Місяць грайливо бігав по тихій поверхні води. Літній вечір поволі переходив у ніч. А Патрік все ще не хотів іти звідси. Не те щоб його приваблювала глибина, навпаки, йому страшно було глянути вниз. На свої ноги, які звисала над водою. Поруч з ним лежала гітара, а десь позаду валяється футляр.
Плечі опущені, а світло цікаво виграє на вигадливиз рисах його обличчя. Витончений ніс, гарний розріз очей. Шкода, що ніхто цього не помічав, навіть сам Патрік. Йому мало що подобалося в своєму тілі, в людях він схильний був цінувати душу. На жаль, він був самотнім у цьому плані. Він не зливався з сірою масою за рахунок свого мислення. В школі він був тихим, завжди всюди сам. Хлопчина міг би взяти участь в якомусь конкурсі, бачили б Ви його вірші! Не так давно він почав приходити в це місце і старався практикувати гру на гітарі, затягував свої слова у придумані мотиви. Парубок прекрасно знав, що це марна трата часу, адже він ніколи нікому їх не покаже. Бо всі вони ПРО ОДНУ І ТУ Ж ЛЮДИНУ. Про нього, про того темненького парубка, якого він вперше побачив у шкільній їдальні, в компанії симпатичних дівчат. Стампу було соромно «так» дивитися на іншого. Але Піт прекрасно описував всі ті якості, які Патрік шукав у хлопцях. Вони були повними протилежностям, але Патріку так хотілося взяти Вентца й притягнути за підборіддя до себе. Можливо, навіть поцілувати. Та це все було в його голові, на ділі до такого точно не дійшло б. Стамп боїться крикнути «На наступній, будь ласка» водію у автобусі, а з людьми він взагалі воліє не вітатися, особливо, з об‘єктом симпатії.
В свою чергу, Піт не мав планів навіть на наступних півгодини, звик жити на широку ногу. Досі не міг знайти себе, але ззовні намагався не показувати, на скільки заплутано все. В нього було багацько друзів, кожної п‘ятниці додавалися нові. Алкоголь він спробував у 16, курити в 14. Він не схвалював наявність цих звичок у собі, але втратити їх не дозволяв образ. «Випущуся зі школи, кину все це. Зберу валізу і поїду звідси. Відрощу бороду»- думалося йому. Сірі будні у школі він завжди наповнював барвами, не зважаючи на те, складно було йому самому. Буквально вчора він розійшовся зі своєю дівчиною. Стосунки тривали 3 дні, щось не підходило, не складалося. Протилежна стать теж доповнювала цей його образ. Та все ж він жодного разу не міг сказати, що з кимось йому було реально кайфово. Він подобався усім, окрім себе. А йому по-справжньому не подобався ніхто. Він ловив на собі захоплені погляди як дівчат, так і хлопців. До прикладу, той фрікуватий Патрік з гітарою. «З ним взагалі хтось спілкується? Він завжди сам.»- думав. «Та ну, що за напад милощів». Чесно, він декілька разів навіть спробував заговорити з ним, але інший тікав немов ошпарений. Звідки у Піта з‘явився такий потяг до спілкування зі Стампом, не знав навіть він сам. Він одночасно був непомітним і яскравим. Рудуватий, малий, кленовий листок, який шарпають пориву осіннього вітру.
«Про що я думаю?»- говорив собі в такі моменти Вентц. Останнім часом таке траплялося все частіше і хлопець картав себе, адже не міг зрозуміти своїх почуттів. Вони виникли з повітря, не зрозуміло звідки. Піт не знав, чи хоче їх позбуватися, в глибині душі дуууже не хотів, це точно.
Патрік ще сидів, бовтаючи ногами в повітрі і стиха мугикав якийсь свій особливий ритм. Постукував пальцями по гітарі, звуки ставали голоснішими в темряві. Навколо не було нікого, парубок випадково знайшов це місце, коли викидав сміття ввечері. З того дня він приходив сюди сам, аби провести час, пороздумувати. Така собі медитація.
Найголоснішим звуком тут був- шелест крон дерев, поодинокі вигуки пташок і те траплялося рідко. Тому він досить сильно здивувався, почувши довгий гучний хрускіт гілки, потім ще раз і затихло. «Ну не один же я в цьому місті живу, тут ще люди є, ходятьl»- заспокоював себе. Через хвилину він знову вдивлявся в далечині просторів, там не було нічого, окрім зірок і круглого місяця. Він не дуже тямив в астрономії, його знання плавали на поверхні.
-Бачиш велику ведмедицю отам?- чиясь рука лягла йому на плече.
Патріка підкинуло, капелюшок злетів і впав десь біля сумки. Очі замерехтіли, в них з‘явилися сльози від переляку.
-Ей, ти чого?- запитав Піт, опустившись на одне коліно поруч зі знайомим.
Він обійняв його однією рукою за праве плече і трохи струсонув:
-Ти чого, друзяко? Я ж не хотів,- винувато й стурбувано промовив.
-Та нічого страшного, не думав просто когось побачити тут о такій порі,- відповів другий, посміхнувшись дерев‘яним дощечкам пірсу.
-Мені піти?
-Ні! Залишся!- Патріка здивував його тон, але вже так сталося.
-Розскажи мені щось про зорі,- сором‘язливо попросив Стамп.
-А може краще ти розповіси мені щось про себе, нічний герою? Що ти тут робиш?
-Чекаю дива, а тут ти.
-Кхм, я не схожий на те диво, якого ти очікував? Вибач, що не виправдав очікувань.
-Господи, ти краще усіх див в цьому світі!- слова самі зірвалися з язика, перш ніж той встиг їз гарно обдумати.
Піт поглянув на нього, звівши брову. В ньому щось перевернулося. Він же ж давно задивлявся на цього хлопчину. Батько йому цього не пробачить.
-Знаєш, Патрік, тобі не варто цуратися своїх слів. Я довгий час не можу зрозуміти свої почуття до тебе…
-Тобі потрібна допомога?
-Я не знаю!- крикнув той, а Патрік аж відсахнувся.
-Вибач, може, я щось не те спитав…
Вентц навпаки присунувся ближче до нього й поклав руку на стегно.
-Я хотів би показати тобі цілу галактику, сподіваюся, до світанку часу досить.
-Ти її центр для мене, повір.
-Бачу, твої знання точно треба підтягнути,- він ніжно посміхнувся, як ще ніколи в житті.
Далі у світлі місяця було видно тільке те, як їх тіла зблизилися. Ніби вони за одну секунду подолали тисячі світлових років, досягнувши справжніх почуттів одне одного.
Додати до улюблених