Маючи декілька тестів в один день, а потім ще й тренування з бейсболу — хлопець повернувся додому пізно ввечері. Не сильно голосно, але й не тихо оповістив всіх мешканців про те, що він нарешті вдома. Доки Кім знімав свої кеди, до нього вийшла мати. Її голос був пронизаний хвилюванням, тож хлопець одразу запідозрив щось погане.
— Привіт, сину. Я не хотіла тебе завантажувати цим одразу, але здається лише ти можеш зараз допомогти… Чанбін, він… — то он воно що. Почувши ім’я старшого брата, він одразу все зрозумів. І вже знав, що мати хотіла сказати далі.
— Знову? І що на цей раз? — спитав той, залишаючи свій рюкзак у коридорі. Потім забере. У той момент найголовнішим був брат. Старший, який знову зірвався і поліз з кимось у бійку. А після прийшов додому і закрився у кімнаті, не пускаючи батьків. Щоб ті не бачили, наскільки все погано.
— Ні, Синміне, в цей раз не бійка. Він дізнався про всиновлення… Хтось розповів йому, що він усиновлений… — від цих слів хлопець зупинився і здивовано поглянув на матір. Кім Синмін, 20 років. Со Чанбін, 21 рік. Молодший завжди вважав їх рідними братами, не дивлячись на те, що дізнався правду ще у десять років. А старший дізнався про все лише в свої двадцять один… І нікого ніколи не хвилювало те, що у хлопців різні прізвища. Батьки наплели їм якусь маячню про те, що просто одному з них у свідоцтві про народження записали помилково прізвище мами. І виправляти вже ніхто не став. А хлопці в це вірили. Принаймні один з них. Кім не звинувачував у чомусь батьків. Не відчував провини за те, що сам братові нічого не сказав. Лиш подумки ненавидів тих, хто посмів йому розповісти про це раніше за родину. А ще боявся. Відчував сильний страх того, що Чанбін тепер не захоче його навіть бачити.
— Я поговорю з ним, мамо. Але прошу. Не лізьте до кімнати до тих пір, доки він сам з неї не вийде. Знаю, звучить грубо. Але так буде краще, повірте, — останнє, про що попросив матір молодший син. Жінка пішла, а він підійшов до дверей у кімнату старшого. Постукав по дерев’яних дверях. Тричі зверху, тричі знизу і два посередині. Їх власний код, який одразу дозволяв зрозуміти хто прийшов.
— Хьон, я знаю що ти не спиш. Твоя кімната перша на шляху від вхідних дверей, мені лінь йти до своєї. Впустиш? — найкращий спосіб, щоб опинитись у кімнаті брата. Зробити вигляд, що він нічого не знає і хоче лягти спати у кімнаті старшого. Просто тому, що йому лінь йти до своєї. Раніше таке спрацьовувало, але чи впустить він його зараз… Кім не був впевнений. Синмін почув якийсь звук по той бік дверей, схожий на кроки. Невже відкриє?
— Коли ти про все дізнався? — почувся голос брата. Двері він не відкрив. Синмін чудово розумів про що саме той питає, але вирішив грати роль дурника до кінця. Бо не хотів розмовляти про цю тему ось так, стоячи в коридорі. Йому потрібно було потрапити в кімнату. Побачити Чанбіна і впевнитись, що він нічого з собою поганого не зробив.
— Хьон, впусти. Я втомлений і хочу спати. Геть не розумію про що ти питаєш. Що я мав дізнатися? — спеціально почав канючити, як мала дитина. По той бік почувся тяжкий видих. А потім дерев’яні двері нарешті почали відчинятися. І хто вигадав робити їх такими, щоб закривались на ключ? А, точно, самі хлопці. Доки старший відчиняв двері, молодший відчув як наростає страх у грудях. Що він там побачить? Чи відкриє він їх взагалі повністю? І… Чи не відправить його на всі чотири сторони одним міцним слівцем?
Двері все ж таки було відчинено. Повністю, а це вже маленька перемога. Перед ним стояв старший брат. У звичних домашніх шортах і футболці. Значить прийшов давно. На лівій щоці і біля брови подряпини, нижня губа розбита і з неї капала кров. Ліва рука на тильній стороні долоні зі здертою до крові шкірою, наспіх перемотана якоюсь тряпкою. Інша рука у плямах крові, але ціла. Схоже, нею він просто витирав щоку і губу. Отже, Чанбін все ж таки з кимось побився. І Синмін чомусь був впевнений — постраждав той, хто розповів його брату правду про всиновлення. Тільки в цій правді було одне “але”, про яке він розповість йому трохи пізніше.
