Я була чимось неприродним, здивованим, заляканим, одним цілим і загальним. Галявина вабила і страшила. Кожна квіточка на мене своїми пелюстками дивилась. Сяючи білими. Вони приковували погляди до себе, як повний місяць.
Останнє, що я пам’ятаю — ніжний доторк. Останнє, що я пам’ятаю — страх. Перед цим місцем.
Я йду до дерева посередині. Воно єдиний острівець довіри.
Квіти розступаються. Галявина приймає мене, любить, доторкає. Розкриває переді мною своє єство. Я повільно ступаю. Не нищу жодного пелюсточка, листочка, травинки.
У центрі щось мене кличе і вабить. Йду. Нічого не зупиняє. Дорога з’являється нізвідки, запрошуючи, мене до столу.
Воно переховує таємницю. Особисто мою. Кожен крок дається легко і сприймається мозком за «так і треба».
Я порівнялась із думками й деревом.
Той плід, яблуко що росте червоне. Зріє. Із суцвіття дозріває. Мене мало цікавить. Земля мій ворог. Вона кличе. Маю дізнатись, що під корінням. Моє коріння, звідки воно? Втрачаю потомство і спогади. Так швидко. Копаю. Глибше. Ще. На кожен вдих знаходить відгук у русі моєї руки.
Пізно ввечері я прийшла до тями. Важка рука лягла на моє плече.
— Вовк?…
— Що ти робиш?
«Не знаю…»
Мій погляд сфокусувався. Думки миттю зібрало до купи, немов магнітом притягнуло.
«Чому ти такий наляканий?»
Я опустила погляд вниз, на руки. Вони були в землі.
Декорації не змінились. Ті ж квіти. Білі, як сніг, білі, як туман. Дерево. Червоне яблуко. Повний місяць.
— Що я тут роблю?
— Не пам’ятаєш?
Вовк усе ще розгублено дивився на мене не вірячи своїм очам. Картина, яка відкривалась його погляду страшила й заганяла в кут.
— Вовк… чому я тут?
«Не пам’ятаю. Не розумію».
Він присів. Затис мої долоні у свої. Ті брудні долоні. Усі в землі.
— Тільки не хвилюйся.
Застигла вимушена пауза.
— Я шукав тебе весь день… Пішли до дому.
Його думки плутались, а моїх зовсім не існувало.
— Що я тут роблю?
— Не знаю. Востаннє ми бачились зранку. Пригадуєш?
— Так.
— Потім я пішов патрулювати. Це теж пам’ятаєш?
— Звичайно.
— Прийшов додому, а тебе не було.
— Я хотіла прогулятись. Просто погуляти, нарешті, сама. Подивитись що тут ще є. Порадувати тебе своєю самостійністю. Йшла знайомою дорогою…
— Куди ти звернула?
— Не знаю. Усе було нормально. Клянусь.
— Чшшшшш. Усе добре. Не важливо. Маленька. Не важливо. Ми вже йдемо додому.
— Де я?
— Ти… Ну… Завтра розповім. Зараз потрібно повернутись. І лікаря. Терміново.
«Навіщо?»
— Навіщо?
Я не почула відповіді. Вовк піднявся. Зняв із себе плащ і накинув на мене.
— Навіщо?
Ще раз тихо прозвучало, але теж не дійшло до його вух. Вовк намагався мене підняти. Але як тільки я опинилась у вертикальному положенні, то світ перевернувся. У голові запаморочилось. Хтось швидко прокрутив глобус. Уся земля пішла з-під ніг. Я зігнулась. Ледь не впала. Та Вовк встиг мене зупинити. Що було одночасно порятунком і помилкою. Він підхопив мене за талію. Ноги перестали роз’їжджатись, але цей натиск… Я відчула хвилю в середині. Зігнулась ще більше. І почала блювати.
«Як соромно», думалось мені пізніше, «як боляче», думалось мені пізніше, «що зі мною?» думалось мені пізніше.
Різкий біль прорізав мене зараз.
— Буеєеєааеєеєаеаєа.
Чорна речовина полилась одним потоком. Дуже багато. Не довелось, навіть, напружувати м’язи шлунку, аби надати прискорення цьому процесу. Я не могла розігнутись.
— Боляче…
Сльози капали. Знову воно. Весь цей потік супроводжувався болем і криками, які лунали на повторі в голові й сиреною в Лісі.
Я вихаркувала липку «нафту». Дерла горло. Загрібала землю руками й ногами, як скажений скакун. Забивала її під нігті. Звивалась. Навіжено вила.
Здавалось, що людина біля дерева помирає.
Вовк не знав, що робити. Він присів, впираючись, колінами в землю і притягнув дівчину до себе кладучи на ноги.
— Не потрібно… я зіпсую… одяг…
— Не важливо.
Він легенько зігнувся й обійняв її покриваючи всім тілом. Намагався не стискати занадто. Гладив так ніжно, як дозволяли його грубі великі руки. Витирав обличчя від сліз і чорної суміші.
