Перша Усмішка

Ось і настав ще один рік навчання у Гоґвартсі, галас на платформі заважав Регулусу зібратися з думками, всі вже прямували в сторону школи, палко обговорюючи літні канікули.

Той шукав поглядом своїх друзів, ще і до того сусідів по кімнаті – Евана Розіє та Барті Кравча молодшого, серед інших учнів.

«Ми ж їхали разом, куди вони зникли?» 

Тієї ж миті хтось поклав руку на плече молодшого Блека, і одразу поряд з’явилась світловолоса фігура, легко усміхненого Розіє. За це літо вони змінились, всі троє стали  доросліше виглядати, і Рег збреше, якщо скаже що Барті й Еван не стали ще більш красенями.

— що ж, пропоную першим ділом піти до нашої кімнати перед походом у велику залу. – з дивним ентузіазмом промовив слизеринец Розьє. Бартімеус підхопив це, і двоє друзів обійняли з обох боків свого друга, чого Блек ненавидів. Він ненавидів дотики, але змовчав, бо це друзі…Єдині друзі.

— як пройшли канікули, Реджі? – Солодко запитав Кравч, коли вони наближались до воріт на території школи.

— Я ж просив не називати мене так. – Брюнет почав протестувати. Можна зробити дуже великий список з того, що Рег ненавидів, і найперший в списку, це, мабуть, було б пестливі варіації його імені, вже потім дотики…

Той у відповідь почув лише зітхання.

Троє друзів наближались вже до мосту що вів до школи, коли побачили чорняве волосся, які були до плечей в одного з парубків. Звичайно молодший Блек впізнав свого брата, а ще його друзів. І Джеймса…

Першим хто помітив ці дивні погляди на Поттера, був Еван. Ні, його не можна було назвати експертом, але він відразу зрозумів що його друг щось відчуває до цього грифіндорця в окулярах.

Перша їх розмова про це відбулась минулого року, увечері коли Кравч молодший вже поглинув в царство Морфея і не міг почути їх “цікавої” розмови про нерозділене кохання, не так давно хлопця, який не міг навіть вимовити слово “почуття”, Регулуса Блека. Діалог був дивним, шатен дуже добре запам’ятав той вечір:

«— Отже, Джеймс Поттер…я все правильно розумію? – Розьє здивовано підійняв свої брови в знак того, що він чекає пояснення. Він говорить шепотом, щоб їх точно не почули ніхто і ніщо. 

— Ні, це…розумієш… — Рег почав бурмотіти собі під ніс, перейшовши одразу на шепіт. — я не знаю як це пояснити, не знаю, коли я бачу його, серце починає швидко битися, мені здається що я в безпеці коли він поряд…коли його нема, я всюди шукаю його поглядом, мені стає неспокійно коли я не бачу його довго…це ж не є… — він не закінчує, обривається, вагається. Він ніколи не скаже це слово, ніколи не зможе прийняти це у своїй голові. 

— Так Регулус, ти закоханий. – Закінчує за нього хлопець з рудим  волоссям. Еван дивиться на свого друга співчутливо і ласкаво, він знає його, знає те що йому важко прийняти та сказати про свої почуття, і знає через кого це все…Він дуже багато знає. 

— Будь ласка, не кажи нікому. навіть Барті чи Доркас. Вони не мають знати про це. – Той благав і нахилився вперед в сторону Розьє сидячи в себе на ліжку. 

— Добре, я не скажу про це, сподіваюсь, ти знаєш що ти робиш.»

І на цьому все, більше вони не говорили про почуття молодшого Блека, на нього ніхто не давив, і ніхто не розпитував. За що він дуже вдячний Евану. Якби на його місці опинився хтось інший, можливо це все дуже скоро б дійшло до самого Джеймса. Чого він дуже не хотів.

— Привітаєшся? – Розьє посміхнувся, спостерігаючи за поглядом Регулуса, який був прикутий до спини Поттера. Здавалось він скоро просвердлить в тому діру.

— Що? ні… — відрізав він, бо знає реакцію, знає що це буде дуже погана ідея. Він зі слізерину, той грифіндорець. Він брат старшого Блека, кращого для Джеймса, ніж Реґулус. Джеймс до біса закоханий в Еванс. Це було очевидно. Очевидно і боляче.

— Тоді, це зроблю я. – Еван тихо засміявся та одразу ж перейшов до справи, хоч він і знав що ця витівка не залишиться непоміченою. — Привіт, хлопці!