— Справді думав, що я тобі повірю? — суворий тон старшого ні на краплинку не налякав Синміна. Він, використавши трохи своєї сили, відштовхнув його вбік і зайшов до кімнати. Нарешті можна спокійно поговорити. Принаймні, йому так здалося.
— Не думав. Просто не хотів розмовляти з тобою, стоячи в коридорі. Де твоя аптечка? — питає Кім, одразу підходячи до тумбочки біля столу. Зазвичай те, що він в той момент шукав, лежало саме там. Чанбін підійшов до нього і схопив за руку. Схоже таки хотів вигнати.
— Кім Синмін. Зупинись і поговори зі мною, — важкий, суворий, ледь не металевий тон. За все своє життя він чув його лише один раз, але добре запам’ятав. Цей тон означав лише одне — брат злий. Проте, в цей раз все інакше. Синмін вже не боявся.
— Со Чанбін! — таким самим тоном, навіть зліше, промовив молодший. Ще трохи і з його очей полетіли б блискавки. Схоже, старший не очікував такої відповіді. Оскільки застиг і здивовано на нього подивився. Навіть його руку вже не стискав так сильно.
— Ти завжди піклуєшся про інших, а як приходить час піклуватися про себе — нічого не можеш зробити. Подивись на свою руку, що це за тряпка? Хочеш інфекцію занести? Кажу один раз і не змушуй мене повторювати. Со Чанбін. Сядь на ліжко і дай мені обробити твої подряпини, все інше потім, — наче батько сварив свою дитину. Кім не знав звідки у нього взялося стільки сміливості. Він і раніше обробляв рани Чанбіна після бійок. Але сьогодні вперше сказав щось подібне. Вперше не молодший слухався старшого, а старшому довелося слухати молодшого.
Со відпустив його руку і мовчки сів на ліжко. Його наче облили з відра крижаною водою. Тільки замість води були слова Кіма. Синмін дістав аптечку з тумбочки і сів на стілець навпроти брата. Вирішив почати з руки. Поклав її собі на коліно, після чого обережно зняв той шматок тканини, який там був намотаний. Бачити подряпини і рани на тілі старшого завжди було важко. Але в той момент чомусь стало ще важче. Можливо тому, що знав причину цієї бійки?
— Зараз буде трохи боляче через антисептик. Просто терпи, сам знаєш, що так потрібно, — сказав той. Хоча знав, що це попередження, в принципі, й не потрібне. Не вперше в них така взаємодія – Со й так давно все знає. Проте все одно вирішив попередити старшого.
— Навіть коли обробляєш мої рани залишаєшся собою. Невже тобі не шкода мене навіть на краплинку? І чого постійно відводиш погляд? — Чанбін натякав на те, як саме сформулював своє попередження його брат. Який, до речі, просто проігнорував ці слова. Натомість, хлопець змочив ватний диск спеціальним антисептичним засобом. І, обережно прикладаючи його до руки брата, обробляв тому подряпини. Коли той зашипів від болю і спробував вирвати свою руку, Синмін міцно ухопив його за зап’ясток. Щоб не рухався.
— Думаєш, приємно дивитись на всі ці подряпини і рани рідного брата? Хочеш, щоб я подивився в очі? Добре, — після цих слів він дійсно виконав те, про що його просили. Подивився очі в очі. І тоді Чанбін зрозумів, чому молодший не підіймав голову. По його щоках бігли тихі сльози, а в очах гнів змішався з болем.
— Мінні, ти… — голос старшого різко пом’якшився. Він й сам був готовий заплакати від такої картини. Вже збирався щось сказати, обійняти і втішити брата. Але той знову міцно стиснув його зап’ясток, не давши поворухнутись і змусивши знову зашипіти.
— Слухай уважно, хьон. Я дізнався про все, коли мені було десять років. І про те, чому у нас з тобою різні прізвища. І що ми, як виявилось, брати не по крові. І як взагалі це все відбулося… — почав свою розповідь Кім. Він не витримав погляду брата і знову опустив голову. Продовжив обережно обробляти антисептиком руку Чанбіна. А що старший? Він сильно здивувався від почутого. У голові одразу промайнули моменти, де вони маленькі постійно грали разом. Як Синмін завжди яскраво йому посміхався, як називав хьоном… І жодного разу не дав йому засумніватися в тому, що вони нерідні. Та навіть зараз він не використав фразу “нерідні”. Сказав “брати не по крові”. Навіть ця маленька деталь чомусь зігріла серце Чанбіна. Не дивлячись на те, що слова про всиновлення таки виявились правдою.