— Боляче… не витримую… допоможи… вбий… вбий мене… не можу…
Вона скручувалась холодним комком, а сльози котились по щоках перериваючись на блювоту і змішуючись із нею
— Чшшшшш. Усе добре. Добре. Чуєш?
Монологи зупинялись криками й відригуванням. Сморід обплітав.
— Почисть шлунок. Не переживай. Усе буде добре. Я з тобою.
Як і голос Вовка.
***
Єдине, що я можу згадати — було тепло.
Усе як у тумані. Мені так погано. Я готова розбігтись і розбитись об стіну, аби не відчувати більше цього. Та стін не було.
«Вимкніть мене.»
Усе, про що я могла думати поки черговий приступ нудоти відпускав. Коли могла вдихнути.
Я не жила, лиш пропускала чорну суміш крізь себе. Знову і знову.
Наступне, що пам’ятаю, вітер, який обдуває сильним потоком. Приємно. Тіло занадто розжарилось. Мені холодно, але приємно.
Я покидаю те місце.
Яскраве світло засліпило очі й змусило прийти до тями. Ми були вдома.
— Я за лікарем!
— Ні. Будь ласка.
Сльози покотились горохом по щоках. Знову. Не хочу комусь пояснювати, що зі мною було. Не хочу бачити чужих.
— Просто залишись.
Я хапала рукою повітря поки вона не вичепила щось тепле.
— Тобі дуже погано.
— Вже краще.
— Ні. Треба привести лікаря.
— Будь ласка.
Очі засліплював жар лампи й сльози. Не йди. Я не хотіла бачити лікаря чи щоби Вовк залишав мене? Усе тепло світу не зігріє мене, як він.
— Я не хочу.
Знову відчула як гниль підступає до горла. Накриває потоком. Перевалилась через диван. Посил блювоти, та нічого не відбулось.
— Бачиш. Усе вже нормально.
Буввеєаае.
Через хвилину підлога була чорною.
— Боже, будь ласка, дозволь мені піти!
Я думала, що сильно тримаю його руку. Та через секунду мої долоні похололи. Вовк відсторонився від мене.
— Не йди.
Усе, що вийшло з мене крім чорної субстанції.
— Я тут. Зачекай хвилинку.
Голос був далі ніж раніше. Але звуку відкривання й закривання дверей не послідувало. Весь шум йшов із кухні.
— Тримай.
Почула над самим вухом.
Я заснула на хвилинку?
— Тримай і пий це. Навіть якщо не можеш. Мені все одно. Або приведу лікаря. І не вздумай спати.
Розплющивши очі вперше за вечір побачила обличчя Вовка перед собою. Усе як у тумані. Навіть не намагалась зрозуміти його перебіг емоцій і сфокусувала погляд на пляшці.
— Потрібно встати!
Я зрозуміла, що це було не питанням, коли мене почали підіймати з дивану. Підводитись не хотілось, але тіло підкорилось при згадці про можливий прихід лікаря. У голові шуміло.
— Тримайся за мене. Легше буде, якщо понесу?
Я покачала головою, та вже через секунду була піднятою.
— Куди ми?
— Нагору. Тобі потрібно почистити шлунок. Або бігти в лікарню.
Можливо підсвідомо Вовк повторював одну й ту ж фразу про лікаря, аби навіяти цю думку й мені. Я знову замотала головою. Не знаю як весь цей перформанс виглядав збоку.
— Зрозуміло.
Опустили мене біля туалету й наполегливо упхнули в руку пляшку.
— Пий. Усе. І ригай, як можна більше.
Очі самі по собі стулялись. Хотілось спати.
Через секунду Вовк опинився поруч. Схопив моє обличчя в долоні.
— Не можна сьогодні спати, маленька. Як ти не розумієш.
«Розумію. Та мені так важко. Мозок відмовляється працювати.»
Добре. Добре, що зараз я чітко не бачу вираз його обличчя.
— Пий, будь ласка. Так потрібно. А потім зможеш поспати. Обіцяю.
Правою рукою я стиснула його долоню біля моєї щоки, а лівою пляшку.
— Добре.
Я почала вбирати вміст, мов пересушена рослина. Так швидко й несамовито, наскільки зараз могла. На смак було не дуже противно, та вже через хвилину мій шлунок вимагав вивернутись назовні.
Перші години пройшли в запамороченні. Чорна субстанція все виходила і виходила з мене. Боліло. Знову і знову. Горло розривалось. Хотілось плакати.
— Чшшшшш, усе добре. Попий водички. Дихай, дихай.
Цей голос. Це тепло — єдине що мене рятувало.
Вовк сидів поряд. Приносив мені холодної води. Гладив по спині.
— Тут смердить…
Бвуєєєєє
— Вийди…
Я відштовхнула його рукою, скільки вистачило сили.
— Не кажи дурного. Усе нормально. Я майже не відчуваю запаху. Рідина виходить уже світлішою. Скоро це скінчиться. Потерпи ще трохи.
І він знову гладив мене по спині. Лиш ті короткі моменти, коли його тепло покидало мене завершувались новою порцією настоянки, яку мені потрібно було проковтнути.
