[Вирішила все-таки повернутися. Сподіваюсь скоро ввійти в темп написання.
Ще хотіла дізнатися, чи було б вам цікаво вставки з музикою чи плейлист до цієї роботи? Чи слухали б ви її?
Насолоджуйтесь читанням!🤍]
Ранок виявився не найприємніший. За ніч рука опухла ще більше. Синці проявилися. В холодильнику все ще порожньо. Ну і звичайно Барнса немає в квартирі. Іншого я й не очікувала.
Вчорашню розмову складно назвати дружньою. Сьогодні, аналізуючи сказане, розумію – варто бути стриманіше з ним.
Ну по-перше, йому зараз складно. Він нічого не розуміє в цьому світі, не пам’ятає хто він. Страшно навіть уявити таке. А йому й не потрібно.
А по-друге, у нього явні проблеми з агресією, що можуть негативно вплинути на мене. Наприклад, зранку прокинутися з кухонним ножем в горлі.
Ну тоді правильніше не прокинутися взагалі.
Перевіряю холодильник, ніби від цього щось зміниться. Вся готівка яка була при собі пішла на оренду квартири. Інша залишилася в машині.
Квартиру ми мали віддати ще годину тому. Але схоже перевіряти ніхто не наважується. Або просто забули. Не важливо, всеодно потрібно думати що робити далі.
Відкриваються вхідні двері. Автоматично кладу руку на пояс. Пістолету немає але рефлекси присутні. По безшумній ході одразу зрозуміло що це Барнс.
Дива не сталося, він все ще дивиться на мене з підозрою. Йде одразу в душ. Я знову на кухню.
Хоча він не є активним опонентом для розмов, сидіти тут краще аніж на самоті з думками та самокопанням.
Помічаю, що на кухні, на столі, планшет так і залишився лежати. Невже він нічого не читав? Ну звичайно ні. Якби читав не повернувся би в квартиру.
— Я б запропонувала кави, але в наявності лише вода. — Наливає в склянку воду. Не думаю що він чекав моєї пропозиції, але мовчати так довго мені не до вподоби. — Квартиру ми мали здати ще півтори години тому, готівка в авто, авто згоріло,— вказую на телевізор де йде репортаж з вчорашнього місця подій, — ти думаєш вдача покинула нас?
Не те щоб я чекаю від нього відповіді, але хоч слово. Тиша. Лише дивиться з притаманним лише йому поглядом.
— Але ж ні, відкинути песимізм. — Махнула рукою. Говорю так ніби це не я вчора ледь на загинула в тому авто, — ми не потрапили на жодну з камер. — Кажу з такою гордістю ніби це моя заслуга. — Ну це скоріше Гідра спрацювала чисто, але плювати. До речі мені вже краще, дякую. — Дивиться на мене, трохи розслабився але все той же Барнс. — За тебе не запитую, гадаю сироватка працює на відмінно.
— І за готівку можеш не хвилюватися, у мене є збереження, але не тут. Я заберу її, а ти спокійно мене почекаєш. — Ну звичайно, йому це не подобається. — Що скажеш? — Ніби я не розумію що він про це думає. Але дати йому можливість сказати хоч слово все ж таки варто.
— Розділятися вкрай небезпечно. Якщо напад повториться, — ми обоє розуміємо, що повториться, — ти не будеш здатна себе захистити… — Секунда тиша, чекаю,— ти обіцяла зробити документи.
— Оо добре, бо я не секунду злякалася що ти хвилюєшся за мене. Ну знаєш, ще вчора погрожував самому обірвати моє коротке життя, а тут… Не важливо, поїдемо вдвох. Вдвох веселіше ж, правда? — Так, схоже мені справді краще,— але на цей раз їхати в тиші я не збираюся. Іди речі збирай і виходимо. — Знову дивиться як на не здорову.— Та жартую я, чого ти хмуришся?
***
Їхати звучало надто голосно. Ми пройшли пішки близько 4 кілометрів. На щастя, моя стара квартира знаходиться не далеко. Чому ж ми не пішли туди раніше?
Тут я жила ще при Гідрі і впевнена на сто відсотків, вона прослуховується. Тому часу в нас не багато. Приблизно хвилин 35 з часу як ми зайдемо в середину. Але Барнсу цього знати не обов’язково. Стоїмо біля дверей.
— Ти ж не думаєш, що в мене є ключі? —Повертаюся до нього в очікуванні, він ніби не чує. — Було б не погано якби ти… — вказую головою на двері. Думаю якби він вмів, закотив би очі. Легкий натиск металевої руки на ручку дверей і готово. — Чудово, почувайся як вдома.
Відлік пішов.
Додати до улюблених