— Але я хочу почути, що саме дізнався ти. Щоб підтвердити або заперечити інформацію, отриману тобою. Ну і щоб просто дізнатися, що тобі відомо, а що ще ні, — закінчивши обробляти руку хлопця, він узяв бинт. За роки життя під одним дахом він вже навчився правильно і гарно накладати бинт. Намазав ранки спеціальним кремом, а після почав обгортати руку хьона білою марлею. І доки він це робив — уважно слухав, що розповідав старший.
— Пам’ятаєш, до нас у гості приходили мої друзі? В той день вони почули розмову наших батьків про те, що начебто я всиновлений. А сьогодні розповіли про це мені. Вказали і на те, що в нас з тобою прізвища різні. І ще багато усілякої маячні казали, намагаючись довести мені що це правда. Я не повірив їм. Почалася сварка, а потім ще й побились… Але знаєш як буває? Хтось щось скаже – ти спочатку не віриш у це, а потім думаєш про це ледь не увесь день, — чесно розповів хлопець. Слова друзів дійсно посіяли сумніви у думках Со. Чим більше він думав про всі їхні доводи, тим більше вірив у сказане. І саме тому не хотів бачити батьків. Боявся одразу двох речей. По-перше, що своїми сумнівами зробить їм боляче і сказане виявиться неправдою. По-друге, що сказане виявиться правдою. І тоді він ще абсолютно не знав, як повів би себе, якби це виявилось правдою. А зараз…
Зрозумів, що знання правди не таке вже й болюче. Так, неприємно, що тобі весь час брехали. Але біль почав повільно зникати. Перетворювався на цікавість. Можливо тому, що йому про це розповів брат, а не батьки? Синмін, який знав про це з десяти років, але жодного разу не відвернувся від нього. Завжди був поряд, любив його як справжнього рідного брата. Відреагував би він інакше, якби про це розповіли батьки? Чанбін не знав. Проте вже розумів, що хоче дізнатися більше. Бачити всю картину, а не лише її частинки.
— Зрозумів. Отже, ти знаєш небагато. Є те, про що ти хочеш запитати? Можливо, ти хочеш побачити документи про всиновлення, щоб для початку впевнитись, що тобі вже ніхто не бреше? Я розповім все, що знаю сам. Тільки скажи, з чого ти хотів би почати, — невпевнено поставив запитання Кім, який в той момент закінчив накладати бинт. Залишилось лише обробити обличчя Со. Для цього він узяв новий ватний диск, змочений антисептиком. Чанбін не пручався, вже спокійно підставив своє обличчя. А слова Синміна змусили його замислитись. А й справді, чого він найбільше хотів би?
— Що ти відчув, коли дізнався про це? — запитав той, спостерігаючи за молодшим. Його рука, піднесена з ватним диском до брови раптом задрижала. Хлопець подумав, що спитав щось не те. Що зачепив за живе і змусив згадати про щось болюче. І вже хотів було вибачитись і запитати щось інше, як Синмін відповів.
— Страх. Мені було страшно в той момент. Звісно, спочатку не вірилося. Не хотілося вірити. А коли зрозумів що це таки правда, відчув страх. Боявся, що ти не захочеш мене бачити, якщо дізнаєшся. Що ми вже не будемо братами як раніше і, можливо, ти навіть підеш з родини. Тому мені весь цей час не вистачало сміливості про все розповісти. Та і думав, що буде правильніше, якщо про це розкажуть батьки, — чесно зізнався Кім, обережно торкаючись подряпин на обличчі брата. Чанбіну стало боляче від почутого. Він ніколи б не залишив Синміна одного. І зараз хлопець зрозумів нове значення цих слів.
Не важливо було, рідні вони чи ні — Чанбін буде поряд. Буде підтримувати і захищати як і раніше. Бо… Чудово розумів ті почуття, які щойно озвучив молодший. Саме тому він дочекався коли той закінчить обробляти всі його рани. А після заключив його у обійми. Притис до себе міцно, не даючи вирватись. Синмін, власне, і не збирався вириватись. Розумів, що ці обійми були потрібні їм обом.
— Я твій хьон. Не дивлячись ні на що, я завжди буду твоїм хьоном. Запам’ятай це, добре? — промовив Со, прикриваючи очі. Щирі слова, які змусили Кіма шмигнути носом. Старший і раніше казав пару разів дещо подібне. Але в той момент ці слова прозвучали особливо. Неначе їх особиста клятва. Синмін кивнув, міцно обіймаючи у відповідь. Вони просиділи так деякий час, аж допоки обидва повністю не заспокоїлись.
