Ще ніколи кімната Хосока в гуртожитку не була такою тісною.
Чонгук, Чимін і Техьон сиділи за столиком коло вікна. І поруч були Кім Намджун і Кім Сокджин. Вони пили сік, хрумкали шоколадне печиво, Гукове улюблене, і розмовляли.
– Це абсолютна брехня, й абсолютно несправедливо, що цього вилупка просто відпустили! – Чимін уже відійшов від шоку й нарешті став собою: гарячим, емоційним, нестримним.
– Добре, що Те-Те не вигнали, от що було б несправедливо, – навіть не прожувавши, кинув Гук.
– Прожуй, малий, – посміхнувся Кім Сокджин, і Гук почервонів. – Але загалом ти маєш рацію: слова – це просто слова. Натомість те, що зробив Техьон, – це вже злочин. Напад на безборонного, та ще й такий потужний. Техьоне, ти якої стихії? Вогню?
– Вогню, – крізь зціплені губи промовив Техьон.
– Про це насправді важко здогадатися, – зацікавлено схилив голову Кім Намджун. – Зазвичай вогняні маги експресивні. Ось наш Джин, – альфа відсалютував Кіму Сокджину, що сидів поруч, – типовий вогонь. Раз – і вже горить.
– Ага, добре, коли він сам горить, а тож він і інших підсмалює, – вишкірився Мін Юнгі, який сидів поруч із Хосоком на кріслі. Кім Сокджин показав Міну Юнгі фак і вишкірив зуби.
Він не зводив темного погляду з обличчя Чиміна. Чиміну було це неприємно, Хосок бачив.
– Чиміне, ти теж вогонь? – запитав Кім Сокджин.
– Я водяний маг узагалі-то, – трохи зніяковів омега. Засовався на стільці. Чонгук поклав руку йому на плече. Погляд Кім Сокджина міг би вбити Гука.
Хосок зірвався з крісла й ступив три кроки до столика. Навмисне став між Кім Сокджином і братом.
– Вибачте, – пробурмотів він, – візьму печиво собі та Юнгі-хьону.
В очі альфам Хосок намагався не дивитися. Він відчував, що Кім Сокджин сердиться, але іншого нічого, на жаль, не придумав, щоб відгородити Чиміна від нього.
– А ви яких стихій? – запитав.
Лі Хосок розлігся на ліжкові, закинувши руки за голову й заплющивши очі. Коли він заговорив, Хосок стрепенувся: він про цього альфу геть забув.
– Не думаю, що стихія якимось чином визначає характер. Вона просто дає тобі силу. Твої цінності, твої вчинки – ось що визначає, яким ти є.
– Мудро, друже мій, – мовив Кім Намджун.
– Тобі просто не пощастило зі стихією. Був би ти вогнем, так би не казав, – гигикнув Кім Сокджин.
Лі Хосок фиркнув і знову наче відключився.
Мін Юнгі сидів у кріслі, цілком розвалившись. Від того Хосоку було некомфортно. Начебто усе навколо не йому належало, а цьому омезі. Але що він мав зробити? Ці королі врятували Техьоні, вони мали право тут бути. Святкувати. Мабуть.
Хосок повернувся до крісла, та так і не наважився попросити Міна Юнгі підсунутися.
– У тебе мило, – заявив Мін Юнгі, роззираючись світлою кімнаткою і втуплюючи відразу погляд в обличчя Хосока.
Звісно, мило, подумав Хосок. Він сам усе тут облаштовував так, як хотів: світлі тони, мінімум меблів: для нього, Чонгука, Чиміні й Техьоні місця тут завжди вистачало, а когось чужого Хосок сюди кликати не планував узагалі-то.
– Дякую, – буркнув Хосок знервовано. Він позирав то на Міна Юнгі, то на Кіма Сокджина. Чого той прилипнув поглядом до Чиміні? Чи осліп і не бачить, як тому неприємно?
Юнгі простежив поглядом за Хосоковим, гмикнув.
– Джинні захопився, схоже, – промовив достатньо голосно, щоб Сокджин повернувся на його голос. Красиве обличчя, ідеальне, Хосоку не подобається. Кім Сокджин підморгує Міну Юнгі, кидає мимохіть Хосокові повітряний цілунок і знову тягнеться поглядом до Чиміна.
– Чиміні не ініційований, – прошепотів збентежено Хосок, зриваючися з місця. Він хотів забрати Чиміна з-за столу. Посадив би його на ліжко: Лі Хосок он знову ні на що не реагує, наче спить. Або на крісло: Мін Юнгі ж омега.
– Він його не зачепить, – голос Міна Юнгі звучав тихо і впевнено, і Хосок спинився.
Здивовано глянув омезі в обличчя. Воно було спокійне й зацікавлене.
– Скільки Чиміну? – запитав Мін Юнгі.
– 20.
– І досі не ініційований?
Це було сказано занадто голосно. Або не занадто. Просто мала кімната. Просто Кім Сокджин це почув. І Чимін теж.
Хосок піймав його наляканий погляд, почервонів увесь і роззявив рот, щоб… перепросити? Сказати, що то все жарт? Що це не про Чиміна?
– Як цікаво, – муркнув Юнгі, наче не помітивши загального збентеження.
Додати до улюблених