — осуд у погляді Накахари ніколи не приносив стільки задоволення, скільки цієї миті. Як же, в біса, не хочеться із ним розлучатись. Дазай зависає на певний час у думках, тому відповідає тільки зараз:
— Я й не намагався жартувати.
— Та ти що, — буркоче Чуя, вже риючись у темному волоссі. До нього буквально щойно дійшло усвідомлення, що вони досі стоять біля дверей. — Тоді не намагайся і відмовити: ходімо їсти, горе моє.
— Романтична вечеря? Знову проблиски сентиментальності? — не зважаючи на власну репліку, Дазай цілком сентиментально малює незрозумілі візерунки на спині Чуї.
— А чого тебе так курвить від цього, га? Приймеш колись, що я, взагалі-то, тебе кохаю?
— Ай, все, гаразд, більше ні слова “проти”. Тільки припини—
— Мені завжди було цікаво, до речі, як тобі більше подобається: коли я тебе кличу на ім’я чи сонцем? Просто на обидва звертання ти реагуєш по-особливому, але збагнути, на що — більше, мало не неможливо, — хлопець так лукаво в житті ніколи не посміхався. А Дазай ніколи так не ніяковів від подібних розмов. За істиною унікальний день.
— Ми їсти збиралися, начебто…
— Сонце, — Накахара ніби сам відчуває тепло, яке розливається всередині його напарника, бо він схиляє голову набік із хитрим виразом обличчя. — Це важливо. Але ти можеш сказати, якщо тобі соромно це обговорювати.
— Сонце, — Дазай сам дивується тому, як хутко відповідь зірвалася з його вуст. З іншого боку, стає значно легше, адже Чуя, отримавши своє, тепло-тепло усміхається. Хоча не довго музика грала, як то кажуть:
— А якщо “сонечко”? — чується скиглення, тож він зжалюється над Дазаєм. — Ну все-е, гаразд, — цьомає у спробі компенсувати моральну шкоду. — Підем?
— Підем.
Додати до улюблених