— Добре, хьон. Відпустиш мене на декілька хвилин? Я поставлю аптечку на місце, схожу в душ і надягну піжаму. Казав же, що збираюсь сьогодні спати в цій кімнаті, — попросив молодший, повільно розриваючи обійми. Со тихо засміявся з його останніх слів, щось пробуркотівши про те, що ліжко в нього то одне. Мовляв, вони вже давно не діти, може бути тісно. Але кого насправді це хвилювало в той момент? Нікого. Принаймні, точно не цих двох.
— Знаєш що, Мінні. Захопи по дорозі документи про всиновлення. Я… Хочу їх побачити, прочитати. Щоб, як ти й казав, вже остаточно знати, що це правда, — попросив Чанбін, відпускаючи брата з обіймів. Кім погодився. Сам колись пройшов через це, тому чудово розумів бажання Со. Тому, як і домовлялися, він повернув аптечку на її законне місце. Потім сходив у душ і переодягнувся. Заскочивши до кімнати батьків, пояснив ситуацію і узяв документи про всиновлення. Тримати ці папери в руках, навіть вдруге, все ще було дивно. Пройшло вже десять років, а частинка душі все ще сподівалась, що це сон. Синмін розумів, що коли зайде до кімнати і покаже ці папери братові, вони обидва остаточно зрозуміють, що це правда. Тому що одна справа, коли про всиновлення знає лише один. І зовсім інша, коли обидва.
— Ось вони. Готовий? — коротко питає Кім, зайшовши до кімнати брата і показуючи документи. Чанбін впевнено хитнув головою, промовляючи “так”. Молодший навіть позаздрив його впевненості. Коли він вперше побачив ці документи — його трусило як листочок на дереві від найменшого поштовху вітру. А брат виглядає настільки впевнено, наче в нього спитали щось буденне. По типу, чи буде він пити чай.
— Тоді тримай, — передавши старшому папери, Синмін сів на ліжко поряд із ним. Коли Чанбін почав читати, молодший знову відчув ту тривогу, яка була в нього раніше. У той момент, коли він стояв перед дверима в кімнату. Старший читав уважно. Кожну сторінку, кожне слово. І ось він дійшов до останньої…
— Ім’я всиновленого: Кім Синмін…. Що?! — здивуванню Чанбіна не було меж. Весь цей час він думав помилково. Насправді усиновлений не він, а…
— Так, я. Ти все правильно прочитав, усиновили мене, хьон, — спокійно підтверджує інформацію молодший. Тільки очі видають справжні почуття. Біль від того, що весь цей час доводилося приховувати правду. Страх, що старший його покине. І нерозуміння, що робити і як жити далі.
— Моя справжня мати покинула мене у пологовому, де наша працювала акушеркою. Вона сказала, що не змогла залишити мене там. Тобі тоді був усього лише рік, хьон, — розповів той, доки його брат все ще перебував у шокованому стані. Тиша зі сторони старшого починала давити і Кім наважився на запитання, яке раніше боявся поставити.
— Тепер, коли ти знаєш абсолютно всю правду… Я все ще твій брат, чи не так? Як ти і сказав раніше, ти мій хьон, не дивлячись ні на що? — хоча по обличчю цього не скажеш, він сильно хвилювався в той момент. Те, що у Синміна вистачило сил і любові до брата, щоб всі ці десять років навіть не згадувати, що вони нерідні… Не означало, що те саме зможе зробити і Чанбін. Так, він вже казав у той вечір, що буде його братом завжди. Але тоді хлопець ще не знав усієї правди. Синміну життєво необхідно було в той момент почути “так” від нього. Щоб остаточно позбутися думок про те, що відтепер все буде інакше. Щоб знати, що вони рідні брати, незважаючи на те, що там каже аналіз ДНК і якась купка підписаних батьками паперів.
І перше, що отримав у відповідь Кім — це обійми. Міцні обійми і підборіддя старшого на своєму плечі. Не задумуючись, обійняв у відповідь. Боявся, що відпустить і той зникне.
— Звісно, наші стосунки трохи зміняться після цієї розмови. Але повір, лише у кращу сторону. Обіцяю. Тому що я Со Чанбін. Твій старший брат. Назавжди, — сказав той, погладжуючи молодшого по спині. І Синмін зірвався. Дав волю емоціям. Плакав, міцно тримаючись за старшого. Ці сльози не від болю чи смутку. Він плакав, бо нарешті відчув полегшення.
Відтепер хлопець зможе жити спокійно. Адже його думки більше нічого не обтяжує і поряд надійний старший брат.
Додати до улюблених