POV Лесь Курбас
Надворі вже вечоріло. Поступово на небі з’являлись зірочки. А за ними й місяць, освітлюючи безлюдні квартали. Саме таким і виявився березень, коли ще рано темніє.
Будівлю театру «Березіль» повільно покидали глядачі, а згодом й актори з персоналом, допоки і зовсім не лишилась порожньою.
Я останнім вийшов, залишаючи свій душевний осередок.
Прем’єра вистави дійсно дала бурю емоцій, як їх тут не стримати. Тож покрокував вуличками, вдихаючи прохолодне повітря. Я зняв капелюха, й вітер розвіяв пасма мого білявого волосся.
Прогулянка дійсно дасть спокій на роздуми про сьогоднішній день:
..Вистава, прем’єра, бурні оплески глядачів, шалене «Браво!»… Фактично для мене це вже звичне явище, яке кожен раз переживаєш по-новому. А ще… Микола… Окрема подяка йому за все.
Видно, він пішов раніше. Не менш стомлений за мене. Як драматург, теж думав за прем’єру з легким хвилюванням. Але більше як режисера, це охоплювало мене. Йому варто відпочити.. як і мені…Ніколи так багато цьому уваги не приділяв.
«..Він завжди викликав у мене радість. Буквально, від усього. Навіть, бувши поряд…»
«…Між нами було це… Ніби доповнювали один одного тим, чого так бракувало.»
«Мені потрібен драматург» – з теплом згадую цю мить, коли мені дійсно треба був автор п’єс. Ось це джерело, коли ми дійсно знайшли один одного…
З такими роздумами я вже дійшов до дому. Зайшов до квартири, знявши верхній одяг, попрямував до спальної кімнати.
«Так, з цими міркуваннями мені й спокою не бачити. Тепер точно потрібно відпочити. Бо чомусь вони вічно зосереджені на чомусь.. Або, на комусь… Маю сподівання, що сон буде спокійнішим, ніж зазвичай» – з такими намірами я заснув, немов убитий.
***
«… В моїх снах був тільки він… Про що це може свідчити? Про те, що я… Закохався в когось?
Та ні, це божевілля якесь!
Що зі мною коїться?!
Але ж такого потягу, чесно, не відчував я ні до кого.. Таким, щоб він був щирим та ніжним. Та ставав теплом у душі, у твоєму розбитому серці.
У тумані моїх думок повільно він гуляв.. Гарний увесь, молодий, з файними вусами… Але війна відобразилась на його лиці… Очі блищали так, що не можна не всміхнутись…
Нас обох заплутано сюди… Я чітко його бачу, а він мене – ні…»
Це, доволі, дивно звучить, але я прокинувся з відчуттям приємного жаху..
А за вікном ранок уже почався. Світало раннім й теплим сонцем. Таким, ніби сповіщає про прихід весни.
Я знаю, хто це був. Я хочу все розповісти Миколі. Він повинен дізнатись про це, проте… Чи варто йому це знати? А раптом, саме на цій розмові, настане кінець нашій творчій співпраці, та й дружбі в цілому… Але ж, ми добре один одного знаємо, так що…
«Я мушу зізнатись!» – ставлю мету нашої зустрічі. Головне, не провалитись.
Ще вчора оголосив, що сьогодні в усіх вихідний. Тож хай відпочинуть і морально налаштуються до наступних вистав. А з Миколою, як завжди, домовились про зустріч у кав’ярні.
Тож, зібраний увесь, полишив квартиру й попрямував під’їздом униз. Декого дивує, чому я іду раніше звичайного, та ще й поспішаючи. Але зараз мене не це цікавить. На умі тільки зустріч – головніше, до чого йду.
Минав до болі знайомі ранкові провулки. Ще ніколи не поспішав так, як зараз. А ось і воно.
Підійшовши, я побачив, що Микола вже був тут.. Ніби відчував.
– Доброго ранку, пане Миколо Гур..
– О, і вам доброго ранку, пане Курбасе! – зрадівший підбіг та обійняв мене. Тривало, ніж зазвичай.
Господи, він ж як сонечко! При зустрічі навіть зникло бажання заходити в кав’ярню. Просто хочеться провести з ним час, прогулюючись по знайомим місцям. Або навіть день.