На що всі четверо мародерів обернулись споглядаючи на трьох слізеринців з незрозумілим виразом обличчя. Регулусу хотілось провалитись від таких поглядів, тому він дуже швидко пройшов повз них, злегка доторкнувшись до Джеймса рукою. Маленький, легенький дотик – цього було достатньо для Блека, щоб відчути близькість Поттера. Барті ж поспішив за ним, а Розьє лише підморгуючи тим попрямував за друзями.

— Що це в біса було? – Першим подав голос Пітер, дивлячись на своїх трьох друзів. Він не любив слизеринців. Ні, не так. Він їх ненавидів. Тому така дивна поведінка збиває з пантелику та обурювала його.

Але, на жаль Петігрю, ніхто не зміг дати питання на це, очевидно всі також загадувалися над подібним питанням, лише те, що Хвіст озвучив їхні думки. Кожного без винятку.

Регулусу в той час було дуже соромно через витівку його друга. Що тепер подумає Джеймс? Він буде вважати нас дивакуватими? Він ще більше зненавидить? – думав той. Він вже йшов попереду друзів, і якщо бути чесним, не слухав їх розмови. Він був лише поглинутий у вирій своїх думок.

Довгі коридори, проходи, багато картин, сходи —  це все шлях який довелося подолати лише щоб дістатися вітальні Слизерину. Цього року, вітальня дещо змінилася, очевидно тут змінили старий диван. Чого не міг не помітити Блек. Також повісили нові картини, тепер у вітальні возвеличували портрети не лише видатних слизеринців, і ще якісь дивні картини, тут додали ще один потаємний прохід через картину якоїсь дами в саду.

— Я дуже надіюсь, що це прохід до коридору з Великою залою, бо в мене ноги відваляться якщо я буду щоразу йти туди… – почувся незадоволений стогін позаду, голос належав Барті, який вже розглядав картину примружившись, наче дівчина на портреті скоїла злочин.

Еван взявши того за виворіт сорочки, потягнув за собою до їх кімнати, зі словами:

— потім дізнаєшся, хутко, ми запізнимося.

Шатен лише похитав головою з легкою посмішкою спостерігаючи за своїми друзями й попрямував за тими. Кімната була тою ж самою, три окремих ліжка зі шторками, посеред кімнати стояла піч, яка була великим порятунком в зимовий період. Кімната була в темних тонах, що навіть подобалось Блеку.

За декілька хвилин, хлопці зібрались одягнувши мантії з емблемою факультету і вирушили до Великої Зали, де вже сиділа певна кількість учнів, за кожним столом, кожного факультету.

Першим що зробив Регулус прямуючи до свого столу, це те, що він шукав поглядом Джеймса, хоч той був з іншого факультету, і очевидно за іншим столом, але це заважало йому.

Немає…

На душі чомусь одразу стало неспокійно, але не подаючи виду той сів за стіл навпроти Розьє і сумно посміхнувся. Звичайно його вираз обличчя “прочитали”, смуток не пройшов непоміченим.

— Отже, я лише чекаю на свою довбану їжу. – першим зголосився Еван, вважаючи за потрібне перевести думки молодшого Блека на щось позитивне, чи принаймні те, що не пов’язане з Поттером.

Барті почав щось базікати до хлопця з рудим волоссям, але Рег вже не чув їх, бо побачив як четверо грифіндорців зайшли до зали, посміхаючись і радіючи розмові один з одним, в якусь хвилину голова Джеймса Поттера повернулась в сторону місця де сидів молодший Блек. М’який погляд з посмішкою…

Один лише погляд який змусив Регулуса червоніти, щоки запалали від чого стало ніяково, тому в наступну ж секунду він відвів погляд прикриваючи своє лице долонею і закриває очі.

«До біса…До біса…До біса…Регулус…він…щойно…Посміхнувся до тебе…» 

— Регулус Арктур Блек. – Різко промовив Бартімеус злегка зморщив лоба. Це саме те, що змусило Рега відкрити очі. До нього звертались так його лише батьки, коли він робив щось не те, за що треба було покарати. Негайно.

— Що…що не так? – невпевнено запитав той підперши долонею лице, споглядаючи на своїх друзів. Один був розгублений, а другий похмурий. Що вже трапилось?

— Я запитав чого ти такий червоний…Де ти, Мерлін, літаєш?

Серце хлопця впало до п’ят, і він з певним страхом дивився на Кравча. Що ж йому відповісти…

Додати до улюблених