— Остання. Обіцяю.
— Ти вже це казав.
— Випий, будь ласка.
Я раз за разом відправляла чергову порцію до рота.
Усе, що мене чекало після ін’єкції пару хвилин відпочинку на колінах Вовка. Я так мріяла заснути. Думаю, він відчував. Чула тихе мугикання над самим вухом.
— Не хочу щоби це закінчувалось. Твій голос мене заспокоює.
— Хах. Нехай краще закінчиться. Я зовсім не проти наспівати тобі щось при інших обставинах.
Було так холодно від того, що лежала на туалетному кахлі, та я не хотіла і ворушитись, не хотіла порушити цей спокій. Зараз. Секунду. Поки мене не нудить, а Вовк гладить по волоссю. Це тепло перекриває все.
На пару хвилин я все ж таки заснула. Не знаю навіщо. Розбудив мене черговий напад нудоти. Здавалось, цього разу, ще сильніший. Я думала чорна рідина піде з усіх отворів. Зігнулась над порцеляновим «другом». Відчула хвилю болю. Та цього разу він розрісся по всьому тілу. Я випустила нову порцію. Усе ніяк не могла зупинитись. Через хвилину — полегшення. Невідоме мені до цього. А ще через хвилину холод.
Повернувши голову ліворуч зустрілась поглядом із Вовком. Нарешті, мої очі не застилала чорна пелена і я могла сфокусуватись на чомусь. Його бурштинові очі були такими втомленими й прекрасними.
— Ох.
Він опустив погляд до низу.
— Зараз прийду. Зачекай секунду.
«Чому ти йдеш?»
Я не хотіла залишатись на одинці. Без нього руки самі собою сповзли додолу.
Хлюп.
— Зрозуміло.
Холод мурашками пронизав мене всю. З кінчиків пальців на ногах, до маківки. Нарешті, прийшло усвідомлення, в чому причина. Я сиділа в калюжі власної уріни.
А тіло не слухалось і все більше сповзало додолу.
Вовк з’явився у дверному проході. Я не дивилась на нього. Вовк почав витирати підлогу. Я не дивилась на нього.
— Мені вже легше. Можна піти спати?
— Впевнена?
— Так.
Я не хотіла більше залишатись із ним. Весь час максимально уважно роздивлялась стіну.
— Добре.
Він повільно і важко видихнув. Це закарбується в мене в пам’яті.
— Добре, що тобі стало легше. Давай допоможу.
— Я сама.
Сили знайшлись, аби звестись на ноги. Мозок хаотично перебирав варіанти: піти спати? Піти в душ і спати? Витертись вологим полотенцем?
— Сама зможу.
Я намагалась чинити спротив.
Ігноруючи його Вовк підняв мене на руки. Моє тіло міцно притиснулось до його. Я відчувала. Відчувала як рідина повільно стікає по ногах. Стікає вниз. По мені. По ньому.
— Відпусти, будь ласка.
Сльози накотили на очі.
— Я дійду сама. Тут пару кроків.
Відповіді не було.
— Будь ласка.
Та тілом все міцніше притискалась. А жовта рідина просочувалась між нами.
Через хвилину ми опинились у моїй кімнаті. Вовк не поклав мене на ліжко, а поставив поряд. Знову пропав. Приніс ще одну свою футболку.
«Перевдягнутись точно сама зможу!»
Та це були лиш думки. Слова застрягли в горлі. Слова не поспіли за ними.
Вовк нахилився, опинившись, обличчям біля мого плеча. Спершу подумала, що він хоче мені щось сказати, та… його пальці торкнулись подола моєї сукні й почали підіймати її до гори. Я не пручалась лиш підняла руки. Сукню було відкинуто на підлогу.
Вовк не на секунду не відсторонювався. Своїм тілом я відчувала тепло його. Було ніяково. Та скоро зрозуміла, що він це робить, аби не бачити мене оголеною. Вовк втиснувся в мене ще більше… Дотягуючись рукою до футболки, яку кинув на ліжко. Розгорнув чорний квадрат та допоміг вдягнутись.
Якби в цей момент сором не застував очі й не змушував відвертатись, я б побачила як його погляд направлений зовсім не на мене. Він із точністю ювеліра обирав ракурси, й оглядав шпалери, коли цього потребувала ситуація.
Я була вдягнена.
— Вибач за це.
— А?
Вовк заліз знизу під футболку, намацав спіднє, та швидко стягнув із мене трусики до низу. Мені лиш лишалось механічно переступити з ноги на ногу, аби вивільнити нас із цієї незручної ситуації.
Ще швидше він забрав моє мокре плаття й опинився біля дверей. Наче цього всього й не булою. Це все був сон.
«Ти теж хочеш так думати?»
— Лягай спати, якщо тобі справді полегшало.
Він знову не дивився мені в очі.
«Розумію.»
— Я ще зайду. Перевірити як ти.
— Добре.
Вовк вийшов.
— Вибач.
Додати до улюблених