– Чи не проти ви пройтись? Дещо обговорити хотілось.
– Авжеж, як забажаєте.
Теми для розмов було, доволі, багацько. Спочатку це була вчорашня прем’єра, його оцінка, що це було незабутнє. Те, що дало нове життя його творам. Особливо, якщо за постановку берусь я.
Потім це була література. Про те, як він насправді відповідально ставиться до написання, ретельно перевіряючи написане. Цікаво саме слухати його історії, аніж самому розповідати.
Весняний Харків – це щось.. Усе прокидається навколо: і природа, і натхнення, і почуття.. І прогулянки парком як один з відпочинків для своєї душі. Просто йдеш і милуєшся красою. І тим, хто поряд.
Протягом дня ми відвідали пару ресторанів. Але в таких закладах треба бути трохи обережним з розмовами. Тож не затримувались в таких місцях.
Під тихий вечір Микола пригадав сон, що колись снився йому. Тож, узявши його під руку, я прийнявся слухати уважно, про що йтиметься мова
Розповів, що в ньому була знайома йому людина. Чоловік з білявий волоссям. Красивий, так би мовити. Що він не міг його розгледіти. А таке відчуття, що його чітко бачив…
Щось знайоме… Тобто, один сон може снитись двом людям, водночас заплутавши їх сюди?
Аж холодно стало від такого питання.
Підходячи до дому, я вже хотів прощатись, але Микола запросив до себе. Неочікувано з його боку. Хоча ми й бачились у театрі, чи бува іноді на вулиці. Але цей раз видався особливим. Чи то я вже так задумався? Можливо, він хоче розповісти щось зворушливе, про яке може знати тільки найближчий друг?
Тож ми піднялись до його квартири. Ззовні сутеніло, на темному полотні небес являлись зірочки.
Увійшовши до оселі та знявши верхній одяг з капелюхом, Микола запросив у вітальню кімнату. Темну, з синім забарвленням, але затишну. Не хотілось запалювати ніякого світла. Джерелом світла був місяць.
Сівши на дивані біля вікна, ми споглядали на зорі. А молочне сяйво закутало нас удвох.
– Лесю…
Збираючись з думками, мовив наступне:
– Дещо хочу сказати вам, як найближчій мені людині.
Відчув на собі погляд його очей, в яких хотілось просто потонути.
– Будь ласка, – всміхнувшись, мовив я.
– Я закохався усім серцем…у вас. Ви стали для мене як новим подихом до написання п’єс, і даєте сценічне життя моїм творам, роблячи це талановито! – соромлячись, опустив очі,
Я очікував багато чого, але не цього. В мене ніби мову відібрало. Усі думки, все, що хотів сказати, розірвало на дрібні атоми. Романтик.
– Ніку… – скоротив відстань між нашими устами, – я також закоханий у вас. І вірю, що це не сон.
Я, торкнувшись долонею його щоки, почав цілувати. Щось перевернулось у мені. Ось воно. Квітка сумніву вщент згоріла в душі. Це було схоже на злиття двох, несхожих один на одного, людей. Почуття закоханості перейшли в пристрасне кохання. Що ми прив’язані один до одного. Тут слова зайві. Нічого не потрібно казати. Ми зрозуміли одне одного. І, нарешті, зізнались у цьому.
Нам довелось перерватись, забракло повітря.
– Нікого так не кохав, як вас.. – торкаючись лобами в палких обіймах, він скуйовдив моє волосся з усмішкою, – завжди про це мріяв.
– Знав би ти, Миколо, який я щасливий, коли поряд. Бо ти той, хто запалив моє понівечене серце. Змусили по-новому…кохати.
За це отримав цілунок у лице.
– Лишіться в мене, прохаю. Так любо, що ви поряд…
– Звісно, що лишусь, сонце.
Микола, обійнявши, поклав голову на мої плечі та руками обвив талію. Відчув гаряче дихання, яке приємно обпалювало шкіру на моїй шиї.
– Я кохаю тебе, Лесю!
– І я тебе…мій любий, коханий Микола.
Аж сльози бринули від щастя. Що ми, закохані, знайшлись одне одного. Не тільки в творчому середовищі.
Додати до улюблених