Віланель рахувала стікери у своєму блокноті.
Це був перший тиждень у школі. Інша країна. Інші люди. Вона сподівалась, що і життя у неї стане іншим. Їй хотілось стати новою людиною, тож з самого початку вона була дружньою до всіх. Без виключень. Справа не була важкою, в якийсь момент вона сама повірила, що зможе стати частиною суспільства. Матір могла надалі ставитись до неї як заманеться, а у Віланель однаково залишатиметься місце, де їй будуть раді. Раніше вона жалілася на те, що їй не подобається ідея знаходитись під контролем вчителів, але коли Віланель зрозуміла, що це може стати чи єдиним шансом для неї, вона швидко забулася про це.
Однією із однокласників, що вклеїли в її блокнот перший ліпший стікер — і Віланель не звинувачувала їх, вважаючи, що й так матиме частинку їхньої душі, адже не просто так їм приглянувся саме той, який вони наліпили — була Єва. Дівчинка, що завжди носила кіски. Дівчинка, яка не знала, що вони їй ніколи не личать. Вони не були близькими подругами, але Єва була першою, якщо Віланель у чому-небудь була потрібна допомога, а надто якщо усі інші не звертали на неї уваги. Того дня вона обрала пташку. Символ свободи.
Згодом, у процесі свого становлення, нерідко згадуючи про примарну свободу, що все дитинство манила її до себе, віланель мимоволі згадувала і Єву. Коли вона її зустріла, — нарешті знайшла — не могла заспокоїтися. Їй хотілося кричати і битися. Єва її не впізнавала. А згадавши, продовжила ставитись холодно, наче до знайомої. Невже вона не бачила, наскільки вплинула на Віланель?
На другому тижні у тій школі дівчинка спалила свій блокнот. Вона відкрилася одній із новоспечених подруг, ненароком образила ту, тож по усьому класу пішли чутки про те, що вона жорстока й взагалі божевільна.
На третьому тижні Віланель кинула її матір. Перестала відповідати на дзвінки й приїздити на вихідних. Віланель любила свою няню, тому що та ніколи не зважала на її емоційність, але залишатися в цьому місті надалі не могла.
У школу вона більше жодного дня не з’явилась. Ані у стару, ані у нову. Її підібрала Дванадцятка, й паралельно з убивствами, вона не припиняла почуватися найслабшим створінням перед найменшим спогадом про Єву, присвятивши увесь вільний час її пошукам.
Спалюючи свій блокнот, маленька Віланель не зачепила стікера Єви ані пальцем.
Тепер вона мала намір спалити останню частину тої злощасної сторінки. Цю ненависну їй пташку. Свобода? А кому вона взагалі потрібна, коли вся свобода вкладається у незалежність старої наставниці, що більше не вважала тебе своїм найкращим учнем? Та бодай якимось!
Віланель знала, що мусить вбити когось з них двох. І цінувала своє життя понад усе на світі. Але також вона знала, що не зможе підняти руку на Єву. За жодних обставин.
Тому вона дозволила собі померти.
Додати до улюблених